В ХХ сторіччі
німецькі вчені створили препарат
проти інфаркту. Завдяки його
застосуванню вдалося в 70 % хворих
відкрити закупорені артерії
серця. Цей препарат назвали
активатор тканинного плазміногену
(АТП).
Болгарська фірма
“Фармахізм” розробила препарет (пірамем), що добре
стимулює нервово-психічну діяльність
і дає можливість значно прискорити лікування
порушень при крововиливах. Постійне кількісне
зростання ліків, підвишення їхньої ефективності
є характерною рисою фармації ХХ століття.
В ХХ ст. посилилась
увага до вітамінів, зокрема,
механізму їх отримання та
впровадження у медичну практику.
Відкриття кожного вітаміна мало
свою історію. Так, нідерландський
лікар Ейкман, перебуваючи на
острові Ява, звернув увагу
на хворобливий стан курей, які знаходились у клітці і годувались
об’їдками з лікарні, що, в основному,
містили очищений рис. Кури, які бродили
по двору і самі розшукували різноманітну
їжу, мали здоровий вигляд. Пройшло багато
часу, поки Ейкману вдалося виділити з
рисових висівок речовину, яка в своєму
складі мала амінову групу. Цю речовину
стали називати “життєвими амідами”.
З 1932 р. за нею закріпилась назва “вітамін”,
від латинського “віта” – життя. Першим
було відкрито вітамін “В”, завдяки чому
вдалося попереджувати та лікувати хворобу
“бері-бері”. Ще в ХІІІ ст. була детально
описана цинга (скорбут), яка виникала
серед учасників хрестового походу. Лише
в 1925 році була отримана речовина, що виліковувала
цю хворобу. Вона була виділена із соку
капусти і отримала назву вітамін “С”
(аскорбінова кислота). В 1936 році була знайдена
речовина, відсутність якої викликала
у експериментальних тварин безпліддя.
Їй дали назву вітамін “Е” або “токоферол”
(токос- потомство і феро- несу). Приблизно
тоді ж почалось вивчення вітаміна, відсутність
якого в їжї обумовлювало зниження або
втрату зору. Новий вітамін вдалось виділити
з моркви, його назвали вітаміном “А”.
В 1935 р. датський біохімік Генріх Дамм
встановив у експерименті над курчатами,
що відсутність певної речовини призводить
до крововиливів. Ця речовина в достатній
кількості знаходиться в траві і зелених
листах. Їй дали назву вітамін “К”. В 1942
р. в Радянському Союзі була синтезована
речовина, що утримує вітамін “К” – вікасол.
В 1931 р. дві групи хіміків (Німеччина, Англія)
майже одночасно повідомили про відкриття
продукту, який володіє високою протирахітичною
активністю (вітамін “Д”). Під сучасну
пору відомо більш як два десятки речовин,
які можуть бути віднесені до вітамінів.
Значний розвиток
отримала біологічна хімія, яка
зародилась в другій половині ХІХ століття. Вчені-біохіміки
провели дослідження щодо природи хімічних
процесів внутрішніх структур, які відіграють
важливу роль в життєдіяльності організму.
Біохімія збагатилась новими методами
дослідження (ультрафіолетова мікроскопія,
рефрактомерія, магнітометричний метод,
електронна мікроскопія та інші), що відкрили
нові можливості вивчення біологічних
явищ.
Протягом усього
ХХ ст. спостерігалося інтенсивне
збагачення мікробіології та
її дочірніх дисциплін. Один
з фундаторів медичної мікробіології німецький вчений Ф.Леффер
(1852- 1915) відкрив ряд мікроорганізмів, вивчив
їх біологічну природу та відносини з
організмом людини. Він виділив чисту
культуру збудника дифтерії. Учень Р.Коха
німецький бактеріолог Р.Перейфер (1858-1945)
створив теорію про бактерицидну дію (властивість
вбивати бактерії) органічних рідин людського
тіла (дія сироватки), відкрив мікроб-інфлюенцію,
який викликає грип. М. Вейнберг (1868-1940)
заклав початок вивчення збудників анаеробних
інфекцій і в 1915 р. приготував перші зразки
протигангренозних сироваток. На початку
ХХ ст. стали проводитись дослідження
з вивчення паразитарних інфекцій (тифів).
