Історія медицини та фармації України на світовому тлі

   Вже в ті  часи було відомо, що хвороба  передається через речі хворих, через дотик. «Видяще друг друга  скоро умирающе й сами на  себя тоже ожидающе,– говориться в Никонівському літописі,– имения своя даяху убогим й нищим, й никто же не взимаше; аще бо кто что у кого возмет,– в тот час неизцелено умираху».

Нищівні епідемії виникали і в наступні роки. Причину епідемій вбачали в карі божій за гріхи. По містах, для того щоб умилостивити бога, будували протягом одного дня всією громадою церкву. Лише в XVI ст. в літописах згадуються такі заходи, що вживалися при «моровому повітрі» (так називали в давні часи пошесні хвороби), як ізоляція у вогнищі, де вперше з'явилося захворювання.

Винятково тяжкі злигодні переживала Україна під час визвольної війни. Спустошені були поля. На Поділлі  в 1650 р. народ вживав у їжу листя  дерев та коріння. За свідченням сучасників, натовпи голодних, опухлих людей  рушили на Задніпров'я, шукаючи там порятунку. Одночасно з півдня через Молдавію поширилась на Україну чума, від якої «люди падали і лежали по дорогах, як дрова». У 1652 р. військо Богдана Хмельницького після перемоги на Батозькому полі почало облогу Кам'янця-Подільського, але через «морове повітря» змушене було зняти облогу. В наступному році «великий мор був по всій Україні, вельми много померло людей», як читаємо в Чернігівському літописі.

Чума не покидала України  протягом трьох років у 1661— 1664. По всій Україні пройшла чума в 1673 р., особливо потерпіло в цю епідемію населення Львова і Запоріжжя. Козацька рада постановила відокремити заражені курені, проте епідемія поширювалася і залишала по собі багато жертв. У 1703 р. по Україні знову пройшла нова епідемія чуми.Ніяких планомірних заходів у боротьбі з епідеміями в ті часи не провадилося. Тогочасні дипломовані лікарі, які працювали у містах, своїми поглядами на походження інфекційних хвороб, зокрема чуми, і засобами боротьби з ними зробили крок назад порівняно з Фракасторо — відомим італійським автором праці про інфекційні хвороби (1546). Так, доктор медицини Слежковський у своїй книжці «Про запобігання моровому повітрю та лікування його» (1623) причину появи чуми вбачав лише в карі божій. Щоб запобігти чумі, слід, на його думку, натирати тіло соком рути, камфорою та приймати три дні вранці суміш з теріаку Мітрідата, спирту, сечі хлопчика в рівній кількості. При бубонній чумі він радив прикладати до опухів теплі груди щойно забитого собаки, розпластаного живцем голуба, жабу.

У друкованій праці італійського доктора медицини О.Бонфіглі (1711), який працював на Україні, висловлювались поради для запобігання чумі обкурюватися сіркою і мити руки оцтом. При захворюванні він рекомендував давати блювотне, питво з суміші лимона, сірки, блекоти, на живіт прикладати пластир з хліба та вина. Для визрівання бубонів Бонфіглі рекомендував гарячі припарки такого складу: цибулі та калу людського чи бичачого по 2 фунта, меду, жиру каплуна, олії з білих лілій по 1 унції, сушеного скорпіона 1/2 унції.

   Лише на початку XVIII ст. на Україні почали рекомендувати при чумних епідеміях такі доцільні заходи, як ізоляція заражених міст, будинків, де були хворі, спалювання одягу хворих (Вольф, 1750). Тим, хто захворів на чуму, радили давати блювотне, натирати тіло оцтом з сіллю, призначали приймати що-чверть години питво з бузку, рути, меду та оцту. Так боролися на Україні з «моровим повітрям» дипломовані лікарі, які обслуговували дуже обмежене коло населення. Як же лікували в ті часи трудящий люд?

Крім будівництва всією громадою церкви за одну добу, що було під силу досить великим містам, вдавалися до обкурювання будинків сіркою, додавали сірку до будь-якого питва, горілки, борошна; обгороджували і по всіх кутках вкопували хрести, палили багаття. У деяких місцевостях вживали і більш жорстокі методи. Під час епідемії чуми в 1711—1720 рр. було спалено в окремих селах жінок, яких обвинувачували у відьомстві і в тому, що вони накликають на людей пошесті. Ще до кінця XVIII ст. були в силі по всій Європі законоположення, згідно з якими за накликання пошесних хвороб та чародійство «винні» підлягали страті через спалення.

Розділ 7

Світова медицина та фармація у XVIII – XIX ст.

Кінець XVIII і початок XIX століття характеризується зростанням науково-технічної революції, що позитивно впливає на рівень виробничих сил. Про це свідчить впровадження в промислове виробництво пару, винахід силових машин, станків. Ці зрушення відбулися внаслідок прогресу в області точних наук, фізики, хімії, природничих наук. Особливий вплив на розвиток природознавства, медицини і фармації справили три великі природничо-наукові відкриття.

