Польсько – литовська доба в історії України

    Польсько  – литовська  доба  в  історії  України. 

                                                       План. 

1. Наслідки  татарського  погрому  на  Україні.
2. Початок  литовсько-польської  доби.
3. Флорентійська  унія,  її  наслідки.
4. Поступовий  занепад  Православної  Церкви.
5. Боротьба  за  піднесення  Православної  Церкви.
• Собори.
• Діяльність  братств.
6. Відродження  православ’я.
• Друкарні.
• Острозька  академія.
• Шкільництво.
7. Берестейська  унія.
8. Україна  після  прийняття  унії.
• Розкол  на  уніатів  та  православних.
• Релігійна  полеміка.
• Прихильники  унії  та  перехід  до  католицизму.
9. Підсумки. 
    
    
    
   

                                    Люблінська унія 1569 р. 
 

    Польсько  – литовська доба  в  історії  України – це  три  століття, оповиті серпанком  забуття, сповнені  таємниць  й  парадоксів. Причини  цього  парадокса  слід  шукати  в  реаліях  постмонгольскої  епохи – руйнації  традиційних  підвалин  життя, припиненні  літописання, порушенні  політико-династичних  зв’язків  із  тими  східнослов’янськими регіонами,  де  ця  традиція  збереглася.  Тож і немає  в наявних джерелах  докладної інформації  про життя українських земель  - більше  того,  навіть певних   відомостей  про  їхнє  приєднання  до Литви. В той час як  на  заході  виростав  і скріплявся  новий осередок  українського  політичного  й  культурно-національного життя,  намагаючись  об’єднати   західно - українські  землі  й Правобережжя, - на  сході,  над  Дніпром  ішов  розклад  і  спадок,  мінялися  старі форми життя й народжувалися нові.

    Татарський  погром  вплинув  на  зміну  політичних  відносин на цілім  сході  Європи. На  землях  великоруських,  що об’єднувалися  головно  біля  Суздальсько-Володимирського  князівства,  татарщина  залишила  глибокий  слід  на  всіх  ділянках  життя,  відбилась  на  політичному  укладі,  на  відносинах  соціальних,  культурних,  навіть  на  народні  вдачі  та  психіці. Українське  населення,  яке  звикло  до  переполохів  протягом  довголітніх  половецьких  наскоків,  було  дуже  рухливе,  люди  не раз  утікали з своїх місць,  переховувались,  а потім знову верталося назад.

    Київ  перестав  притягати  до  себе  увагу князів,  Суздаль взагалі перестав  цікавитися  українськими  ділами,  Галич був  далеко  й  мав  досить  свого клопоту.

    Початок  доби  литовської  політичної  зверхності  на  Південною  Руссю  був   покладений  у 1340р.  коли  син Гедиміна  Любарт  закнязював  на  Волині  й Галичині.  Остання  після  40  років  запеклої  воєнно-політичної  боротьби  відійшла  до  Полощи.  Таким чином,   Волинь  стала першим  реальним  надбанням Литви на  Українських землях.  Потім упродовж  одного - двох   десятиліть  до  Літовського князівства  перейшли  Київщина,  Сіверщина та  Поділля.  Більшість Українських земель  було  приєднано до  Литви за  часів правління князя Ольгерда. Українські  землі в цей час не знали суспільної  боротьби  на  релігійному ґрунті,  передусім через толерантність,  яку виявляли  володарі  Литви.  Вона  сформулювалася  усією історією  цієї  держави,  що  виступала своєрідним  буфером  між православним  Сходом  і католицьким Заходом.  Уже її  засновник  князь  Міндовг,  не  маючі достатніх сил для боротьби  з Тевтонським  орденом,  котрий  вів наступ  на  Литву під гаслом  боротьби  з язичництвом,  був змушений  хреститися  за  католицьким обрядом і заснувати єпископію (1251).  Та це  хрещення  хоч і принесло  йому  корону,  за висловом  літописця:1260 р.  Міндовг розірвав  угоду з Орденом і Папою та  зрікся  християнства,  керуючись власними  політичними розрахунками.

    Уже  в  14 ст.  виразно  проявились  «руськи»  впливи  у Литві: православ’я прийняли  сини Гедиміна  Любарт,  Коріат,  Натримунт,  Явнут,  Ольгерд  і  майже  всі  діти  останнього. 

          Досить поширеними  були  й родинні зв’язки литовських  князів  із  православними  династіями  Північно-східної  Русі.  Ягайло,  одружившись на  королеві  Ядвізі,  рішуче  зв’язав долю  своєї країни  з католицькою Польщею.  За умовами Кревської унії  язичників – литовців  було  охрещено  за  католицьким обрядом,  а бояр – католиків зрівняно   у правах  з польською шляхтою.  Крім  того,  за  Городольским привілеєм 1413 р.  вони отримали  виключне  право займати посади  каштелянів  і воєвод  та  брати участь  у роботі  державної ради.

    Характерною  рисою  політики  правлячих  кіл  Литви  щодо  православної  церкви  було  їх    намагання  позбутися  залежності  від  Москви (куди  у  20 р. 14 ст. переїхав  митрополит )Литовські володарі  прагнули  мати  у межах  своєї  країни  самостійну  церковну  організацію. Паралельно  докладалося  чимало  зусиль  для  відновлення  єдності  католицької  та  православної  церков.

