Історичні регіони України

Зовнішня політика та значення Галицько-Волинської держави  для українського народу

Будучи безпосереднім  спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу:

• зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки 
  східного слов'янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності; 
• стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;
• модернізувало давньоруську державну організацію;
• розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічного візантійського впливу;
• продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга представляло східнослов'янську державність на міжнародній арені.

Можна вважати, що Галицько-Волинське князівство було формою і опорою української державності, православної церкви, спадкоємицею традицій Київської Русі. На фоні занепадаючого Києва Галицько-Волинське князівство на ціле століття продовжило існування державної організації та стало головним політичним центром України до середини XIV ст. Об'єднуючи в основному українські землі, Галицько-Волинське князівство сприяло збереженню в українців почуття культурної та політичної ідентичності, зберегло значну частину українських земель від постійних нападів монголо-татар, стало останнім бастіоном, що захистив Західну Європу від татарської навали, продовжило і розвинуло тенденції орієнтації українців на Європу. Галицько-Волинська держава стала центром економіки та торгівлі українських земель тієї доби.

У Галицько-Волинській державі  розвивалася внутрішня і, особливо, зовнішня торгівля. З іноземними державами князь вів переговори сам або через своїх послів. Керував країною за допомогою намісників — тисяцьких, які відали округами, так званими «тисячами».

На торжках  великих і малих міст можна було купити сільськогосподарські продукти, ремісничі вироби, зарубіжні товари. На експорт купці вивозили шкіри овець, хутро лисиць, бобрів, куниць, ремісничі та художні вироби, хліб. Із Литви завозили продукти лісового господарства — мед, хутро, з чорноморських країн — вино, шовк, дорогі тканини, прянощі, південні фрукти, золото, срібло, ювелірні вироби, із Заходу — сукно (з Фландрії), оселедці. Княжі грамоти стверджують, що державні скарбниці, тобто митниці, були в таких великих містах: Холмі, Львові, Галичі, Володимирі, Луцьку, Перемишлі, Києві, Бересті (Бресті), Ковелі, Шумську.

Галицько-Волинська  держава посідала чільне місце серед країн Європи. Юрій (Болеслав) домігся від Константинопольського патріарха дозволу на відкриття у 1303 р. Галицької митрополії. Налагоджував мирні стосунки з сусідами, дбав про добробут країни, її культурний розвиток.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

14.Укр землі  у складі Великого Князівства  Литовського і Польщі

У 13—15 ст. ослаблені золотоординським ярмом українські землі стали  об'єктом експансії іноземних  держав. Захоплення більшої частини  українських земель Великим князівством  Литовським (ВКЛ). Захоплення білоруських  і українських земель велося князями: Миндовгом (30-рр. 13 ст. — 1263, фундатором Литовської держави), коли захопили «Чорну Русь» (сучасну Гродненську область  Білорусі); Вітеном (1293—1316) і Гедиміном (1316—1341), який захопив велику частину  білоруських земель; Ольгердом (1345—1377), що загарбав значну частину українських  та російських земель (від сучасних Волині до Білгородської області  на сході, від Брянської області  на півночі до Херсонської і Миколаївської  на півдні; Ольгердом було захоплено  Київ); Вітовтом (1392—1430), який захопив  південноукраїнські степи аж до Чорного  моря в районі Одеси.

Причини швидкого захоплення Київської Русі:

а) Русь була послаблена золотоординським ярмом;

б) багато князівств добровільно  входили до складу Литви, намагаючись  спілкою з нею убезпечити свої землі від тиску Тевтонського ордену і монголо-татарського ярма.

Політика Литви на захоплених землях: українські та білоруські землі  складали 9/10 території литовської держави, це додало специфіки в життя усього Великого князівства Литовського, тому державна мова — староруська, закони складені на основі «Руської правди»  і ін.; ВКЛ, незважаючи на тенденції  до централізації, що проявилися при Вітовті, було схоже на федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких литовський князь майже не втручався, і влада там була в руках місцевої української та білоруської знаті, що одержала значну автономію в справах. «Старе — не змінюємо, нове — не впроваджуємо» — такий був принцип правління литовських князів.