В 1909 р. французький паразитилог Ш.Ніколь
(1866-1936) прищепив плямистий тиф шимпанзе
і експериментально ствердив, що носієм
збудника є платяна вош людини. Цією проблемою
займались також американський мікробіолог
Г. Ріккетс (1906-1910) та чеський паразитолог
С. Провачек.
Майже одночасно
з мікробіологією виникла імунологія
– наука про захисні, головним
чином, специфічні, реакції організму, їх природні закономірності
і практичне використання. На цьому грунті
були створені вакцини проти ряду інфекційних
хвороб. Французький мікробіолог А.Кальметт
(1863-1933) створив першу живу протитуберкульозну
вакцину (вакцина БЦЖ). Вона була також
запропонована для діагностики туберкульозу.
Надалі імунологія розширила використання
біохімічних і фізикоматематичних методів
включно з радіоактивними.
Продовжувалось дослідження
збудників хвороб – дрібних
внутрікліткових паразитів, що
отримали назву вірусів. Розвиток вірусології тісно
пов’язаний з відкриттям електронного
мікроскопа. Вірусологами відкрито низку
збудників хвороб, розроблені специфічні
методи профілактики вірусних інфекцій,
створені вакцини з живих або вбитих збудників
проти поліомієліту та жовтої лихоманки.
Наприкінці ХІХ
ст. українським фізиком І. Пулюєм
(1845-1918) та німецьким фізиком К.
Рентгеном (1845-1923) були відкриті
Х-промені. Вони ввійшли в практику
під назвою рентгенівського проміння.
Подружжя Жоліо-Кюрі в 1943 р.
відкрило явище штучної радіоактивності і вивчило
способи застосування радіоактивних ізотопів
для дослідження різних процесів в організмі.
Явище радіоактивності отримало широке
застосування для експериментальних досліджень,
діагностики та лікування в біології,
медицині. Обидва відкриття сприяли розвитку
рентгенології, радіології, радіобіології
та інших суміжних дисциплін.
Приведені дані
свідчать про те, що розвиток
природничих наук на грунті
технічного прогресу обумовили
значні успіхи, які об’єктивно створюють необмежені можливості
розвитку цих наук.
9.2 Клінічні
дисципліни Досягнення медико-біологічних, технічних
наук та природознавства сприяли розвитку
клінічних дисциплін, прискоренню їхньої
диференціації і вузької спеціалізації,
виникненню концепцій щодо діагностики,
лікування і попередження хвороб, розробці
і впровадженні нових лікувальних засобів.
Розвиткові клініки
внутрішніх хвороб сприяла їхня
зростаюча технічна озброєність.
Після другої світової війни
в медичну практику впроваджуються
мічені атоми. Поширюється електронна діагностична апаратура.
З клініки внутрішніх захворювань відпочкувався
дочірній розділ – кардіологія. Призвідцями
кардіології вважаються англійський клініцист
Дж. Маккензі (1853- 1925) та німецький терапевт
Ф. Краус (1858-1936), що описав основні показники
електрокардіограми здорового і хворого
серця.
Арсенал діагностичних
засобів і методів лікування
в кардіології суттєво розширився.
З’явилося нове покоління електрокардіографів
з мікропроцесорним управлінням, комплексні
системи для поліклінік і стаціонарів,
які дозволяють проводити ехокардіографію
з автоматичним розрахунком показників.
Створені кардіомоніторна техніка, комп’ютери
для оцінки роботи серця, магнітнорезонансна
томографія, що дозволяє бачити серце,
його стінки, перетинки і порожнини. Нові
обрії в діагностиці відкрили ехокардіографія,
радіонуклідні методи тощо.