    Відомо,  що  для  переговорів  про  їх  унію  на  Констанцький  собор  (1414-1418)  Вітовг  направив  литовського митрополита та  Григорія  Цамблака.  Проте укладення  унії відбулося пізніше,  1439,  на  Флорентійському,  соборі,  де  були  остаточно з’ясовані всі догматичні  питання. Митрополит  Ісидор,  що  представляв на  соборі  на той час митрополію  Київську  та  всієї Русі,  був висвячений  папою на  кардинала.  Повертаючись  з  Італії  до  Москви,  він розіслав  по  підвласних  йому  єпархіях  папську булу,  де  повідомлялося про укладення  унії.  Однак володар Московщини  Василій ІІ  рішуче  виступив  проти укладеної у Флоренції  унії,  а Митрополит  Ісидор  змушений  був шукати  порятунку в Римі.  Новостворена  митрополія,  спочатку  перебуваючи під зверхністю  римського папи,  згодом  знов  опинилася під контролем Константинополя,  де  унія  була  соборно засуджена 1451 р.  Таким чином,  на  території Великого  князівства  Литовського,  церковну  унію  так і не  було  проведено у життя.

    Де  що  інша  ситуація  склалася  на  руських  землях  Корони,  де  позиції  католицтва  були  значно  міцнішими,  ніж  у  Литовській  державі.  І хоч  і  тут  православні  користувалися  свободою  віросповідання,  їхня  конфесія  розглядалася  як  нижча  за  католицьку,  ознакою  чого  було оподаткування  православного  духовенства,  обмеження  окремих  культових  відправ,  церковного  будівництва  та  ін.

    Після  укладання  Люблінської  унії  позиції католицизму посилились.  Метою унії  було  приєднання  православної  церкви  до  католицької  з обов’язковим  визнанням  верховенства  Римського  Папи,  тобто  розширення  сфери  впливу  Ватикану  на  Схід  та  помітне  збільшення  церковних  володінь.

    Кризовий  стан  православної  церкви  створював  у  цей  час  умови  не  тільки  для  поширення  ідей  церковного  єднання  в  українському  суспільстві,  а  й  для  появи  у  ньому  прихильників  цієї  ідеї.  Наприклад  захисник  православ’я  князь  К. Острозький  у  своєму  листі  до  Папи  зазначав: «Нічого  не  бажаю  гарячіше.  Як  єдності,  віри і згоди всіх  християн». Люблінська  унія  посилила  процес  окатоличення  та  ополячення  української  еліти. 

        Наслідок  для православ’я  був  один  -  різке  звуження  каналів  матеріальної  підтримки.  Адже  самі  князі та  багаті  роди  свого часу  будували  храми,  фінансували  монастирі,  відкривали  школи  при  церквах.  Особливістю  цього періоду було  те,  що  патронат – опіка,  середньовічне спонсорство церкві,  поступово деформуючись,  перетворюється  на  звичайне  володіння  цервою  чи  монастирем  Ці  релігійні  осередки  заставляли,  давали  у посаг,  у спадщину,  здавали в оренду,  обмінювали  та  продавали.  Світська   влада дедалі  активніше проникає  у церковне  життя.  Тепер вже не  митрополит  призначав єпископів,  їх  висували  або ж пани-рада,  або ж сам великий князь,  що  відкрило  доступ  до  вищої ієрархії  світським особам,  які не  тільки  не  переймалися церковно - релігійними  інтересами,  а виявляли  виключно  матеріальну заінтересованість,  зберігаючи  при цьому свої  світські  звичаї:  полювання,  банкети,  насильства, розпусне  життя.  Дійшло  до  того,  деякі авантюристи приймали  духовний  сан,  підкупом  займали місця єпископів,  а потім розпродавали  ікони,  землі.  Негідно поводилось  навіть  і найвище духовенство.  Так митрополит  Онисифор  Дівочка був звинувачений  у двоєженстві;  єпископ  Кирило  Терлецький  постав  перед судом за  підозрою  в зґвалтуванні  та  вбивстві;  єпископ Іон  Борзобогатий  вимагав у прихожан  плату за  відвідування  церкви.

    Трагедією  Православної  Церкви  було  те  що  вона  значно  поступалася перед католицькою своєю освітою.  Східня  Церква  культурно зубожіла  і її  література  обмежувалася  церковно-богослужебними  книгами та  книжками  для побожного читання,  а цього було  замало  для культурно розвиненої  людини.  Така  людина  мусіла  звертатися  до  латинського,  польського  письменства.  До  польсько-латинської  школи тяжко було  попасти українцеві,  а українські  школи стояли  низько.  Голодне,  неосвічене  православне духовенство втрачало  авторитет в народі.

