Історія медицини та фармації України на світовому тлі

2. Відкрив збудниів  туберкульозу (1882) та холери (1883).

3. Встановив загальні  принципи епідеміології інфекційних  хвороб (тріада Коха):

а) знаходження мікробів у всіх випадках захворювання.

б) можливість отримання чистої культури мікроорганізмів.

в) можливість відтворення хвороби у тварин через зараження культурою мікроорганізму.

Завдяки відкриттям Пастера, Коха, Мечнікова, Ерліха мікробіологія  отримала широке розповсюдження. Успіхи мікробіології з вивчення збудників інфекційних хвороб зумовили успішну специфічну профілактику.

Досягнення науково-технічної  революції та фундаментальних наук обумовили поступ практичної медицини, починаючи з методики дослідження  хворих. У XVIII столітті розвинулись наукові центри на півночі Европи, зокрема, Лейденський університет в Нідерландах. Тут працювали природознавець Карл Лінней, філософ Рене Декарт, лікар Ламетрі та багато інших вчених зі світовим ім'ям. Відродивши  гіппократівську традицію, студентів навчали безпосередньо біля ліжка хворого. Адже в епоху середньовіччя навчання було виключно теоретичним за книжками авторитетів. Цей схоластичний метод продовжував діяти в багатьох університетах ще і в XVІІІ столітті. В Лейденському університеті працював лікар і хімік Герман Бургаве (1668-1738), доктор медицини і філософії. Найбільшу славу він завоював як викладач внутрішніх хвороб. В 1698 р. він організував першу терапевтичну клініку, на базі якої стали всебічно вивчати хвороби і вирішувати наукові проблеми в інтересах хворого. До нього приїжджали вчитися студенти і лікарі з інших країн і називали його "всієї Европи вчитель". Бургаве був прихильником ятрофізичного напрямку в медицині і вважав, що основою життєдіяльності людини є рух. Теплота в організмі, згідно його поглядів, створюється в результаті тертя крові об стінки судин, а захворювання є наслідком застою крові в капілярах. Звідси, для лікування, в першу чергу рекомендувались гімнастичні вправи, перебування на повітрі, дієта. Свої погляди на терапевтичну клініку він узагальнив у праці: "Вступ до клінічної медицини". Бургаве писав, що клінічною називається медицина, яка:

1. спостерігає хворих  біля ліжка.

2. там же вивчає  засоби, які необхідні для лікування.

3. використовує ці  засоби.

Щоб лікувати, необхідно відвідати та побачити хворого, детально відслідкувати з допомогою органів чуття людину здорову, хвору, вмираючу і мертве тіло. Ці положення були спрямовані проти схоластики і визначали впровадження в клінічну медицину спостереження і досліду. Завдяки новому підходу вдосконалювалось описання нових форм хвороб. Разом з тим діагностика їх була обмежена. Суттєві зміни в цьому відношенні відбулись на межі XVIII і XIX століть, чому сприяли:

1.  Прозекторська служба, яка, проводячи розтини померлих, з'ясовувала точність прижиттєвої діагностики та правильність лікування, визначала помилки лікарів.

2.  Клініко-фізіологічні  лабораторії, де, проводячи досліди  на тваринах, фахівці відкривали  механізми хвороби та обґрунтовували  дію ліків.

3. Започаткування перших клінічних аналізів, зокрема, крові та сечі.

Кінець   XVIII та перша  половина XIX століття характеризуються визначними відкриттями діагностичних  методик.

Віденський лікар Леопольд Ауенбруггер (1722-1809) відкрив і розробив метод простукування (перкусії) для визначення наявності рідини в грудній клітці. В 1761 р. він публікує результати своїх досліджень. Дивовижно, але його відкриття залишилось поза увагою лікарів протягом 50 років. Пізніше французький лікар Жан Корвізар (1755-1820), лейб-медик Наполеона, ознайомившись з цим методом, протягом двадцяти років перевіряв його на практиці, значно розширивши обсяг спостережень. Після публікації власного досвіду, метод перкусії став загальноприйнятим.

Наступним кроком в розвитку діагностики було впровадження в клінічну медицину вислуховування (аускультації). Відкриття зробив французький лікар Рене Ласнек (1781-1826), клініцист, патологоанатом, викладач медичної школи в Парижі. Він сконструював з дерева інструмент, названий стетоскопом (від грецького – груди, дослідження). Він описав звукові компоненти різних типів дихання, голосу, кашлю, хрипів. Без попередників, власними силами досяг в розробці аускультації високої досконалості. В другій половині XIX століття обидва методи діагностики швидко вдосконалювались.

Завдяки досягненням  фізики, з'явились перші освітлювальні  та оптичні прилади. Око лікаря отримало можливість розглядати процеси у  внутрішніх органах живої людини (цистоскоп, гастроскоп, бронхоскоп).