З-поміж серцевої
патології вельми широке розповсюдження
має аритмія. Раптова смерть
від фібріляції або неузгодженого
скорочення м’язевих волокон
серця хвилює вчених всього
світу. Для дефібріляції спочатку був
створений препарат – етмозин, потім ще
більш ефективний препарат – етазіцін.
Завдяки йому стало можливим лікувати
тяжкі форми аритмій, які раніше не піддавались
медиментозній терапії.
Вагому роль для
своєчасного лікування серцевих захворювань мають впроваджені
в практику спеціальні діагностичні програми
для полікдінічної служби. Вони включають
мінімальне коло досліджень, спрямованих
на виявлення перших ознак серцевої недостатності
з наступним ефективним лікуванням.
В ХХ ст. була вирішена проблема очищення
крові та інших рідин організму від токсичних
речовин, які через паталогію нирок і печінки
не могли бути нейтралізовані. Цьому сприяло
відкриття і синтез т. з. сорбентів, які
поглинають токсичні речовини. Сконтруйована
та удосконалюється спеціальна апаратура,
яка виконує функції печінки або нирки
(“штучні печінка і нирка”).
Знайшов застосування
новий діагностичний метод –
теплобачення. З допомогою спеціальних
оптико-електроних приладів –
тепловізорів – можна вловити
навіть початкові стадії запальних процесів,
пухлин і судиних ушкоджень. Це обумовлено
тим, що, залежно від підвищення чи пониження
місцевої температури, на фоні звичайних
обрисів органа чи кінцівки, посилюється
чи, навпаки, ослаблюється яскравість
світіння на місці патологічного процесу.
Цей метод наближається до ідеального,
оскільки він нешкідливий, безкровний
і неболючий. Теплобачення дозволяє одночасно
отримати анатомо-топографічні та функціональні
дані про уражену зону.
Велике розповсюдження
в клінічній медицині отримав метод гіпербаричної
оксигенації, тобто утримання хворого
в атмосфері з підвищеним тиском кисню.
Тоді в крові пацієнта кисень переносять
не тільки звичайні носії – еритроцити,
але й сама плазма. Це зменшує кисневе
голодування тканин, властиве багатьом
захворюванням, особливо серцево-судинним.
В окремих випадках такі операції, як реконструкція
клапанів чи судин серця, виконуються
в бароопераційній. При цьому насиченість
киснем організму хворого настільки може
бути високою, що дозволяє проводити операцію
з припиненням кровообігу протягом певного
часу.
Останні десятиріччя
також характеризуються широким
впровадженням в практику ендоскопічних
методів діагностики, зокрема,
з використанням гнучких фіброендоскопів.
Зростає і лікувальна роль
фіброендоскопії в зупинці кровотеч, видаленні
патологічних утворень.
В ХХ ст. досягла
розвитку педіатрія – наука
про здорову дитину, дитячі захворювання
та заходи щодо боротьби з
ними. Відкрито спеціальні лікарні
для дітей. Була створена потужна
система охорони здоров’я дітей. Особливих успіхів у зниженні
смертності немовлят досягли Японія та
скандинавські країни.
В галузі дитячої
інфекційної патології чільне
місце належить австрійському
патологу і педіатру К. Пірке
(1874-1929). Його праці присвячені
вивченню алергічних явищ і туберкульозу у дітей. Ним
розроблена діагностична шкірна реакція
на туберкульоз.
Видатних успіхів
в ХХ ст. досягла хірургія. Удосконалення
наркозу, антисептики і асептики,
застосування штучного знекровлення,
дозволили проникати в різні
ділянки людського тіла, подовжити оперативне
втручання. Розвинулась оперативна хірургія.
