Історичні регіони України

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

29.Українська козацька  держава 18 ст.

У 1708 р. перед Україною виникла  загроза нападу Польщі та Швеції. На прохання Мазепи про допомогу Петро  І відповів відмовою. Ставало ясно, що подальша централізація управління в Росії та існування Гетьманщини  були несумісні. Окрім цього, участь козаків у Північній війні  виявила, що їхня боєздатність менша, ніж  регулярного російського війська. Коли поповзли чутки про намір  Петра І реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити російським ставлеником, то захвилювались і старшина, і  Мазепа. Такі дії Петра І з юридичного огляду розв'язували руки Мазепі, бо за умовами угоди 1654 р. Росія була зобов'язана надавати Україні військову  підтримку.

  Мазепа робить свій історичний вибір і починає переговори зі Швецією. Він обіцяє Карлові XII зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі та фуражу та військову допомогу в обмін на звільнення України від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. Мазепа виступає з Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вольностей і недоторканності українських кордонів. Заклики Мазепи підняти повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які боялися знову потрапити під владу польської шляхти. Тому замість обіцяних 50 тис. війська Мазепа зміг привести з собою лише близько 2 тис.         Петро І здійснює рішучі заходи. Збирається Глухівська рада, де обирається новий гетьман - І. Скоропадський, Було зруйновано козацьку столицю Батурин, а її мешканці повністю винищені.

Бік Мазепи взяли запорожці  під орудою кошового отамана К. Гордієнка. За це Петро І у 1709 р. ліквідує Запорізьку Січ.

Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. під Полтавою. Війська Карла XII і Мазепи були розбиті, і вони відступили у Молдавію під  владу Туреччини. Тут 22 вересня 1709 р. І. Мазепа помер.

Спілка зі Швецією і  поразка у війні з Росією безумовно  відіграли фатальну роль в історії  України. Головними причинами провалу  політики Мазепи можна вважати передусім  вузькість соціальної бази, на яку  він спирався, і переоцінка сил  Швеції. Це й зумовило неможливість збереження оптимального варіанту української  автономії у найскладніших внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

31.Гайдамацький  рух. Коліївщина.

Гайдамаччина. Слово «гайдамака» тюркського походження і означає «волоцюга», «грабіжник», саме так називали себе повстанці, так поляки стали називати селян-утікачів, які ховалися глибоко в лісах і час від часу виходили грабувати шляхетські маєтки. Вони були вигнанцями суспільства, що жили грабунком багатих і часто користувалися підтримкою народних мас.

Гайдамаки, які спочатку викликали у правобережної шляхти тільки легке роздратування, поступово  перетворилися на головну загрозу  для неї. Однією із причин зростання  їхньої чисельності було закінчення 15—20-річного терміну звільнення селян від повинностей. Після  стількох років свободи багато селян  не бажали миритися з раптовим закріпаченням  і приєднувалися до гайдамаків. Польська армія не була великою перешкодою для втікачів. Через небажання  шляхти фінансувати її, військові  сили Речі Посполитої зменшилися до якихось 18 тис. чоловік. Із них 4 тис. закріплювалися за Правобережною Україною, чого було замало, аби утримувати порядок. Головним чинником гайдамаччини було сусідство  із Запорозькою Січчю, з якої надходили  постачання, людське поповнення і  досвідчені ватажки.

Особливу небезпеку для  шляхти являли гайдамаки тоді, коли поляки втягувалися у міжнародні конфлікти й кризи. Так, у 1734 р., коли між росіянами й двома польськими фракціями точилася боротьба за обрання  нового короля Польщі, сотник надвірного війська князя Єжи Любомирського  на ім'я Верлан утік із війська й  оголосив повстання проти панів. Гайдамацькі виступи мали кілька хвиль в 1734 р., у 1750 році гайдамацькі заворушення знову посилились, особливо на Брацлавщині, гайдамацький рух також поширився на Західну Україну та в Карпати. Відомим провідником гайдамаків був Олекса Довбуш, після його вбивства ватажками стали Василь Баюрак та Іван Бойчук. Найдовше цей рух утримався в Карпатах — до 1772 року.

Коліївщина

1768 рік був часом загальної  смути. Шляхту Речі Посполитої  дедалі більше дратувало постійне  втручання у польські справи  російської цариці Катерини II. Спочатку  вона добилася того, що королем  Польщі обрали її коханця Станіслава  Понятовського, а згодом примусила  поляків гарантувати релігійні  свободи православним. Розлючена  шантажем росіян польська шляхта  утворила в лютому 1768 р. Барську  конфедерацію й напала на російські  війська, розташовані на польських  землях. Для православних Речі  Посполитої настали тривожні  часи. Багато з них були переконані, що конфедерати не простять  їм підтримки, яку вони одержували  від росіян. Інші вирішили вдарити  по шляхті, доки вона не напала  першою.