Захоплення Галичини Польщею  було здійснене польським королем  Казимиром ІІІ в 1349 р. У 1351—1352 р. між  ВКЛ і Польщею спалахнула війна  за галицко-волинські землі. В результаті Галичина залишилася за Польщею, а Волинь — за Литвою.

На чолі Литовсько-Руської  держави стояв Великий князь. Він був монархом, але здобував престол на змішаних засадах наслідування: обрання одного з синів Великого князя. Він поєднував у своїх  руках законодавчу, виконавчу й  судову влади, був верховним начальником  збройних сил, провадив дипломатичні зносини  з іншими державами, проголошував війну  та мир, призначав і звільняв державних  урядовців.

Становище та повноваження Великого князя пройшли певну  еволюцію. В XIV ст. його влада обмежувалася Віденським уділом, з яким була пов'язана  влада над удільними князями. В останні роки XIV і до середини XV ст. вся влада зосередилася в  руках Великого князя, і з Панами-Радою  він радився лише зі своєї волі.

Престолонаслідування зазнало  значної зміни. Спочатку спадкоємця призначав князь-батько, необмежений  правами старшинства; він міг  передати стіл і молодшому синові.

Значне місце належало удільним князям. Нащадки українських  князів, а пізніше Ґедиміновичі, залишилися зверхниками своїх земель, але з XV ст., з привілею 1434 року, вони вже стають підданими Великого князя  та втрачають свої державні права. Удільний князь мав біля себе раду, яка  складалася зі служилих бояр, значних  урядовців, єпископів. У своїй землі  він був найвищим суддею, адміністратором, командував військами, збирав податки. Великий князь не мав права  втручатися в адміністрацію або  приймати апеляції на присуд удільного  князя.

Другим чинником центральної  влади були Пани-Рада. Спочатку в  Радах брали участь Ґедиміновичі, бояри, урядовці та міщани, але вирішальний  голос мали тільки Ґедиміновичі. За Вітовта, з 1401 року, до голосу приходять  службові князі та магнати — маєткова аристократія, на яку спирається Вітовт. Але Рада не була державною установою, і Великий князь не був зобов'язаний слухатися її порад.

Після Люблінської унії Вільний  Сейм перемагає Панів-Раду. Ще з середини XV ст. князь починає за прикладом  Польщі залучати до державних справ  дрібну шляхту; так у 1440 р. вона вперше бере участь в обранні князя, що стає надалі традицією: обирають — шляхта та Пани-Рада. Сейми дали привілеї шляхті: звільняли її від обов'язків платити  податки. В XVI ст., коли війни стали  частішими, треба було звертатися за порадою шляхти і питати її згоди  на сплату податків на війну. Другий Литовський Статут 1529 р. вже визнав Вільний Сейм як державну установу.

Центральна адміністрація  складалася спочатку з урядовців  Віденського князя. Згодом до них  приєдналися урядовці, що перейняли  справи всього Великого Князівства Литовського. Тому стало по два однойменних  урядовці, де перший був помічником другого. Першою особою був маршалок земський, який у відсутності Великого князя головував на зборах Панів-Ради. Маршалок двірський був його заступником. Державною канцелярією відав  канцлер, а заступником його був  підканцлер. Фінансами завідували земський підскарбій та його заступник —  двірський підскарбій. Командували  військом — гетьман земський та гетьман двірський.

Місцева адміністрація з'явилася  після ліквідації удільних князів, яких змінили у великих волостях намісники-старости. У великих містах — у Вільні, Троках та Києві —  були не старости, а воєводи, але  вони мали інший характер, ніж староруські  воєводи. Намісники менших міст називалися державцями.

