Історичні регіони України

3. Цивілізуючий вплив  Візантії на Русь був затухаючим

Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню  феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки  негативних зрушень, процесів і тенденцій.

Велику роль у підвищенні культурного рівня населення  відіграли монастирі, де велося літописання, створювались бібліотеки, школи, малювання, ікони. В Київській Русі існувало до 30 монастирів. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра заснована  у 1051 році. Назву «Печерський» монастир отримав від печер, де мешкали  його перші поселенці. Засновниками монастирі вважалися ченці Антоній  та Феодосій. Тут працювали Нестор-Літописець,, чернець-живописець Алімпій, чернець-лікар  Агапіт.

11.Культура Київської  Русі

Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу  як внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства, так і зовнішнього  впливу світової цивілізації.

З глибокої давнини бере початок усна народна творчість  — казки, легенди, пісні. Найдавнішими і значними у культурному відношенні є билини Володимирового циклу, які  створювалися в Х—XI ст. і оспівували хоробрість богатирів, які захищали рідну землю. Тут фіксувалися  пам'ять про історичні події  та ставлення до них.

Першими письмовими творами  у Київській Русі були літописи —  зводи записів про історичні  події, викладені у хронологічній  послідовності.

Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість временних літ», створена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатіївському (початок XV ст.) списках. Відомі також «Київський літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст.

Літописи є основним джерелом з історії Київської Русі IX—XIII століть. Але, окрім них, із письмової  спадщини можна згадати філософську  проповідь митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», «Повчання дітям» Володимира Мономаха та ін.

Особливе місце у давньоруській  літературі посідає «Слово про Ігорів похід», написане на основі конкретного  історичного факту. Невідомий автор  цього твору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я  захисту рідної землі.

Розвиток літератури Київської  Русі був безпосередньо пов'язаний із поширенням освіти, створенням бібліотек. Уже за Володимира Святославича існували державна школа і школа при  Софійському соборі. Ярославом Мудрим створюється перша відома на Русі бібліотека.

Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці, який потім  назвали Десятинною церквою (на його утримання князь брав десяту частину  доходів своїх підданців). Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено найбільший храм Київської  Русі — Софійський собор. За його зразком  у Чернігові будується Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку —  Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у Києві Золоту браму.

Центрами культури у Київській  Русі були монастирі. Одним з них  був Києво-Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого преподобним  Антонієм, на взірець того, який він  же започаткував у Чернігові.

В усіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвивається книжкова мініатюра «Остромирове євангеліє», написане у середині XI ст., прикрашене чудовими заставками і мініатюрами.

Розквітає ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різними  способами обробки коштовних  металів — зерню, сканню, перегородчастою  емаллю.

Зростання економічних і  культурних зв'язків Київської Русі, піднесення суспільного життя зумовили наступний розвій її культури.

12.Причини занепаду  Київської Русі та його наслідки.Давньоруські  князівства на терені України.

XII—XIII століття на Русі  увійшли  в історію як період  феодальної роздробленості. По смерті  великого князя київського Мстислава,  сина Володимира Мономаха, Київська  Русь розпадається на багато  князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої  централізованої держави була  відсутність у місцевих князів  і бояр зацікавленості у сильній  владі великого київського князя.  Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у  спадок робило їх повновладними  господарями, не залежними від  Києва.

Серйозними причинами  роздробленості можна назвати й  великі розміри держави та пов'язані  з цим труднощі управління, відсутність  чіткої системи престолоспадкування  і княжі усобиці.

У процесі децентралізації  виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово  знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка.

Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому  містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми  державного ладу. Деякі вчені називають  її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з боку половців. У 60— 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, — Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги — лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

На кінець XII — початок XIII ст. у Центральній Азії утворюється  могутня військово-феодальна Монгольська  держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чипгісханом. Одразу ж починаються  завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово  просуваються до кордонів Київської  Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське  військо завдає нищівної поразки  дружинам південноруських князів, які  навіть перед обличчям грізної небезпеки  не змогли переступити через розбрат  і виступити спільно. Наступний  похід проти Русі татаро-монголи  починають у 1237 р. під орудою онука  Чингісхана — Батия. Протягом 1237—1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.

