Польсько – литовська доба в історії України

    Сильнішим  і  небезпечнішим  для Православної  Церкви  був  вплив  німецької  реформації.  Ще   в  XVст.  Краків став  осередком  гуманістичних  ідей,  які ширилися  в  Італії  та  Німеччині.  Видатні  німецькі  гуманісти -  Цельтес,  Бебель  та  інші  -  працювали в Кракові,  куди приїздила вчитись українська  молодь.  Двір  королеви  Бони  був притулком гуманістів  і сприяв  ширенню їх  ідей.  Другий шлях  ішов безпосередньо з Німеччини через Кенігсберг,  Гданськ,  Торн,  де друкували лютеранські твори не  тільки  німецькою,  але й польськими  мовами.  В Україні та  Литві ширилися  протестантські  вчення  переважно лівих -  антитрінітаризму,  кальвінізму,  соцініанства.   Взагалі   протестантські  рухи  не  мали  глибокого  впливу  в  Україні:  приєдналася  до  них  лише  невелика  група  аристократії,  переважно  одного  покоління,  бо  діти  здебільшого  відійшли  від  тих  рухів.  У  народні  глибині  ці  вчення  не  просякли.  М.  Грушевський  нараховував,  що  в  часи  найбільших  успіхів  протестанти  мали  коло  ста  осідків.

    Незважаючи  на   свою  ослабленість,  православ’я змогло  прийняти  виклик  польського  католицизму.  Невелика  купка українських магнатів,  що  лишались  відданими давній  вірі  засновували православні школи та  друкарні.  У 1568р.  Григорій  Ходкевич надав притулок  у своєму  маєтку  в Заблудові,  що  в Білорусії,  Івану Федорову  -   друкарю,  якого вигнали з Москви  за  спроби  використати нову  техніку  книго-друкарства.  Іван  Федорович у 1573  році  переніс свою  друкарню  до  Львова.  Першою  книгою,  яку надрукував  він у 1574р.,  був Апостол.  Однак,  незабаром він заборгувався,  і кредитори забрали його  підприємство  за  борги.  Львівське братство  викупило  його  в 1578  році.  Костянтин  Острозький  засновує  у своєму  маєтку  на  Волині  друкарню,  якою  керував Іван  Федоров.  Він надрукував  коло  30  видань,  серед них славетну  Біблію.  Це  була  перша повна Біблія,  друкована  слов’янською   мовою.  Історія  цієї  Біблії  така.  Князь  Острозький,  захоплений ідеєю  оборони  православної  віри,  вирішив  видати  повний  текст Біблії,  якого  тоді  не  мав жодний  з православних  народів.  Православні користувалися рукописними зошитами  окремих частин  Біблії,  в яких  було  чимало  помилок.   

    Отже  треба  було  насамперед мати  вірний  текст  Біблії.  В  основу  праці  покладено  текст  70  «толковників»  -  грецький  переклад,  а не  гебрайський  оригінал,  при тому  порівнювано його  з іншими  слов’янськими текстами  .В 1581 році  Біблія  вийшла  в світ.  Звичайно  вона  мала  недоліки,  які пояснюються загальним станом  освіти,  неможливістю  зібрати більше  матеріалів  тощо.  Але в цілому  це  була  видатна подія в історії української культури.  Організація цієї  величезної  праці над текстами  Біблії  вимагала  високоосвічених  учених,  яких  князь К. Острозький  стягав  з різних  земель.  1583  року  просив  він папу  вислати до  нього вчених  греків;  шукав їх  в Греції.. 

    Десь  наприкінці  1582 року  І. Федорович   переїхав  знову до  Львова,  де заходився  організовувати  нову  друкарню.  Року  1583  він  помер.  Його  спадкоємці  -  Сенько  Корунка  та  Сачко  Сідляр  -  не  змогли  продовжувати  справу  і  продали  друкарню  в  1588  році  віленському  друкареві  Кузьмі  Мамонечеві.

    Крім  друкарень  в  Острозі,  Львові,  Вільні,  були  друкарні  у  Стрятині,  Рогатині,  Крилосі,  Угорцях,  але  існували  вони  недовгий  час  і  не  могли  рівнятися  своїм значенням  зі  львівською  та  острозькою.  Існували  також «мандрівні»  друкарні,  які належали  приватним особам,  що  перевозили  їх  з місця на  місце.

