Історія медицини та фармації України на світовому тлі

У військовій хірургічній  академії була заснована (1798) кафедра "Маteria medica", пізніше названа кафедрою фармації. З 1809 р. кафедрою завідував А.Нелюбін. Його праці виявлялися енциклопедією фармацевтичних знань і більш як півстоліття були керівництвом для аптек. А.Нелюбін визначив шляхи для подальшого розвитку фармації, визначив її завдання. Він стверджував, що "фармація є особлива галузь природничих наук; її завдання - складати цілком нові ліки та визначати їм доброту (якість)". Напрямки фармації, закладені Нелюбіним, продовжували його учні, серед них Ю. Транп. Він був автором першого видання військової та цивільної фармакопеї російською та іншими мовами.

З усіх кафедр фармації медичних факультетів Росії особливо визначалась кафедра Дерптського університету (сучасне місто Тарту в Естонії). На цій кафедрі працювали видатні вчені в галузі фармації, зокрема, аптекар академік А. Шерер – засновник фармацевтичного товариства. Наукова діяльність цієї кафедри була розвинена Г. Драгендорфом (1836-1898). За його участю були вивчені основи послаблюючої дії крушини, сабура, сенни. Було винайдено реактив, який використовується до цього часу і носить його ім'я – подвійна сіль йодистого вісмуту та йодистого калію.

В XIX столітті наукова  робота з фармації здійснювалась  в багатьох наукових  центрах  Європи.  Публікувалось  багато робіт,  присвячених дослідженням лікарських препаратів, води, руди, а також харчових продуктів та вина, методам отримання нових лікарських засобів та лікарських форм. Всіх їх об'єднував високий рівень знань сучасної хімії. Цікаво, що засновник наукової гігієни М. Петтенкофер мав значний аптекарський стаж. Бувши професором медичної хімії, він обіймав посаду придворного аптекаря. Багато його досліджень були проведені в аптечній лабораторії. Нові ліки ставали могутніми засобами у боротьбі з найважчими хворобами, які забирали мільйони життів. Як вже повідомлялось, діяльність аптек, фармацевтів в усіх країнах регламентувалось відповідними державними статутами. Один з таких статутів був прийнятий в Росії в 1789 р. Його зміст свідчить про велику увагу, яка надавалась ції важливій галузі. Майже всі статті, які визначають функції та відповідальністї аптекаря, не втратили свого значення і донині.

Аптекарский устав 20-го сентября 1789 года.

1. Каждая аптека в Российском государстве должна быть управляема мужем отличным й государственною медицинскою коллегиею в фармацевтическом звании испытанным и удостоверенным.
2. Аптекарь, яко добрий гражданин, верно хранящий присяжную должность, повинен быть искусен, честен, благоразумен, трезвъ, прилеженъ, во всякое время присутственен й исполняющий звание своё всеобщему благу соответственно.
3. Аптекарь должен иметь добрые, свежія, к употреблению годные й расходу соразмерные припасы и из таковых приготовлять потребныя сложныя лекарства въ такомъ только количестве, чтобы, оныя, паче чаяния испортившись, не причинили ни самому убытка, ни вреда ближнему.
5. Дабы аптека в добромъ состоянии содержима была, должен аптекарь соблюдать во всем отменную чистоту, какъ в наружености, такь особливо в сосудах, лекарства содержащих. Матеріальная камера должна быть сверхъ опрятности, так расположена, чтобы ни сырость, ни сушь вещам вредить не могла, а лаборатория запасена всем темь, что для исправного аптекаря потребно.

9. Аптекарь повинен иметь крайнее  старание, чтобы лекарства составляемые  были вещами й весом точно  по предписанию врача, дабы  тем отвращена бьла всякая  погрешность, подвергшая больного  здоровье й жизнь опасности, а врача доброе имя безславію.

19. Аптекарям предписывать для больных  лекарства й лечить оных воспрещается.