У травні 1768 р. з Мотронинського монастиря вирушила на північ у заселені частини Правобережжя ватага із 70 гайдамаків під проводом Максима Залізняка, запорожця з Лівобережжя. Залізнякові  люди спонукали селян до повстання, роздаючи маніфести щодо підбурення населення. За лічені дні загін поповнили  новобранці з селян і мандрівних гайдамаків. Міста швидко здавались  повстанцям: Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянка. На початку червня близько 2 тис. гайдамаків обступили Умань — добре укріплене місто, де сховалися тисячі шляхтичів, католицьких та греко-католицьких священиків, орендарів-євреїв. Долю Умані вирішив Іван Гонта — сотник в охороні Стефана Потоцького, який разом зі своїм загоном узяв бік повстанців. Коли місто здалося, почалась нещадна різанина, в якій загинули тисячі чоловіків, жінок і дітей.

Наприкінці червня в руках  повстанців були Київське, Брацлавське, а також частина Подільського і Волинського воєводств. Лише присутність  польських та російських військ на інших західноукраїнських землях перешкоджала їх приєднанню до повстанців. До поразки  повстання несподівано спричинилися росіяни. Побоюючись поширення повстання  на Лівобережжя, Катерина II наказала своєму полководцеві генералу Кречетникову подати допомогу полякам. Кречетников запросив на банкет Залізняка, Гонту та інших  ватажків, де їх всіх і заарештував  разом. Згодом росіяни здали Гонту  полякам, де його і стратили, а Залізняка  було заслано до Сибіру.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

33.Історична доля  слобідської україни. 

Слобідська Україна знаходилася  на схід від Гетьманщини і до її складу входили сучасна Харківщина, схід Сумщини, північна частина нинішніх Луганської та Донецької областей, південна — Бєлгородської, Курської, Воронезької.  Ця територія була знелюднена після монголо-татарської на вали і саме через неї проходили головні шляхи, через які татари йшли на Московщину: Муравський та Ізюмський. З XIV ст. цей регіон називався «Дике поле».       Перша українська колонізація цього краю розпочалася після поразки селянсько-козацького повстання 1637-1638 років, коли козацький ватажок Острянин і з ним ще близько 1000 осіб оселилися біля Чугуєва.        Нова хвиля переселенського руху українців на Слобожанщину почалася під час Національної революції та Визвольної війни. Українські селяни, міщани втікали від гніту польських феодалів, нападів татар і страхіть воєн. Поселялися тут також російські селяни та старообрядці. Від назви поселень-слобод ця територія почала називатися Слобожанщиною або Слобідською Україною.      Одночасно з селянськими переселенцями з'являються на Слобожанщині і монастирі: у 1624 р. Святогірський, у 1652 р. — Острогозький. У 1652 р. було засновано місто Суми, у 1654 р. осад чий Іван Каркач із 37 родинами заснував Харків, у цьому ж році була заселена поселенцями Охтирка.   Переселенці, ураховуючи стан постійної військової небезпеки та козацькі традиції, що вже склалися, створили полко-во-сотенний устрій Слобожанщини. Усього було 5 полків: Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський, Острогозький (Рибінський). Проте устрій Слобожанщини дещо відрізнявся від устрою Гетьманщини: 1) тут не було єдиного зверхника — гетьмана; 2) полковників обирали, але довічно; 3) влада полковників була спадковою; 4) у сотнях обирали сотника, який сам добирав собі всю старшину.

Слобідські полки підлягали  владі білгородського воєводи, який сам затверджував полковників. Московський  уряд спеціально не об'єднував слобідські полки в єдину цілісність, щоб  не допустити їх відокремлення, єдиної опозиції проти Москви. До кожного  полковника московські урядовці зверталися окремо, встановлювали їм права та обов'язки. Головним привілеєм було право козацького устрою, а крім нього, — свобода від податку  із землі, право вільної торгівлі та виробництва горілки. Поселенцям виділялося по 10-15 десятин землі  на душу, зерно для посіву, на початковому  етапі звільнення від податків. Гетьман  І. Самойлович клопотав, щоб Слобідську Україну з її полками передали в його підпорядкування, але Москві було невигідно таке посилення влади  гетьмана й тому йому відмовили.

Спочатку населення Слобожанщини було козацьким і мало військове  призначення. Але з часом почала збільшуватися кількість селян і міщан.

Близько 1700 р. на Слобожанщині проживало 250 тис, а через 100 років 1 млн. поселенців. Окрім охорони цієї території від нападів татар, московський уряд використовував слобідських козаків у походах проти «своїх» — військ гетьманів І. Виговського та П. Орлика.

У 1700 р. Петро І видав  указ про обов'язкову постійну службу слобідських козаків, що означало певне  обмеження автономії Слобідської України. У 1724 р. слобідські козаки ходили на Персію, у 1733 р. — на Польщу, у 1736 р. — на Крим, у 1739 р. — на Молдавію.