У 1239 р. Батий захоплює Переяслав  і Чернігів і виступає на Київ, де правив воєвода Данила Галицького —  Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою стінобитних машин  завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають Кам'янець, Ізяслав, Володимир, Галич.

Завдяки багаточисельності  та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських  дружин, з іншого, Батий зумів  приєднати до своєї імперії —  Золотої Орди, яка охоплювала територію  від Уралу до Чорного моря, практично  всю Русь.

Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте  Данилові Романовичу, галицько-волинському  князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання.

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження  власної державності не могло  бути й мови.

Виконавши роль буфера для  країн Західної Європи (у татаро-монголів вже не було сил її здобувати), Русь на довгі роки опинилася під ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, владу  Орди. Інші ж землі втратили будь-яку  самостійність. Князі змушені були визнати себе васалами Золотої Орди, з рук хана діставали право  на княжіння (ярлик) і платили тяжку  данину.

13.Галицько-Волинська  держава 12-14 ст.

Наприкінці XII —  у першій половині XIII ст. князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське — через низку обставин (нескінченні князівські усобиці, певну зміну світових торговельних шляхів, активізацію нападів кочівників, відтік населення з південних районів тощо) економічно та політично занепадають. Монгольська навала посилила та поглибила руйнівні процеси в цьому регіоні.

Іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де 1199 р.

з'явилося нове державне об'єднання — Галицько-Волинське  князівство. Майже впродовж півтора сторіччя воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов'ян.

Виникненню та піднесенню Галицько-волинської держави  сприяла низка чинників:

1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва 
послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі 
важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство 
розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку 
Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;

3) енергійна об'єднуюча політика князів Романа Мстиславича (1199— 
1205) та Данила Романовича Галицького (1238—1264);

4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що 
сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Галицько-Волинська  держава була становою, феодальною країною, в якій влада належала князю. Його взаємини з великими боярами не були однаковими. З одного боку, він опирався на них, шикуючи у похід дружину, а з другого — непримиренно боровся як із винуватцями внутрішніх чвар. Бояри намагалися обмежити самодержавство князя. Ця обставина призвела до зародження в Галицько-Волинській державі західноєвропейського права. В Московії, яка була від початку і до кінця самодержавною абсолютною монархією, такого не спостерігалося.

Галицько-волинські  князі носили титули «великий князь», «король», «божою милістю король», «божою милістю князі всієї землі Русі», «божою милістю князь і дідич королівства Русі». Найчастіше у письмових джерелах зустрічається слово «князь». Траплялося спільне володіння двох князів.

Етапи державного розвитку Галицько-Волинського князівства

Історичний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався у кілька етапів.

І етап (1199—1205) — утворення та становлення. Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об'єднує Галичину та Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі». Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого.

II етап (1205—1238) — тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були: прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права — оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213— 1214); безперервне втручання у внутрішні справи західноруських земель сусідніх держав — Угорщини та Польщі, проявом якого було проголошення «королем Галичини та Володимира» п'ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), одруженого з дворічною польською княжною Саломсєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала з 1214 р. до 1219 р.); зростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на березі ріки Калки (галицькі та волинські формування входили до коаліції руських князів); енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася 1238 р.

ІІІ етап (1238—1264) — об'єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом. Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра. Відчуваючи реальність постійної загрози із Заходу і Сходу, зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.). На початку монгольського нашестя Данила Галицького не було у князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимонгольського воєнного союзу.

IV етап (1264—1323) — стабільність та піднесення. Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі поділено між трьома нащадками князя — Левом, Мстиславом і Шварно. Прагнучи стабільності, Шварно укладає союз Галицького князівства з Литвою, але це об'єднання не було тривалим. Найпослідовніше продовжував державну політику батька Лев Данилович (1264—1301). Хоча він і був змушений визнати залежність від улусу Ногая, все ж саме цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки цьому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.

V етап (1323—1340) — поступовий занепад. Майже два роки галицько-волинський трон залишався без правителя. Лише 1325 р., внаслідок компромісу між місцевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви, главою держави було обрано мазовецького князя Болеслава Тройденовича. Юрій II Болеслав не став маріонеткою в руках бояр, а вів самостійну внутрішню та зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-волинська держава вже пройшла.