    У  боротьбі  за  піднесення  Православної  Церкви  виступали  собори  та  братства.  Першим  Обласним  Собором,  постанови  якого  збереглися,  був  Віленський.  Скликаний  митрополитом  Йосифом  Солтаном  у  1508-1509  рр.  В  ньому  брали  участь  всі  єпископи,  сім  архієпископів,  шість ієгуменів,  сім протопопів  та  священики.  Собор засудив купівлю катер  та  парафій замість соборного обрання і наказав відлучати від Церкви  тих,  хто так робить.  Єпископів, які висвячували таких «безчинників»  вирішено  позбавляти  сану.  Суворо  засуджував  Собор священників-удівців,  які не  йшли в монастир:  «всі  священики,  не  маючи жон,  не священствують»… «простець,   згрішивши,  за  свою  тільки  душу  дасть  відповідь  Богові.  А  священик    багатьох  спокусити  людей!»  Багато  уваги  приділено  патронам.  Що  роздавали  «хліб духовний»,  але Собор у тій справі  не  міг нічого  сутнього  добитися,  бо  патронами були  королі  та  великі  пані.  
 

    Собор  шукав  компромісового  виходу: намагався  нормувати  відносини,  вимагав  благословення  єпископів для обраних патронами священників і забороняв патронам  звільняти їх  самовільно.  Було  ще  багато  соборів після Віленського,  але про них немає докладних відомостей.

    Церковні  братства  існували  в Україні з глибокої  давнини,  але розгорнули  вони  свою  діяльність  головним  чином з ХVIст.  Церковні  братства  засновувалися при церквах: Львівське - Успенське,  Луцьке - Чеснохресне,  Київське - Богоявленське  і  т. д.  Найстаршим братством  було  Львівське.

    Завданням  церковних  братств  було  дбати  про  зовнішній  порядок  у  храмі,  про  задоволення  його  матеріальних  потреб,  піклуватися про хворих.  Члени братства  платили внески,  на  які влаштовувано  свята -  «кануни».  Згодом  вони  розширили свої  завдання:  допомагали  членам,  які попали  в біду;  виступали перед судами  і самим королем в обороні Православної  Церкви;  брали участь  у спробах відновити єпископію у Львові.  Бачачи  занепад освіти,  братства  стали організовувати  братські  школи.  Особливу  славу здобули школи Львівського та  Київського  братств.

    Братства  спочатку  були  переважно  організаціями  міщан,  але  поволі  набули  всестанового  характеру.  Більшість  членів  Луцького  братства  були  шляхтичами,  а в  Київському  було  багато  духовенства. Братства  рішуче  виступали  проти  патронату,  проти  польсько-католицької  пропаганди,  проти  національних  і  релігійних  обмежень  українців,  проти ненормального життя духовенства,  намагаючись впливати  на  висвячення  гідних  пошани  людей.  Таке  «втручання» світських  людей,  міщан  у  церковні  справи  й  прерогативи  єпископів  викликало  з  їх  боку невдоволення .

    У 1586р.  приїхав в Україну Антиохійський  патріарх  Йоаким  і братчики  звернулися  до  нього  за  порадою.  Ознайомившись  з  непорядками  в  Православні  Церкві  та  заходами  братчиків  для  оздоровлення  Церкви,  він  не  тільки  благословив  їх,  але  й  в  грамоті  своїй  дав  низку  порад  та  доручень.  Львівське  братство  мало  стати  зразком  для  інших  братств.  Мало  стати центром  організації,  яка  охоплювала  всю  Україну. Йому  надано  право  контролювати  моральність  членів  і  навіть  право  відлучати  їх  від  Церкви.  Воно  мало право  слідкувати  не  тільки  за  своїми  членами, а  й  за  духовенством  включно  з  митрополитом  та  єпископами.  Щоб  жили  і  служили  вони  Церкві  згідно  з  апостольськими  правилами.  Царьгородський  патріарх  Єремія  підтвердив  1589  року  розпорядження Йоакима і затвердив права братств на  духовну цензуру Церкви.  Під час своєї подорожі  по  Україні патріарх  рішуче  став  на  боці  братств,  деградував  Онисифора Дівочку і ряд невправно  поставлених священників.

    Діяльність  братств  була  кроком  революційним  і,  природно,.  викликала,  як  згадано  вище,  незадоволення  владик, яке  підсилювалося  іноді  не зовсім  тактовними  акціями  братчиків. 

    Деякі  з  владик  в  гострій  формі  висловлювали  своє  обурення.  Особливо  Гедеон  Балабан,  єпископ  Львівський,  мав  гострі  конфлікти  з  братчиками.

    Кажучи  про занепад Православної  Церкви  в Україні,  не  можна забувати  того, що,  після  величезного  піднесення,  поступово  занепадала  й  Католицька  Церква.  Ряд  негідних  свого  становища  пап  підривали  пошану  до  папства  взагалі;  до  того   додати  появу  на  папському  престолі  пап  та антипап,  які  поборювали  один  одного.  Розкішне  життя  кардиналів  та  єпископів,  які  в  Німеччині  були одночасно  світськими  володарями,  такі  компрометуючі  явища,  як  симонія -  продаж  церковних  катедр,  індульгенція,  що  пізніше  стала  оплатою  за  відпущення  гріхів  -  все  це  підривало  велич  та  могутність  Католицької  Церкви.