На початку XIX століття в європейській медицині з'явився новий  напрям в розумінні методики лікування  та механізму готування певних ліків  під назвою гомеопатія. Засновником цього напряму був Ганеман. З точки зору гомеопатів вважалось, що для лікування кожної хвороби достатньо лише одного простого лікувального засобу. Дія його тим сильніша, чим менша доза. Діюча сила ліків досягається розведенням і потенціюванням. Так, дві краплі свіжих соків чи первинних тінктур з рослинних ліків змішують з 98 краплями спирту. Потім крапля цієї суміші - з 99 краплями спирту складають друге розведення і так далі. З отриманих розведень готують дрібні крупинки, обволікуючи їх молочним або звичайним цукром. Фармацевти, які були прибічниками цього вчення, відкривали спеціальні гомеопатичні аптеки. Мережа цих окремих аптек існує і в наш час.

Розділ 8

Українська медицина та фармація в XVIII, XIX та на початку XX століття

Українські медики внесли вагомий вклад у скарбницю світової медицини.

Олександр Шумлянський² (1748—1796), родом з Полтавщини, вчився в Київській академії і Петербурзькій госпітальній школі. Захистив у 1793 році дисертацію у Страсбурзькому університеті, присвячену побудові нирок. За допомогою нових для того часу методів наповнення судин і мікроскопа він перший описав мальпігієве тільце, встановивши, що воно є не залоза, як вважалося тоді в науці, а судинний клубочок – glomerulus (термін, запропонований О.Шумлянським). Він же відзначив, що glomerulus має навколо себе “кільцеву межу” – оболонку, яку через 57 років, при вже більш досконалій мікроскопічній техніці, вдруге описав англійський учений Баумен. Ця оболонка дістала в науці назву бауменової, незважаючи на те, що сам Баумен визнавав пріоритет у цьому відношенні Шумлянського. У своїй дисертації О. Шумлянський описав і подав малюнок сечових канальців з їх петльовим згином, який у другій половині XIX ст. вдруге був описаний анатомом Генле і дістав в науці лише його ім’я. Шумлянський довів, що ці канальці не сполучаються з артеріальними капілярами, як це вважали за його часів видатні анатоми.

Мартин Тереховськнй (1740—1796), родом з Полтавщини, вчився в Київській академії і Петербурзькій  госпітальній школі. Захистив у Страсбургу докторську дисертацію, в якій довів, що мікроорганізми в настоях води не виникають самостійно, як це вважалося за тих часів більшістю вчених, а заносяться ззовні. О. Шумлянський і М. Тереховський були командировані в країни Західної Європи для вивчення постановки медичної освіти. Повернувшись, вони розробили проект перетворення госпітальних шкіл на медико-хірургічні училища. За цією реформою (1786) програми медичних шкіл були наближені до програм медичних факультетів, але справжніми вищими медичними школами вони стали лише з перетворенням їх у 1798 році на медико-хірургічні академії, які були створені в Петербурзі і в Москві.

Нестор Максимовнч-Амбодик (1744—1812), родом з Полтавщини, по закінченні Київської академії і Петербурзької  госпітальної школи, дістав докторський диплом у Страсбургу. Протягом 24 років він уперше викладав російською мовою акушерство в медичних школах Петербурга, написав перший класичний підручник з акушерства, який мав, за тогочасним звичаєм, довгий заголовок: “Искусство повивання или наука о бабичьем деле, в коем кратко, но ясно толкуется, какое детородные женские части строение имеют, каким образом надлежит пособлять беременным при родах, роженицам после родов и новорожденным им младенцам во время младолетства; на 6 частей разделенная и многими рисунками снабженная”. Він першій увів демонстрацію оперативного акушерства на фантомі, виготовленому за його малюнками, запровадив у нас в практику акушерські кліщі.

Нестор Максимови був  високоосвіченою людиною. Він написав  ще “Врачебное веществословие или описание целительных растений...” з прегарними власними малюнками, “Анатомо-физиологический словарь”, в якому подав багато нових термінів, підручник з ботаніки, ботанічний словник.