У 1732 р. було зроблено новий  крок до обмеження автономії Слобожанщини. Обмежувались права слобідських  полковників керувати полками. Скасовувалось  право «займанщини», тобто права  займати і обробляти вільні землі. У 1748 р. козакам заборонили переходити з одного полку до іншого. Почали формуватися регулярні військові  роти на чолі з ротмістрами, які поступово  витісняли козацькі полки.    Проте протягом XVIII ст. козацька старшина одержала на цій території великі маєтки, поклавши початок великому землеволодінню. Сумський полковник Кондратьев одержав такі величезні «пожалування», що в 1780 р. його родина володіла 120 тис. га землі.

Полковий устрій слобідського козацтва було скасовано у 1765 р. Замість  козацьких полків було утворено 5 гусарських, козаків перетворено на «військових  обивателів» і обкладено по датком. На землях Слобідської України утворена Слобідсько-Українська губернія. Слобожанщина втратила залишки своєї автономії  і перетворилася на провінцію  Російської імперії.

 

 

 

 

 

35.Укр.нац.-культурне Відродження  18-19ст.  

Місцем справжнього  національно-культурного відродження  України наприкінці XVIII — початку XIX ст. була Наддніпрянська Україна. Під впливом Французької революції кінця XVIII ст. виникли таємні гуртки, метою яких було відновлення автономії України та пропаганда ідей освіти (дворянський гурток в Новгороді-Сіверському нараховував декілька десятків чоловік). Значною мірою на зростання національної самосвідомості козацької старшини вплинув пошук архівних документів, королівських грамот, гетьманських універсалів, що підтверджували шляхетські права українського козацтва.

Починається дослідження  різних аспектів життя українського народу. Так, у 1777 р. у Петербурзі виходить книга М. Калдіновського «Весільні обряди», яка започаткувала українську етнографію. У 1798 р. побачили світ «Записки про Малоросію» Я. Марковича — перша українська енциклопедія. У тому ж році І. Котляревський випустив свою уславлену «Енеїду» — перший твір нової української літератури, написаний народною мовою.

На межі XVIII—XIX ст. вийшла яскрава історико-публіцистична  праця «Історія русів», яку історик А. Оглоблін назвав «вічною книгою незалежності українського народу». Основна ідея твору — необхідність відновлення української державності. Невідомий автор виклав історію України від давніх слов'ян до ліквідації царизмом Гетьманщини, гнівно засудивши поневолювачів свого народу.

Ідеї Французької революції, ознайомлення з життям країн Європи під час походу російської армії 1813—1814 рр. викликали у прогресивних людей того часу опозиційні настрої. Протест проти устоїв життя Російської імперії вилився у створення  таємних товариств. Одними з перших були масонські організації, так звані «вільні каменярі», що з'явилися в Росії ще у середині XVIII ст.

У 1817—1819 рр. масонські ложі виникли у Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі. Спочатку їх метою було об'єднання всіх людей світу в суспільстві, у якому кожна окрема людина прямує шляхом самовдосконалення. Але пізніше виникають ложі з більш чіткими цілями. Найбільший вплив серед них мала полтавська ложа під назвою «Любов до істини», заснована в 1818 р. І. Котляревським, С. Кочубеєм, М. Новіковим та ін. Її метою був розвиток української культури, української мови, освіти народу. Тоді ж у Києві виникла «Ложа об'єднаних слов'ян”, яку заснували поляки В. Росцишевський, X. Харлінський, П. Олізар і яка об'єднала 70 осіб — представників національної інтелігенції, офіцерства. Мету організації її учасники вбачали у відновленні автономного устрою в Україні.

У 1821 р. Василь Лукашевич, ватажок  дворянства Переяславського повіту, створює «Малоросійське таємне товариство», мета якого — досягнення автономії України. У діяльності організації брав активну участь генерал-губернатор Малоросії В. Рєпнін. Програму товариства було викладено у праці В. Лукашевича «Катехізис автономіста».

Свою головну мету освічене українське дворянство вбачало в національно-культурному відродженні України, підвищенні національної самосвідомості українського народу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

36.Укр. землі  у складі Рос.імперії перша  пол..19ст. соц.-ек.і політ. Розвиток

У цей період у суспільно-економічному житті продовжували панувати кріпосницькі відносини. Поміщикам належало близько 70 % усієї землі і 60 % від загальної чисельності селян. Державні селяни складали на Лівобережжі 50 % населення, на Правобережжя — 13 %, на Півдні України — 37 % сільського населення цих районів.

Засноване на феодально-кріпосницькій  системі, сільське господарство було малопродуктивним. В землеробстві панувала відстала трипільна  система сівозміни, часто із неправильною черговістю озимих, ярових і пару. Рутинна  техніка, недостача в селян тягла, стихійні лиха й інші причини обумовили  низьку врожайність. У результаті основними  постачальниками хліба на ринок  залишалися поміщицькі господарства, що давали до 60 %, а селянські господарства давали лише 40 % хлібних надходжень на ринок.