Завдяки розвитку органічної хімії удосконалювались лабораторні дослідження. З'явилась експериментальна фармакологія, яка на основі фізіологічних методів встановлювала дозовану дію препаратів рослинного та синтетичного походження.

Завдяки мікробіології, лікувальний арсенал почав поповнюватись  ліками біологічного походження (вакцини, сироватки).

Все це сприяло розвитку провідної клінічної дисципліни – терапії.В імперській Росії  слід в розвитку терапії залишив  професор Московського університету Матвій Мудров (1776-1831). Він пропагував індивідуальний підхід до хворого. Його основне положення – лікування не хвороби, а самого хворого.

Серед терапевтів другої половини XIX століття слід згадати Сергія Боткіна (1839-1889). Він описав клінічну картину ряду захворювань, зокрема  інфекційний гепатит (хвороба Боткіна), відкрив декілька лабораторій і серед них – фізіологічну, якою завідував Іван Павлов, створив новий напрямок в терапії – експериментальний та заклав основи клінічної фармакології.

Прогрес хірургії в різних країнах Европи відображав особливості  їх економічного та соціального розвитку. До кінця XVIII століття хірургія в Европі вважалась ремеслом, а не наукою. В 1731 році в Парижі була відкрита перша хірургічна академія, яка прирівнювалась до медичного факультету університету. Відсутність засобів тривалого знеболення та боротьби з мікроорганізмами в рані обмежили діапазон хірургічних втручань. Розвиток хімії став поштовхом для пошуку знеболювальних речовин та використання їх у медицині. Першою такою речовиною став ефір, винайдений аптекарями. В 1846 р. американський лікар Джексон разом із зубним лікарем Мортоном вперше використали ефір для знеболення при видаленні зуба. Після цього ефір почав інтенсивно впроваджуватись в практику в багатьох країнах світу, в тому числі і на Україні. В 1847 році англійський хірург Сімпсон вперше використав хлороформ як знеболюючий засіб. Завдяки цим відкриттям хірурги отримали можливість більш спокійно, без поспіху, оперувати.

Залишалось ще одне завдання – боротьба з інфекцією ран. Віденський акушер Земмельвейс, вивчивши причини  післяпологової лихоманки та значної смертності після неї, встановив (1847), що причина – в переносі заразного початку руками та інструментами акушерів. Англійський хірург Джозеф Лістер вважав, що збудниками нагноєння є нижчі істоти, які знаходяться в повітрі (міазми), тобто мікроби. Як запобіжний засіб він використовує карболову кислоту. Її розпилювали в операційній і над столом хірурга під час операції. Цим же розчином обливали операційне поле і рану. Рану накривали складною пов'язкою, насиченою карболовим розчином. Концентрація парів карболової кислоти бувала такою, що хірурги втрачали свідомість.

Надалі впроваджується стерилізація інструментів, перев'язочного матеріалу, одягу персоналу проточним  паром та паром під високим  тиском. Хіміки та фармацевти відкривають та впроваджують в практику такі речовини, як йод, йодоформ, марганцево-кислий калій, пізніше – в XX столітті – фурацилін, сульфаміди, антибіотики та інші антисептики.

Серед хірургів цієї епохи  чільне місце займає Микола Пирогов (1810-1881), діяльність якого протягом 15 років пов’язана з Україною. Він дав наукове обгрунтування ефірного наркозу. Разом з фізіологом О. Філомофітським в дослідах на тваринах були описані властивості ефіру з наступною клінічною провіркою. Влітку 1847 року М. Пирогов випробував ефірний наркоз на полі бою в Дагестані, де російські війська душили свободу кавказьких народів. Пізніше М. Пирогов приймав участь в кримській кампанії. Ним особисто зроблено біля 10 тис. ампутацій та розтинів. Більшість оперованих померла від гнійних ускладнень. Проживаючи з 1866 р. в садибі під Вінницею він займався вирощуванням рослин, необхідних для приготування ліків. На території садиби було побудовано невеличкий будиночок, де розміщувалась аптека.

Після відкриття наркозу  і розробки методів асептики та антисептики хірургія за декілька десятиріч досягла таких великих практичних результатів, яких не знала за всю свою попередню багатовікову історію. Значно розширились можливості оперативних втручань, зокрема, на органах черевної порожнини. Великий внесок в розвиток техніки оперативних втручань на органах черевної порожнини внесли французький хірург Пеан, німецький хірург Т. Більрот, Т. Кохер. Останній за роботи з фізіології, патології і хірургії щитовидної залози в 1909 році був удостоєний Нобелівської премії. Крім того, він займався науковими проблемами асептики та антисептики.

Широкий обсяг знань  в галузі хірургії обумовив в кінці XIX століття виокремлення самостійних  хірургічних дисциплін: офтальмології, гінекології, урології, травматології та інших.