Сміливо для тих часів  звучав епіграф Н.Максимовича до його підручника акушерства, як критика політики “всемогутньої самодержиці” Катерини ІІ, яка заселяла кращі землі Подніпров’я і Поволжя німецькими колоністами: “Здравый рассудок повелевает больше о размножении народа прилежным соблюдением новорожденных детей, чем население необработанной земли неизвестными пришельцами”.

Данило Самойлович (1746–1811), закінчивши Київську академію й Петербурзьку госпітальну школу, служив спочатку полковим лікарем. У 1780 році дістав докторський диплом у Лейдені. Після цього він майже весь час працював на Україні, ведучи боротьбу з чумними епідеміями, які вибухали в різних місцевостях нашого краю. Самойлович був близькою людиною до всемогутнього в ті часи на Україні князя Потьомкіна, що давало йому можливість широко і з великим успіхом здійснювати противочумні заходи, йому належить багато праць російською і французькою мовами, присвячених, головним чином, вивченню чуми.

Самойлович у своїх  працях переконливо довів, що чума не переноситься “міазмами”, що є наслідком  життя різних органічних речовин, як це було визнано тогочасною наукою, а передається при безпосередньому контакті з хворим. Самойлович запропонував для медичних працівників запобіжне щеплення проти чуми подібно до противіспяної варіоляції. Він розробив нові методи ізоляції і дезинфекції при чумних епідеміях, які не вимагали спалювання будинків і речей захворілих, від чого в ті часи тяжко матеріально терпіло населення уражених місцевостей. Своїми працями вія багато сприяв проведенню санітарних заходів у російській армії.

Самойлович робив наполегливі  спроби за допомогою патологоанатомічних  розтинів і мікроскопічних досліджень знайти збудника чуми. Зрозуміло, що ці спроби через недосконалість тогочасної мікроскопічної техніки не могли  увінчатися успіхом. Данила Самойловича було обрано членом 12 іноземних академій. Не був він лише членом Петербурзької академії.

Оскільки Данило Самойлович не працював у вищих медичних школах, ім’я цього видатного вченого  скоро було забуте і майже не згадувалося  в працях з історії медицини. Навіть дата його смерті точно не відома. За одними авторами, він помер у Москві в 1805 році, за іншими, більш вірогідними, він помер на своєму посту – в боротьбі з чумою в м. Таганрозі в 1811 році.

Одночасно з Д. Самойловнчем велику роботу по оздоровленню армії, по організації здорового побуту солдатів у мирний і воєнний час проводив штаб-лікар Юхим Білопольський.

Юхим Білопольський  народився в 1753 році, в родині козака. Закінчивши Чернігівську колегію, вчився в Петербурзькій госпітальній школі. Здійснював організацію заходів по охороні здоров’я солдатів. Пізніше Білопольський працював під керівніцтвом Д. Самойловича в приморських госпіталях на Чорному морі.

Данило Веланський (справжнє прізвище – Кавунник, 1774–1847), родом  з Чернігівщини, закінчив Київську академію і Петербурзьку госпітальну медичну школу. Три роки вдосконалювався в Німеччині, звідки повернувся гарячим прихильником ідеалістичної філософії Шеллінга. В 1817–1837 рр. – професор фізіології і загальної патології Петербурзької медико-хірургічної академії. Будучи видатним промовцем і популяризатором, він скоро став визнаним представником натурфілософії в Росії.

Природа, за Веланським, є “проявление абсолютного универса”, в сонові її лежить “невидимая и  неощутимая сущность”. Усі природничі науки, зокрема і фізіологія, які грунтуються на досліді, на його думку, відбивають лише зовнішнє в явищах природи і не спроможні виявити внутрішню суть. З цих позицій він і написав “Основное начертание общей и частной физиологии или физика органического мира”.

Петро Загорський (1764–1846), родом з Чернігівщини, закінчив госпітальну медичну школу, здобув ступінь доктора медицини і хірургії в Петербурзькій медико-хірургічній академії. Протягом 33 років очолював кафедру анатомії, одночасно провадив, як це було в звичаї тих часів, і лікувальну роботу.