1. Закон про збереження і перетворення  енергії. Він посприяв більш  повному розумінню питань обміну  речовин, їх механізму та ролі  в живих організмах за їхнього  різного стану (Лавуазьє, 1773).

2. Єдність клітковової будови  тваринного і рослинного організму. (Закон сформований ботаніком  Теодором Шлейдером та лікарем  Томасом Шванном, 1859).

3. Еволюційне вчення Чарльза  Дарвіна. Праця "Про походження  видів", 1859 р., розкрила причини різноманітності організмів, пристосування їх до умов існування.

Медицина і фармація все більш набуває характеру  природничо-наукових дисциплін. Їхній  розвиток набуває експериментального характеру.

Особлива увага надається дослідженням з анатомії людини. Після праць середньовічного вченого Андреаса Везалія та його методики наочного викладання анатомії значно зростає авторитет предмета та тих, хто його викладає. Про це свідчать картини видатних художників, на яких змальовують анатомів за роботою. На кафедрах анатомії споруджують спеціальні лекційні приміщення у вигляді амфітеатрів. На основі проведених досліджень анатоми описують раніше невідомі морфологічні структури.

В Лейденському університеті (Нідерланди) проф. Альбінус збагатив анатомію людини малюнками, виконаними з виключною художньою досконалістю (перший анатомічний атлас). Професор Амстердамського університету Фредерік Рюйш особисто підготував унікальну колекцію музейних експонатів і створив перший анатомічний музей.

Як наука і предмет викладання, анатомія виділилась в окрему самостійну дисципліну на початку XIX століття. До того вона об'єднувалась з фізіологією, патологією і вивчалась в тісному зв'язку з хірургією. Про значення, яке надавалось знанням з анатомії, свідчить вислів видатного російського анатома проф. Е. Мухіна, (випускника Єлізаветградської медико-хірургічної школи). "Лікар – не анатом – не тільки безкорисний, але й шкідливий".

Ще Уільям Гарвей та Френсіс Бекон (англійські вчені ХУІЇст.) висловлювали думку про необхідність співставлення явищ, які спостерігаються у хворих під час хвороби, зі змінами, які можливо виявити після смерті на трупах людей. Початок цього напрямку розвитку медицини був покладений талановитим професором-анатомом Падуанського університету Джованні Морганьї (1688-1771). Він протягом 60 років вів записи всіх відхилень, які він бачив в організмі померлих хворих.

Після узагальнення досліджень матеріалів 700 розтинів, Д. Морганьї в 1761 р. видає 12-томну  працю "Про місце знаходження  та причини хвороб".

Своїми дослідженнями Д. Морганьї започаткував патологічну анатомію, яка стала невід'ємною частиною клінічної медицини. Крім того, це була перша наукова класифікація хвороб.

Дальшим етапом в розвитку патологічної анатомії були праці французького вченого Ксавьє Біша (1771-1802), який прослідкував прояви хвороб не в окремих органах, а в тканинах . Він описав 21 тканину і в 1800 році видав працю під назвою “Трактат про мембрану". Він вважав, що тканини є носіями всіх життєвих процесів, а патологічні зміни відбуваються не в органах, а в їхніх тканинах.

Карл Рокитанський (XIX ст.) видає "Основи патологічної анатомії і вважає, що основною причиною хвороби є порушення складу рідин (соків) організму, а патологічні зміни в органах і тканинах – вторинні явища. Рудольф Вірхов - німецький патологоанатом, вивчав морфологічні зміни клітин при різних хворобах. Він вважав, що "ненормальна діяльність" клітин є джерелом захворювань, і на цій основі обгрунтував теорію целюлярної патології (1858).

В XVIII – XIX століттях відбулось  становлення фізіології як самостійної  фундаментальної науки. Виникла нагальна потреба у з'ясуванні механізмів процесів, які обумовлювали здоров'я та їхні хвороби.

Розвитку експериментального напрямку в проведенні дослідів сприяв видатний французький вчений Франсуа  Мажанді (1783-1855). Він розробив і удосконалив техніку вівісекції (на тваринах). Найбільш відомі його праці з вивчення нервової системи. В історію медицини він увійшов як засновник витонченої хірургічної методики і гострого фізіологічного досліду. Його учень Клод Бернар (1813-1873) вивчав функції спинного мозку, вплив нервової системи на фізіологічні та патологічні процеси. Найбільше поширення отримали його роботи з вивчення обміну цукру в організмі, функції печінки. Він також займався експериментальною фармакологією, проводячи дослідження стосовно дії ліків та отрут. Клод Бернар стверджував, що терапія повинна опиратись на знання механізму хворобливих явищ і властивостей застосованих ліків. "Фізіологія, - писав Клод Бернар, - складає основу практичної медицини... Клініка ставить завдання, а фізіологія пояснює явища, які виникають у хворому організмі".