У витоків новітної хірургії стоїть видатна
постать Т. Кохера (1841-1917). Він важав, що
всяка операція, якою б вона не була ефективною,
повинна служити лише засобом, а не метою
лікарського втручання. Ця концепція,
однак, не завадила Т. Кохеру бути високим
майстром оперативної техніки, автором
деяких хірургічних операцій та прийомів
і винахідником нових інструментів. Він
вніс значний внесок у вивчення ролі щитовидної
золози та хірургічне лікування її захворювань.
Плідний розвиток
хірургії в першій чверті ХХ
ст. пов’язаний з іменем німецького
хірурга Ф. Тренделенбурга (1844-1924).
Він вніс багато нового в
розробку хірургічної діагностики
і техніки. Багато із запроваджених
ним методів, симптомів та ознак війшли в хірургію
під його іменем.
Французький хірург-експериментатор
А. Каррель (1883-1944) значно збагатив
практичну хірургію і теоретичну
медицину. Він є автором методики
судинного шва “кінець в кінець”,
що сприяло збереженню кровоносних судин і органів та пересадці
органів із збереженням їхніх функцій.
Розвиток нейрохірургії
пов’язаний з іменем Г. Кушінга
(1869-1939). В 1912 р. він провів першу
операцію на мозку, видаливши
внутрішню пухлину. В 1932 р. він
опублікував дані про проведення ним біля 2000 операційних
втручань у мозок.
В 40-50 р.р. сформувалась
як самостійна наука анестезіологія.
Запровадження інтратрахеального
наркозу, т. з. керованого дихання,
мало важливе значення для
прогресу хірургії.
Особливих успіхів
сягнула хірургія серця. В 1914 р. парижський
хірург Т. Тюфьє провів першу операцію
при стенозі аорти. Тепер операції на серці
здійснюються для лікування вад серцевих
клапанів, закриття боталової протоки,
лікування інфаркту міокарду, стенокардії
та інших захворювань. Розвитку серцево-судинної
хірургії сприяло застосування штучного
медикаментозного зниження температури
тіла хворого, що підвищує стійкість до
шоку і кисневого голодування.
Епохальною подією
стала пересадка серця від
померлої людини іншій з тяжким
ураженням серця, яку здійснив в 1968 р. південноафриканський
хірург Х. Бернард (1922-2001). Тепер пацієнти
з пересадженими серцями живуть десятки
років. Однак ця операція не отримала етико-юридичного
обгрунтування і її проведення залежить
від випадку і дозволу видалити серце
у загиблої людини. Подальше впровадження
в практику цієї операції пов’язується
зі штучним серцем, перше з яких пересаджено
пацієнту в США в 2001 р. Правда, поки-що результати
пересадки штучного серця невтішні.
Американський хірург
Денеді Куль здійснив імплантацію штучного
серця людині, а потім замінив штучне серце
на натуральне. Операція закінчилася смертю
пацієнта. Вчені вважають, що штучне серце,
вживлене людині, буде реагувати лише
на зміну фізичного навантаження. Його
чутливість до психічних настроїв людини
буде дорівнювати нулю. В майбутньому,
вірогідно, буде створена найтонша електронна
система, через яку штучне серце зможе
реагувати і на емоції. Ця проблема має
відношення до нової галузі хірургії –
реконструктивної. Вона об’єднує пластичний
метод, реплантацію, гомопересадку тканини
і органів, введення в організм різних
протезів судин, серцевих клапанів та
інших складних конструкцій з полімерів
і металів. Їхнє введення в організм викликає
т. з. імуногенну реакцію – відторгнення.
Подолання бар’єру несумісництва є важливим
завданням сучасної світової медицини.
Для цього хімія та фармакологія мають
відкривати відповідні засоби та речовини.
Відгалуження мікрохірургії
створило нові можливості оперативного
втручання, перш за все, в
травматології. Це реплантація (приживлення на
пошкодженому місці) пальців китиць, всієї
кінцівки тощо. Серцево-судинна хірургія,
трансплантація органів і тканин, пластична
і щелепно-лицева хірургія, урологія, гінекологія
сьогодні не можуть існувати без мікрохірургії.