Територія старости була неоднакова: менші повіти були в Литві, більші — в Україні. Намісник або староста був не лише урядовцем, який виконував  державні функції, але й управителем  державних доменів з їхнім  господарством — великокняжих дворів. Старости збирали податки, стежили, щоб не пустіли селянські ґрунти, виконували суд, пильнували за обороною своєї території, за справністю замка, забезпеченням його зброєю та припасами.

 

 

 

 

15.Люблінська унія  та її наслідки. Укр. Землі у  складі Речі Посполитої

Окремі спроби відродити  колишню владу Києва як центру хоча і були, але успіху не мали. Так, запрошені в 1433 р. князем Свидригайлом татари воювати з польсько-литовськими  рядами благоразумно відмовилися. А  в 1470 р. після смерті київського князя  Симеона Олельковича ця посада залишалася незайнятою.

Проте Кревська унія була лише особистою спілкою, заснованою на шлюбі  царюючих персон 2-х держав, зберігши автономію Литви і Польщі (при  васальній залежності Литви). В той  же час Люблінська унія цілком об'єднала ці держави.

Люблінська унія (1569 р.) мала за мету утворення Речі Посполитої:

а) причина — повна  поразка Литви, завдана Росією на першому етапі Ливонської війни (1558—1583 г);

б) основа унії — Польща і  Литва об'єдналися в єдину державу  Річ Посполиту, на об'єднаній території  встановлювалися єдиний державний  устрій, загальна грошова система, єдиний сейм, суд, закони і т. п. за польським  зразком; загальний польський король обирався і польськими, і литовськими  феодалами; польські феодали могли  мати землі в Литві, литовські  — у Польщі; католицтво як пануюча  релігія й ін.;

в) Польща середини XVI ст. була островом цивілізованого світу та внутрішньої  солідарності на фоні кривавих релігійних конфліктів у Франції, Англії, Німеччини, кривавої оприччини в Росії та інквізиції в Іспанії;

г) значення унії: допомогла  переможно завершити Ливонську  війну, але різко посилила колонізацію  українських, білоруських і литовських земель, класове та національно-колоніальне  гноблення населення;

д) наслідки унії: захоплення українських земель місцевою, частково польською шляхтою, що поступово  перетворювалися на значних землеробських  магнатів (Вишневецкий, Острожський, Заславський, Калиновський тощо) та експлуатували  українських селян; покріпачення селян  — остаточно затверджено Литовським статутом 1588 р., за яким встановлювався 20-літній термін піймання швидких селян, шляхтичам давалося право самим  встановлювати всі повинності селян, розпоряджатися селянським життям і  селянським майном; полонізація української  знаті, що приймала мову, традиції, віросповідання Польщі. Втративши смак до політики, українські магнати перетворилися  на невідомих раніше польському товариству олігархів, що мають більше збройних сил і грошових ресурсів, ніж мала вища влада Речі Посполитої.

Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну  Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти  й українськими землями, які входили  до складу Великого князівства Литовського. Але, окрім бажання Польщі, визрівали  ще й об'єктивні умови для унії між Польським королівством і  Литвою.

Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про  державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення  держави Річ Посполита (дослівно з польської мови - спільна справа).

Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у  долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки. Передусім  вона сприяла посиленню польської  соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж  возз'єднала українські землі, забезпечила  зростання культурно-освітнього руху.

Після 1569 р. більшість українських  земель було зайнято найбільшими  польськими магнатськими родинами, які  стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які  прожили на землі феодала 10 років.

Розвиваються міста - і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права - виборного  місцевого самоврядування, - з тим  щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям  королівської влади у боротьбі проти  свавілля магнатів.

У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан  виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського  Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини - уніатську  та православну.

Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні  догмати католицької церкви, але  мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди православними. Уніатське  духовенство урівнювалося з католицьким. Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність  рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Отож Берестейська унія не сприяла об'єднанню православних і католиків, але в історії  України ці дві церкви міцно пов'язані  між собою.