Серед основоположників фізіології чільне місце займає німецький  природознавець Йоганс Мюлер. В 1833 р. він  сформулював основні положення  рефлекторної теорії, яка знайшла  подальший розвиток в працях російських фізіологів Івана Сєченова та Івана Павлова.

Іван Сєченов (1829-1905) вивчав рефлекторну основу психічної діяльності і впевнено довів, що "всі акти свідомого і несвідомого життя  згідно способу походження є рефлекси". Класичним завершенням його роботи стала праця "Рефлекси головного мозку" (1863). Він дав повне фізіологічне обгрунтування механізму безумовних рефлексів.

Розвиток фізіології пов'язаний з ім'ям Івана Павлова (1843-1936). В 1897 р. були надруковані його "Лекції про роботу залоз травлення". За досягнення в обгрунтуванні механізму травлення Іван Павлов у 1904 р. був удостоєний Нобелівської премії. Він впровадив в практику фізіологічних доліджень метод хронічного експерименту, який дозволив вивчати цілісну, практично здорову тварину. Вивчаючи поведінку тварин, він виявив рефлекси нового типу, які формуються і закріплюються при певних умовах навколишнього середовища. Павлов назвав їх умовними. Він довів, що умовні рефлекси виробляються в корі великих півкуль мозку в нормі і патології. В результаті цих досліджень було створено вчення про вищу нервову діяльність — одне з найбільших досягнень природознавства. Відомі також дослідження Павлова з фізіології серцево-судинної системи.

В результаті успіхів  в дослідженні функцій центральної  нервової системи, кровообігу, органів травлення, розробки рефлекторної теорії, методик оперативного втручання, фізіологія стала сформованою галуззю природознавства і невід'ємною частиною клінічної медицини. В складі лікарень почали створювати клініко-фізіологічні лабораторії.

В XIX столітті формується самостійна наука мікробіологія. Її історія розвитку має два періоди: емпіричний та експериментальний. Ідея про наявність живих збудників  інфекційних захворювань існувала ще в глибокій давнині. Застосовувались  певні запобіжні заходи, ізоляція інфекційних хворих. Першим описав живі мікрооганізми Антоній Левенгук за допомогою сконструйованого ним мікроскопа (1695).

Видатним досягненням  емпіричного періоду було відкриття  методу попередження захворювання натуральною  віспою (вакцинація) англійцем Дженнером. Він звернув увагу на те, що у доярок, які доять корів, хворих коров'ячою віспою, на руках з'являються міхурці, які нагадують віспяні пустули. Через декілька днів вони рубцюються. Коли в цій місцевості виникала натуральна людська віспа, доярки ніколи нею не хворіли. Свої спостереження Дженнер вів 25 років. В 1796 р. він прищепив восьмирічному хлопчику вміст пустули коров'ячої віспи, пізніше - пустулу натуральної віспи. Хлопчик не захворів. У 1798 р. Дженнер підсумовує свої  спостереження у книзі "Дослідження причин і дії коров'ячої віспи". З цього року віспощеплення впроваджується в англійській армії і флоті, а з 1808 р. стає державним заходом.

Початок  експериментального  періоду  пов'язаний  з відкриттями  видатного французького вченого-хіміка та мікробіолога Луї Пастера (1822-1895). Він є засновником наукової мікробіології та імунології. Основними відкриттями Пастера є:

1. Ферментаційна природа  молочно-кислого та винно-спиртового  бродіння.

2. Створення вакцини  проти сибірської виразки.

3. Створення антирабічної  сироватки (проти сказу).

В 1885 р. Пастер організував  в Парижі першу в світі антирабічну  станцію. Друга станція в 1886 році була відкрита в Одесі Ілльою Мечніковим (1845-1916), який разом з Пастером працював над винаходом антирабічної сироватки. Іван Мечніков – видатний вчений, біолог, імунолог та бактеріолог – творець фагоцитарної теорії імунітету (захисту організму від окремих інфекційних захворювань). Вивчаючи процеси внутрішньоклітинного травлення, він відкрив захисну функцію фагоцитів від хворобонебезпечних мікроорганізмів. В кінці XIX століття німецький вчений Пауль Ерліх започаткував вчення про антитіла як фактор гуморального імунітету. Таким чином, разом з фагоцитарною теорією Мечнікова, було створено вчення про імунітет. Його автори в 1908 р. були удостоєні Нобелівської премії.

Велике значення для  розвитку медичної мікробіології мали відкриття німецького бактеріолога Роберта Коха (1843-1910), лауреата Нобелівської премії. Його заслуги:

1. Першим запропонував  метод вирощування чистих бактеріологічних культур на твердих поживних середовищах.