    Князь  Острозький  заснував  школи  в  Турові,  Володимирі.  А  близько  1580р.,  зібрав  значну  групу  вчених,  відкрив  Острозьку  Академію.  Вона  включала  грецьку,  латинську,  церковно - слов’янську,  а  також  «сім  вільних  наук», що  поділялися  на  тривіум,  який  складався з граматики,  риторики  та  діалектики  (мистецтва диспуту),  та  квадріум,  куди  входили арифметика,  геометрія,  музика  й астрономія.  На  чолі  Академії  стояв Герасим Смотрицький,  шляхтич з Поділля; серед  професорів  були  греки -  Кирило  Лукаріс,  Никифор,  Діонісій  Палеолог;  ієромонах  з  Острога Кіпріян,  що  вчився  в  Венеції;  математик  та  астроном  Ян  Лятос,  поляк,  що  раніше  був  професором  Краківського  університету;  острозькі  священики  -  Дем’ян  Наливайко,  редактор  та  перекладач  кількох збірок;  Василь.  Були  й світські  люди.  Серед цього гуртка  були  люди  різних  світоглядів: були  й перейняті  протестантськими  поглядами,  як Філалет;  католики  як  Лятос; і православні. З Острозької  Академії  вийшло  чимало видатних  людей: Мелетій Смотрицький,  син ректора,  майбутній гетьман Сагайдачний.  Своєрідну естафету  Острозька Академія  передала  братським школам,  перша з яких  виникла у 1586  р.  у Львові.  Виховання  мало  церковний  характер;  викладали  слов’янську  та  грецьку  мови,  а також  «вільні  науки»:  «тривіум»  та  «квадріум».  Для вчителя всі учні  мали  бути  рівні,  діти  багатих і сиріт,  і ті  що  «по  вулиці  ходять  поживи  просити».  Школа.  Львівського Успенського братства  служила зразком для ряду  інших шкіл  у Галичині,  Рогатині,  Стрию,  Миколаєві,  Перемишлі,  Ярославі,  Холмі,  Володимирі,  Луцьку  та  ін. 

    Найбільшого  розвитку  досягає  шкільництво  на  переломі  XVI-XVII ст.  Братські  дидискали,  студенти  і  бурсаки  дали  нове,  виховане  не  в  атмосфері  боротьби,  покоління.  Вихованці  братських  шкіл,  шукаючи  заробітку,  мандрували  по  селах,  містах,  розносячи  знання  і  гасла  боротьби  проти  католицького  наступу.  Українська  молодь  не  обмежувалась  місцевими  школами.  Багато  шляхетських  дітей  їздило  до  чужоземних  університетів  -  до  Кракова,  Праги,  Падуї,  Віттенбургу,  Галле,  Парижу.  Встановлювався та  міцнішав  культурний  зв’язок України з Заходом.  Під впливом реформації  в Литовсько-Руському  Князівстві  ширяться  переклади св.  Письма  українсько-руською мовою.  Найвидатніша  пам’ятка  перекладної  літератури  -  це  т.  зв.  Пересопницька Євангелія,  що  її  переклав  з болгарської  мови  у  1556-1561  роках  Михайло  Васильович,  син сяноцького  протопопа.  Її  мова  зближена  до  народної  і дає комбінацію  елементів слов’янських  з українськими.

    Вплив  гуманізму  відбився  на  збільшенні  інтересу  до  природничих  наук, математики,  астрономії.  Ширилися  філософські  твори,  головним  чином  античних  філософів.  Хоч  і  не  безпосередньо,  мав  вплив  на  розвиток  думок  Максим  Грек.  Його  листи  поширював  князь  Андрій  Курбський,  що  утік  від  Івана  IV Лютого  на  Волинь.  Перебуваючи  у  Миляновичах,  на  Ковельщині,  Курбський  перекладав  твори  грецьких  авторів,  писав  філософський  трактат.  Вихованого  в  дусі  «книжності»,  його  вразило становище Православної  Церкви.  Він став  енергійним  захисником  Православної  Церкви,  вів колосальне  листування  з представниками  різних  кіл суспільності  -  від князів  Острозьких  до  львівських  міщан Сідлярів,  обмінюючись з ними  літературними,  церковними  та  науковими новинами.

