Історичні регіони України

Пануючою формою експлуатації кріпаків залишалася панщина. Офіційно вона обмежувалася трьома днями на тиждень, але поміщики давали такі завдання, які неможливо було зробити за 3 дні.

Поміщик мав право  продати селянина, відібрати у  нього майно, худобу. Посилення експлуатації підривало і поміщицькі, і селянські  господарства, і узагалі всю систему, засновану на примусовій праці.

Чумаки-підприємці з багатих  селян володіли десятками хур  і чередою волів. Фурманами до них наймалися найбідніші, доведені до злиднів селяни. Чумацький промисел сприяв соціальному розшаруванню селянства і був основним із джерел первісного нагромадження капіталу.

Приблизно в середині 40-х років фабрична продукція  активно витискає мануфактурну з  ринку. Розробка вугільних багатств Донбасу в значній мірі здійснювалася  з ініціативи заможних селян-підприємців. Щорічний видобуток вугілля в  Донбасі зріс протягом 1796—1860 рр. із 146 тис. пудів до 6 млн. пудів. Помітно  зросла роль в економіці важкої промисловості. Наприкінці 50-х років в Україні  діяло 11 чавуноливарних і 16 технічних  заводів. Продуктивність праці, що зростала, у промисловому виробництві на Україні  дала поштовх промисловому перевороту, що почався широким впровадженням  у 40-х роках нового обладнання на цукрових заводах, у зв'язку з чим  — виробництво цукру досягло 3 млн. пудів за один сезон.

Наприкінці 50-х років  на Україні діяло 2,5 тис. винокурень, більше 40 тис. млинів, 254 шкіряних і 160 сукняних підприємств, 218 цукрових заводів, 54 миловарні  і т.д. Найбільші міста: Київ — 70 тис., Харків — 50 тис., Житомир — 34 тис.; Херсон — 34 тис.; Катеринослав — 19 тис. жителів. Ріст на ринках збуту сільськогосподарської  і промислової продукції сприяв росту торгівлі на Україні. Значну роль відігравали ярмарки. З 13 ярмарків, що мали всеросійське значення — 10 знаходилися  на Україні: 3 харківських ярмарки, Ільїнський Масляний (Ромни), Контрактовий (Київ), Онуфрієвський (Бердичів), Георгієвський (Єлизаветград).

Крім того, існувала величезна  кількість місцевих ярмарків, базарів  і торгів, яких нараховувалася 12 тис. Наявність їхньої широкої мережі, а також великого товарообігу, постійної торгівлі в містах — усе це говорило про зростання товарно-грошових відносин, поглибленні суспільного поділу праці, підрив основ кріпосницької системи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

37.Кирило-Мифодіївське  братство

У 1834 р. було відкрито університет  Святого Володимира у Києві, який в 40-х рр. XIX ст. став центром українського національно-культурного руху. У 1846 р. у Києві створено першу політичну  організацію — Кирило-Мефодіївське товариство, назване так на честь перших слов'янських просвітників Кирила та Мефодія. Організаторами товариства були: Микола Костомаров (професор Київського університету), Василь Білозерський (учитель з Полтави); Микола Гулак (службовець канцелярії генерал-губернатора). Згодом до складу товариства увійшли П. Куліш, Т. Шевченко, М. Савич, А. Маркович та ін.

Програмними документами  товариства були: «Статут слов'янського товариства святих Кирила та Мефодія», «Книга буття українського народу», «Закон Божий». Мета товариства: ліквідація самодержавства та кріпосництва, встановлення республіки, уведення демократичних свобод, широкий розвиток культурних та релігійних зв'язків на основі християнської моралі. Київ мав стати столицею слов'янської федерації.

Концепція кирило-мефодіївців  містила: 1) створення демократичної федерації християнських слов'янських республік; 2) знищення царизму та скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

У своїй практичній діяльності члени товариства обмежувалися просвітницькою роботою: розповсюджували революційні  твори Т. Шевченка та інших авторів, складали революційні прокламації («Брати українці», «Брати великороси та поляки»), у яких закликали слов'ян до єдності в боротьбі з царизмом.

В. Білозерський склав проект впровадження в Україні широкої  мережі початкових навчальних закладів. Збиралися кошти на видання популярних книг. П. Куліш написав перший український  підручник, а також першу українську азбуку («кулішівку»).

Але в питаннях досягнення політичних цілей погляди членів товариства розходилися. Представники помірно-ліберального крила (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали  за реалізацію програмних цілей шляхом реформ.

Представники радикально-демократичного крила (М. Гулак, І. Посада, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, вбивство царської сім'ї.

Проіснувало товариство 14 місяців  і за доносом студента Олексія  Петрова було розгромлено на початку квітня 1847 р. Члени товариства були засуджені та зfслані (М. Костомаров — до Саратова, П. Куліш — до Тули і т. д.). М. Гулак був заточений у Шлісельбурзьку фортецю на 3 роки, а Т. Шевченка за сатиричну поему «Сон» було віддано на 10 років в солдати в оренбурзькі степи «без права писати та малювати».