В своїх анатомо-дослідних  роботах Загорський широко використовував порівняльну анатомію, відкидав преформізм у розвитку організму. Будучи прихильником епігенезу, він з цієї позиції  розробляв учення про виродливості, використовуючи великий музей виродків при Академії наук, який систематизував і привів до ладу. Загорськии написав класичний підручник з анатомії (“Сокращенная анатомия или руководство к  познанию строения  человеческого тела”, 2 ч., 1802 р.). На цьому підручнику виховувалося багато поколінь лікарів. Загорський створив школу анатомів, які викладали цю дисципліну майже в усіх вищих медичних школах. Під час святкування 50-річного ювілею діяльності Загорського з коштів, зібраних його учнями, був створений фонд для присудження відомої в історії анатомічної науки премії імені П. І. Загорського за видатні анатомічні наукові праці.

Ілля Буяльський (1789–1864) – син сільського священника з  Чернігівщини. По закінченні в 1814 р. Петербурзької  медико-хірургічної академії був залишений прозектором у Загорського, якого з часом змінив на кафедрі. Бущучи першорядним анатомом, Буяльський був і віртуозним хірургом. Як діагност і оператор користувався великим авторитетом серед медичних кіл і популярністю в усіх верствах населення. Всім, чого він досяг, він зобов’язаний своїм учителям, власному постійному потягові до самовдосконалення і винятковій працьовитості. Серед численних його друкованих праць (102) особливе значення мали “Анатомо-хирургические таблицы” з текстом про топографію і операції на судинах та витин каменів. Атлас цей дістав високу оцінку не лише у нас, але й в Європі та Америці і був перекладений іноземними мовами.

Буяльський перший у  нас зробив з успіхом операцію резекції верхньої щелепи, перев’язав двічі безіменну артерію, розробив оригінальний метод дренування запальних процесів малого таза через foramen obturatorii, що в хірургії до наших часів носить його ім’я. Він запропонував багато різних хірургічних інструментів, з яких ложечка і кюретка Буяльського збереглися в хірургічних наборах до наших часів. Працюючи в доантисептичні часи, Буяльський емпірично рекомендував, щоб запобігти зараженню під час оброблення септичних ран, вживати розчин хлорного вапна. Свою велику колекцію анатомічних препаратів він передав Петербурзькій медико-хірургічній академії, яка зберігає в своїх стінах кабінет-музей його імені до наших днів.

Першу капітальну працю  з воєннопольової хірургії у нас  написав Яким Чаруківський (1798–1848), родом з Полтавщини, під назвою “Военно-походная медицина”, в 5 частинах (1836–1837). Йому ж, крім низки статей з воєнно-польової хірургії, належить велика праця про народну медицину. Брат його – Прохір Чаруківський (1790–1842) – був видатним професором терапії Медико-хірургічної академії в Петербурзі, автор підручників “Общая патологическая семиотика”, “Опыт системы практической медицины” в 4 частинах. Він же написав одну з перших у нас праць про аускультацію.

Піонером антисептики  в Росії був Павло Пелехін (1842–1917). Уже через кілька місяців після  опублікування праць Лістера П.Пелехін їде в Англію і вивчає метод у самого автора. Повернувшись на батьківщину, він опубліковує першу в нас працю з антисептики – “Успех новых идей в хирургии при лечении ран, сложных переломов и гнойных накоплений”. Пелехін робить доповіді на цю ж тему в Петербурзькому товаристві лікарів, в яких закликає хірургів перевірити на практиці цю методику, оскільки, на його думку, переворот, який обіцяє розробка на цьому шляху, великий, і стосується всієї хірургії. Лише в 1878 році, коли Пелехін почав завідувати хірургічною клінікою Медико-хірургічної академії, він зміг широко застосовувати антисептичний метод, добившись після складних оперативних втручань надзвичайно низької на ті часи летальності (7 %). В його клініці запропоновано було замінити шкідливу для організму карболову кислоту на трихлорфенол – більш бактерицидний і менш подразливий препарат.