    Берестейська  унія.  Ініціатива  до  злуки з Римом вийшла  від львівського єпископа  Гедеона  Балабана,  згірченого  постійними  конфліктами з Львівським  братством.  Балабан скликає в Белзі 1590  році  приватну  нараду  владик,  на  які брали участь,  окрім самого  Балабана,  ще  Кирило  Терлецький,  єпископ Туровський  Леонтій  Пельчицький,  єпископ  Холмський Діонісій  Збруйський.  Балакали  про становище православних  єпископів і тут була  вперше  кинута  думка про унію.  Душею справи  виявив  себе  Кирило  Терлецький,  до  якого згодом  пристав Інатій  Потий (1541-1613).  Сам   митрополит  Михайло Рогоза  був згодом  втягнутий  в справу  унії,  але він,  як  людина  боязька і нерішуча,  активної  ролі  не  грав.  Літом митрополит  скликав до  Берестя синод Православної  Церкви,  на  якому мали  обміркувати ріжні непорядки в церковнім житті й способи їх  усунення.  Нарада  винесла кілька  постанов:  з’їздитись  щороку  на  нараду,  не  вмішуватись владикам  до  справ чужих єпархій,  розглянуто  було  те,  що  всі чотири  учасники  Бельзької наради  зібрались потаємно  і окремо  і склали  декларацію  про унію,  яку Кирило  Терлецький  мав вручити королеві.  В декларації  підписані заявляли,  що  бажають мати  своїм верховним пастирем  Римського Папу,  вимовляючи  собі  свої  колишні   обряди  й увесь церковний порядок Православної  церкви. 

    Але  тільки  у  1590  році  Кирило  Терлецький  доложив  королеві.  Жигижмонт II  прийняв  її дуже  прихильно,  обіцяв,  що  уніятів  буде  зрівняно  з  католиками  в  правах,  і  просив,  щоб  проект  нарешті  був  оголошений  до  загального  відома.  Ще  пару  років  справа  велася  конспіративно.  Аж  нарешті  в  кінці  1594  року  остаточно  вироблено  акт  про  унію.  Вихідним  пунктом  догматичних  умов  було  взято  Флорентійську  унію  1439р.  Духовенство  й  миряни  мали  підлягати в справах віри  Римському Папі  й прийняти  новий календар.  Всі релігійні  обряди  й церемонії Православної  Церкви  мали залишатися;  остаточне вирішення справи  причастія мав зробити Папа.  Допускалися мішані  шлюби й жонате  духовенство.  Уніатським  єпископам дозволялося відправляти службу  Божу  в римо-католицьких костелах,  а католицьким -  в церквах.  Уніатські  єпископи  мали  дістати місця в сенаті  і бути  вільні  від усяких  податків. Уніяти  допускалися до  всіх  державних посад нарівні з католиками.  Митрополит  Михайло Рогоза  довго вагався чи  пристати  до  унії,  але нарешті став  на  боці  прихильників  унії.  Чутки про неї дійшли  до  православного громадянства  й викликали серед нього  страшенну тривогу.  Перший  ударив  на  ґвалт  старий  князь Острозький.  Він був дуже  обурений, що  таку  велику,  всенародну  справу  робилося  потайки.  Володимирський  єпископ  Іпатій  Потій,  що  був  його  приятелем  з  давніх  часів,  з  сльозами,  на  колінах  благав  князя приєднатися до  унії,  але князь залишався непохитним  і попередив,  що  буде  боротися  проти унії,  проведеної  в такий спосіб.  Він звернувся у 1595р.  з окружним  посланієм  до  всіх  православних,  де  називав єпископів зрадниками,  закликав  не  йти за  ними.  Послання  надруковане і розіслане,  справило  враження.  Українська  шляхта  й віленське духовенство заложила  на  своїм з’їзді  протест проти унії.  Під впливом цієї  агітації,  відступив від унії  перший  ініціатор  львівський  владика Гедеон  Балабан.

    Однак  події  вже  набрали  необоротного  характеру:  король  своїм  універсалом  підтримав справу  унії,  а Потій і Терлецький  відбули до  Риму,  де  23  грудня  1595р.  склали  присягу Папі.  Заключний акт укладення унії  мав відбутися на  соборі  в Бересті (нині  м.  Брест),  призначеному  на  6  жовтня  1596р.  Никифор запросив  на  нього Кирила  Люкариса,  протосінкела  Алесандрійського  патріарха,  кількох грецьких  єпископів,  митрополита Білгородського.  З українськими  владиками,  з’явились  католицькі  єпископи,  четверо  видніших  ієзуїтських  проповідників,  крім  того  воєводи.

    На  боці  православних  були:  два  єпископа  -  Гедеон  Львівський  та  Михаїл  Перемиський,  які  розірвали  з  унією,  протосінкели  Царьгородський  та  Олександрійський,  ігумени,  понад 200  осіб  білого  духовенства,  Сербський митрополит  Лука;  воєводи:  Київський – князь Костянтин Острозький,  Волинський – Олександр Острозький  також депутати  шляхти  воєводств,  міщани.  Князь Острозький  привіз  з собою військо,  що  охороняло будинок Райського,  де  засідав Православний  Собор.  Прихильники унії  зібралися в церкві  св.  Миколая.