 

 

 

38.Укр.землі у  складі Австрійської імперії  у першій пол..19ст.Початок нац.-культурного  Відродження 

З 1844 р. по 1847 р. на Правобережжя проводилося упорядкування «інвентарів» - опис поміщицьких маєтків із чіткою фіксацією розмірів земельних наділів  селян і виконуваних ними повинностей. Інвентарні правила були складені грубо і топорно, іноді призводили до погіршення положення селянства, через той, що самі поміщики брали участь в упорядкуванні цих правил. Необхідність цієї міри пояснювалася політичними розуміннями: поміщики тут в основному були поляки, що знаходилися в опозиції до російського уряду, останнє ринулося заручатися підтримкою укр. селянства. Ця подія стала одним із найважливіших рішень парламенту, затверджене імператором 7 вересня 1848 р. Закон надав селянам право власності на землю і цивільні права (обирати і бути обраним, самостійно вибирати місце проживання й ін.), відміняв панщину, але установив величезний викуп за землю, через що у Феодалів залишилася велика частина землі, ліси і пасовищ, за користування якими селяни змушені були відпрацьовувати (як на панщині) або вносить велику плату ; самий же викуп продовжувався до початку XX сторіччя. Основні результати революції сполучили в собі як прогресивні досягнення, так і феодальні пережитки: а) прогресивне: скасування кріпосного права; уведення конституційного правління, вперше українці західних територій саме висловилися як нація зі своїми інтересами і були подані в парламенті; призначено початок політичній боротьбі населення цих земель за своє національне і соціальне звільнення; б) негативне: зберігання монархії; розпуск парламенту; криваве придушення повстань; величезні выкупные платежі і панування феодального землеволодіння, ; розчленовування західно-укр. земель по новій австрійській конституції: Західна і Східна Галичина так і залишилися об'єднаними і були віддані під владу Польщі; Буковину віддали румунським поміщикам. Українці в першому парламенті Австро-Угорщини. У липні 1848 р. почалися засідання Рейхстагу в Бігу, на яких у ході червневих двохступінчатих виборів було избрано 25 українців (15 селян, 8 священиків, 2 представника міської інтелігенції) і 75 поляків на 100 місць, наданих Галичини. Українці в парламенті відстоювали: 1) поділ Галичини на Західну (із центром у Кракові) і Східну (із центром у Львові); 2) антифеодальные вимоги: ліквідація крепостного-права (не тільки в Галичині, але і на іншій території), скасування выкупных платежів феодалам за землю, ліквідацію монополії феодалів на володіння млинами, зниження державних податків, дозвіл селянам вільно користуватися соляними залежами й ін. У підтримку цих вимог депутатами-українцями было собрано 200 тис. підписів, але Рейхстаг лише частково їх прийняло (скасування кріпосного права, зниження на 1/3 выкупных платежів, що компенсувалися феодалам державою). У грудні 1848 р. новий 18-літній імператор Франц-Иосиф, зібравши контрреволюційні сили, розпустив парламент. Так, революція, що почалася «знизу», завершилася реформами «поверх», що носили половинчатий характер.

 

39. Українські  землі у сскалді Російської  Імперіїї. Великі реформи.

На початку XIX ст. переважна  частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську  державно-політичну систему з  її уніфікаційними методами управління.

 Уся українська територія,  яка входила до складу Росії,  була поділена на три генерал-губернаторства  і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську  та Харківську. У губерніях державну  владу Російської імперії представляли  губернатори, яких призначав і  звільняв цар. Губернії складалися  з повітів, де керували справники.  Повіти поділялися на стани,  очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам.

 Казнокрадство і хабарництво  процвітали в усіх ланках губернської  адміністрації. Коли одного разу  Микола І дав таємне завдання  дізнатися, хто з усіх його  губернаторів не бере хабарів,  то в Україні таким виявився  лише один — Київський цивільний  губернатор Іван Фундуклей. Здивувавшись, що такий знайшовся, цар сам дав цьому пояснення: «Не бере, бо дуже багатий»1.

 Знищення російським  царизмом наприкінці XVIII ст. української  державності на Лівобережжі та  Слобожанщині супроводжувалось  русифікацією корінного населення.  Цю колонізаторську політику  стосовно українського народу  російська влада здійснювала  переважно ідеологічно-адміністративним  шляхом. Царські адміністратори  витісняли українську мову з  імперських установ і навчальних  закладів усіх ланок освіти. Переважна  більшість українського панства  мала статус російських дворян (такими імперські власті визнали  майже 25 тис. шляхетських родин  колишньої Гетьманщини). Отримавши  підтвердження прав на володіння  маєтками і кріпаками, вони  пішли прислуговувати царським  властям у губерніях і повітах,  більшість з них навіть у  родині спілкувалась російською  мовою.

Реформи 60-70-х рр. ХІХ ст. в Російській імперії та їх соціально-економічні наслідки для  України.