З розвитком фізики, хімії, фізіології, мікробіології та інших природничих і технічних наук безпосередньо пов'язане виникнення наукової гігієни – науки про здоров'я. Розвиток промисловості обумовив і нову патологію, раніше невідому, під впливом несприятливих умов праці та побуту. В зв'язку з цим в другій половині XIX століття починаються дослідження із промислової санітарії. Англійські санітарні лікарі першими почали складати таблиці смертності, які допомагали з'ясовувати вплив умов праці на тривалість життя і смертністі робітників.  В  цей час  отримує розвиток експериментальна гігієна, основоположником якої був німецький лікар Макс Петтенкофер (1818-1901). Він розробив об'єктивні методи гігієнічної оцінки повітря, грунту, води. Маючи серйозну підготовку з фармації, медичної хімії, він створив першу кафедру гігієни в Мюнхенському університеті.

Ботаніка та хімія  завжди впливали на розвиток фармації. Зі свого боку фармація сприяла прогресу цих дисциплін. Так, в епоху середньовіччя  за своєю структурою аптеки працювали як хімічні лабораторії. В цих лабораторіях отримала свій початок методика хімічного аналізу неорганічних речовин. Отримані результати використовувались як для ліків, так і, безпосередньо, для хімічної науки.

Через це аптеки ставали  центрами науки і фармацевти займали чільне місце серед вчених того часу. XVIII століття стало століттям становлення фармації як самостійної науки. До її фундаторів необхідно віднести аптекаря зі Швеції Шеєле (1742-1786). На підставі наукових досліджень він спростував уявлення, що всі кислоти органічного походження є оцтовою кислотою, виділив щавелеву, молочну, лимонну, яблучну та інші кислоти і дав їм характеристики, діючи окисом свинця на оливкову олію, Шеєле відкрив солодку речовину, яку назвав гліцерином.

Фармацевти сприяли розвитку аналітичної хімії. Вони організували виробництво аміаку, отримали в чистому вигляді сечовину, визначили роль сірчаної кислоти для отримання ефіру. Аптекар Куртуа в 1811 р. відкрив йод в золі морських водоростей. Професор хімії, аптекар Боляр відкрив бром. Мор отримав йодоформ, бікарбонат натрію, його ім'ям названі бюретки, піпетки, зажими, крани та інші прилади, які використовуються в аптечній практиці.

Розвинулась фітохімія. З часів Галена не припинялись  роботи лікознавців, спрямовані на вилучення з рослинних матеріалів тої частини, яка особливо важлива в фармацевтичному відношенні. Увага дослідників була спрямована на найбільш діючі речовини: хінну кору, опій, каву, тютюн. Пріоритет відкриття першого алкалоїда із опію (морфію - ім'я грецького бога сну) належить аптекарю Зертюгнеру. Фармацевтами також були відкриті вератрін, стріхнін, хінін, кофеїн та інші препарати.

Аптеки та ремесло  аптекарів законодавчо визначились  в епоху середньовіччя. Значний  вплив на їхню діяльність спочатку мали алхімія, пізніше – ятрохімія.  Аптечні заклади, правила їхнього функціонування, кваліфікація фармацевтів, ціни на ліки, збереження та відпуск ліків регламентувались спеціальними статутами, які мали силу закону. Це перший декрет короля Південної Італії Фрідріха II (1224), який нормував діяльність аптек і вперше розмежував функції лікаря і аптекаря. Подібний розподіл функцій згодом був проведений у всіх европейських державах. В Росії у XVI столітті у князів та іменитих бояр були свої домашні аптеки. У монастирських лікарнях передбачались спеціальні приміщення для виготовленні ліків. Ліки продавались у звичайних лавках. Перша регламентована аптека відноситься до другої половини XVI століття. Тоді ж виникла "Аптекарська палата", яка в 1620 році була реорганізована в "Аптекарський приказ". Це був заклад, який завідував всією медичною справою в країні. В функції приказу входила організація, розведення та збір лікарських трав, закупівля за кордоном медикаментів, керівництво діяльністю аптек. Крім того, він доручав спеціалістам складати медичні твори (травники, лікувальники та інші), переклад закордонних книжок з медицини та фармакології. Цікаво, що серед ста чоловік "Аптекарського приказу" було чотири аптекарі, три алхіміки, городники, які вирощували лікарські рослини. Приказ існував за рахунок прибутків від аптек. Аптеки в Росії, на відміну від інших закладів, користувались на своїх документах, сігнатурах державним гербом і звільнялись від податків, військових постоїв та інших повинностей. Зміст цих прав та привілеїв був в тому, щоб створити найбільш сприятливі умови, які забезпечили б правильне приготування, збереження та відпуск ліків для охорони населення від аптечних помилок. З цією метою у всіх державах законом був встановлений для аптек особливо суворий режим. Всі ліки в аптеках повинні були відповідати за якістю встановленим стандартам. Управління аптекою довірялось особі, яка отримала спеціальну освіту. Ціни на ліки (аптекарська такса) встановлювалися державною владою. Аптеки в ті часи являли собою лабораторії, в яких готували не тільки ліки за рецептами, але й всі галенові та інші хімічні препарати.