    Православні  засідали  за  грецьким  звичаєм:  миряни  та  духовні окремо.  Три прохання  Православного Собору  до владик  -  насамперед  до  митрополита Михайла  Рогози  прибути на  Собор -  залишилися  без відповіді.  Справ була  тяжка:  об’єднати ці  дві частини Собору  було  неможливо -  насамперед  через участь  Никифора  та  інших греків, яких  король  наказав арештувати  і яких  охороняв  князь К.  Острозький.  Не  погодилися  приєднатися й православні до  католицької частини Собору,  не  зважаючи  на  намовлення  королівських  послів.  Так постало два Собори.

    9 жовтня  1596  року  Никифор з хрестом і Євангелієм  в руках проголосив  декрет,  яким  позбавляв  митрополита  Михайла  Рогозу  та  п’ять  єпископів -  Володимирського,  Луцького,  Полоцького,  Холмського  та  Пинського -  їх  сану  за  самовільне  піддання  Папі.  Цей  декрет  підписали  духовні  члени  Собору  і  надіслали  митрополитові  Рогозі.

    Уніатський  Собор затвердив акт об’єднання  церков  та  утворення греко-католицької церкви,  яка підпорядковувалась  Папі  Римському.  Було  визнано основні догмати Католицької церкви,  водночас  церковні  обряди  залишились  православними,  а церковно - слов’янська  мова  -  мовою богослужіння.

      Православний  собор  не  визнав  правомірність  рішення  уніятів.  Усі  спроби  примирення  були  марними:  незабаром  сторони  прокляли  одна  одну.  Так  Україна  поділилась  на  дві частини.  По  одному  боці  став  увесь православний  загал і два владики,  по  другому -  уніати:  митрополит,  п’ять  владик  і купка крилошан.

    Берестейська  унія  не внесла  спокою  і  не  поєднала  Церков.  Навпаки,  крім  двох  -  православної  і  католицької  -  з’явилась  третя,  уніатська.  Передовсім  зав’язалась  гаряча  літературна  полеміка  між православними та  уніатами.  Збоку католиків виступив  першим  Петро Скарга,  який  у 1597 році  видав книгу «Описаніє  і  оборона  собору  руського  Берестейського»  польською та  українською мовами.,  обороняючи  унію  з канонічного  погляду й доводячи,  що  православний  Собор в Бересті   був юридично  неправомочний.  На  це  православні зараз же  відповіли   виданням  у Кракові в тім же  році  книга «Єктезіс»  -  акти  Берестейського  Собору  з  докладним,  спокійним  викладом  його  історії  в  протоколах  і  документах.  Метою  книжки  було  довести  канонічність  Православного Собору.  Слідом  за  «Єктезісом»  вийшла  праця Христофора  Філалета  під назвою  «Апокризис».  Трактат цей не  лише   змістом,  але розміром  -  334  сторінки  -  бере  гору  над усіма полемічними   творами того  часу.

    Одночасно  виступив   полеміст  не  меншого  таланту,  але  іншої  ідеології,  Іван   Вишенський  з  Судової  Вишні  в  Галичині.  Він  багато  років  перебував  у  монастирі  на  Афоні,  звідки  писав свої  запальні,  блискучі  проповіді.  Вишенський  гостро  виступав  проти вищої ієрархії,  що  привела до  унії,  а також проти католицької та  західної   культури. 

    Він  був  прихильником   старовини,  не  визнавав  сучасної  науки,  поступу.  Іван  Вишенський  написав  багато  трактатів  проти  унії,  з  них  найсильнішим  є  «Писаніє  к  утеклим  от  православної  віри  єпископам»,  написане  десь  біля  1597   року  як  відповідь на  книжку  Скарги.  Воно  дає надзвичайно гостру,  убивчу  оцінку  унії.  Він з обуренням виступає  проти тих владик,  які с презирством ставилися до  «простаків»,  хлопів.

    Видатним  полемістом був  Мелетій  Смотрицький,  який  студіював  в Острозі,  Вільні,  в  університетах  Західної Європи.  Твір  його -  «Тренос  або  плач   Єдиної  Вселенської  Апостольської  Східної  Церкви»  вийшов  у 1610  році.  Автор в глибоко ліричному тоні  висловлює сум з приводу смерті  К.  Острозького (1608р.)  та  занепаду  Православної  Церкви.  Твір  справляв   таке  сильне  враження,  що  Сигізмунд III  наказав його  знищити.

    Єдиним  міцним  опонентом  на  твори  православних  був  Іпатій  Потій,  який  виступив  спочатку  з  листом  проти  князя  К. Острозького. На  цей лист,  з доручення  князя,  відповів  «острозький  клірик»  з уїдливою  дискредитацією  Флорентійської  унії.  Потій  відповів  анонімним  трактатом проти «Апокризиса»  українською мовою 1598  р.