19 лютого 1861 р. маніфест  Олександра II проголосив скасування  кріпосного права. Цю важливу  соціально-економічну реформу готувала  заздалегідь створена комісія,  до складу якої входили дворяни,  зокрема з України (Г. Ґалаґан,  В. Тарнавсь-кий та ін.). Царський  маніфест подав реформу як  «добровільне пожертвування благородного  дворянства», як благоденство  для народу. Насправді, виконуючи  бажання поміщиків, уряд підготував  новий грабіжницький захід, що  розорив мільйони селянських  сімей. 

 Згідно з реформою  скасовувалася особиста залежність  селянина від поміщика. Селяни  дістали особисту свободу. Віднині  поміщик не мав права купувати, продавати, дарувати селян, тобто  розпоряджатися ними як річчю.  Селяни могли тепер вступати  в шлюб без дозволу поміщика, самостійно укладати договори  і торговельні угоди, вільно  займатися промислом чи торгівлею,  переходити в інші верстви  суспільства (міщани, купці), вступати  на службу або в навчальні  заклади. Вони мали право придбати  рухоме і нерухоме майно, вільно  ним розпоряджатися і спадкувати  його за законами.

 Селянин здобув громадянські  права. Проте уряд зробив усе,  аби ускладнити селянам можливість  користуватися «дарованими» правами,  притіснити їх свободу.У 1864 р.  були створені виборні органи  влади в масштабі губернії  і повіту — «земські установи».  Вони займалися тільки господарськими  і культурними справами на  території повіту й губернії, відали будівництвом шляхів місцевого  значення, охороною здоров'я, народною  освітою, опікою, в'язницями тощо. Згідно із законом зеїмства  були не тільки виборними, а  й загал ьностановими: до їх  складу входили представники  дворянства, буржуазії І селянства.  Фактично провідну роль у земствах  відігравали поміщики. Нагляд за  земствами мали здійснювати губернатор  і міністр внутрішніх справ,  які могли кожну їх ухвалу  припинити. Одночасно проведено  реформу міських рад: вибори  відбувалися в трьох куріях, на  основі маєткового цензу, так  що перевагу діставало заможне  міщанство. До компетенції міських  рад входили аналогічні як  і земств, справи впорядкування міст, торгівлі і промисловості, гігієни тощо.Велике значення мала реформа 1874 р., за якою запроваджувалася загальна військова повинність: усі чоловіки 21-річного віку, придатні для військової служби, повинні були відбувати військову повинність. У піхоті строк служби встановлено тривалістю б років з наступним зарахуванням у запас на 9 років. У флоті служба тривала 7 років і 3 роки в запасі. Для осіб з освітою встановлено менші строки служби. Поліпшилося навчання військ і підготовка офіцсрних кадрів. Армію було оснащено сучасними видами зброї, створено паровий військовий флот. У 1862 р. було проведено фінансову реформу, що централізувала управління грошовим господарством у руках міністерства фінансів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

41. Національний  рух у Східній україні.

Перша половина 19 ст. це період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи у Російській імперії, складовою  частиною якої були українські землі.  Ця криза викликала виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із скрутного становища. Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи викликало протидію у пригнічених народних мас. Залежно від обставин ця протидія набувала різних пасивних і активних форм.

У 1803 р. на Правобережній  Україні відбулися масові виступи  селян 24 сіл і містечок Черкаського  повіту Київської губернії. За неповними  даними, в Україні від 1795 до 1825 року відбулося понад 100 виступів кріпосних  селян.

Вони всі були приречені  на поразку через незначну кількість  учасників, неорганізованість, стихійність, локальність дій та ін.

У 1829 році розпочалося повстання  у Шебелинській слободі на Слобожанщині. Селяни виступили проти надв’язуваного їм статусу військових поселенців.

В 1830-1831 рр. у зв‘язку з  польським повстанням відбулись  виступи селян на Київщині.

1832-1833 рр. - селянські заворушення  на Харківщині, Херсонщині, Чернігівщині  були викликані голодом.

Під час Кримської війни  виникає нова форма селянського  руху – “Київська козаччина”. Приводом до його появи став царський маніфест 29 січня 1855 року про створення державного ополчення. “Київська козаччина” стала  наймасовішим селянським рухом першої половини 19 ст. Він охопив понад 400 сіл, 180 тис. осіб.

У 1856 році розгортається  новий масовий рух - “Похід у Таврію за волею” селян Катеринославщини та Херсонщини. В ньому взяли участь 75 тис. осіб.

Головним центром селянського  руху проти кріпосницьких порядків та національного гніту у 20-30 роки стало Поділля, де протягом 23 років  активно діяли повстанські загони під проводом У.Кармелюка.

Протягом 1826-1847 рр. відбулося 250 селянських виступів, а в 1849-1854 рр. – 104.

У 19 ст. починає зароджуватись  в Україні організована політична  опозиція проти російського самодержавства. Свідченням тому є виникнення в українських  землях масонських лож, членами їх були ліберальна еліта. Перша масонська  організація на Україні виникла  в 1742 році у селі Вишнівці на Волині. Широкому розповсюдженню масонства  на Україні посприяли Велика Французька революція, поширення ідей просвітництва  та європейського стилю життя, війна 1812 року тощо.