Історичні регіони України

 

 

45.Укр.У роки  першої світової війни(1914-1918)

Війна велася між Потрійною  спілкою (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) і Антантою (Росія, Англія, Франція). У ході війни до Потрійної спілки приєдналася Туреччина і Болгарія, до Антанті - Італія, Румунія, США. Причини війни: 1) прагнення монополістичних об'єднань збільшити прибутку за рахунок військових замовлень, захоплення нових ринків збуту; 2) бажання всіх держав до захоплення нових земель, переділу колоній і усуненню конкурентів. Німеччина і США, зробивши економічний ривок на початку XX в., були позбавлені колоній; уряди воюючих держав ринулися відвернути увагу своїх народів від внутрішніх проблем, роз'єднати соціалістичні робітники партії II Інтернаціоналу, а також трудящих усіх країн. Характер війни був загарбницький і несправедливий з усіх боків (за винятком Сербії, що не ринувся до захоплень, але першої австро-угорської окупації, що піддала,). Приводом до війни стало убивство австро-угорського ерцгерцога, слов'янофіла Франца Фердинанда і його дружини сербським націоналістом Гаврилом Принципом. Хід військових дій на території У призвів до розрухи господарського життя, що проявилося у відтоку робочої сили, пов'язаної з війною, спаді промислового і з/х виробництва. Погіршилося положення народних мас, що пояснювалося скороченням посівних площ, ростом податків, розладом грошового обігу (лише 15% грошей було забезпечено золотом), найчастіше втратою годувальника, голодом. Все це призвело до росту робітника і селянського прямування, виступам солдатських мас.

Західноукраїнські землі  в роки І світової війни.

 Окупація російськими військами територій Сх.Галичини і Півн. Буковини. На території Сх. Галичини і Північної Буковини після окупації її російськими військами було затверджене генерал-губернаторство на чолі з Г. Бобринским. Це призвело до настання на національно-культурні завоювання. Був закритий ряд культурних заснувань, заборонені періодичні видання, введені обмеження викладання укр. мови в школах. Почалося переслідування греко-католицької церкви і насильницьке введення православ'я. 3 травня 1915 р. у Віден відчинилася Об'єднана Укр. ая рада, на якій була висловлена підтримка австрійським військам у боротьбі проти Росії, що було викликано надією на визвольну місію Австро-Угорщини. Була почата перша спроба створити Укр. національну армію, що виступає на стороні Австро-Угорщини. Ціль армії - звільнення У. Общая Укр. ая рада у Львові 1914 р. закликала юнаків-добровольців на службу в укр.ий легіон. Створюються організації «Січ», «Сокіл», «Шар», що прийняли найбільше активну участь у створенні національної армії, що згодом буде названаі «Січові стрільці». Хід військових дій на території У призвів до розрухи господарського життя, що проявилося у відтоку робочої сили, пов'язаної з війною, спаді промислового і з/х виробництва. Погіршилося положення народних мас, що пояснювалося скороченням посівних площ, ростом податків, розладом грошового обігу (лише 15% грошей було забезпечено золотом), найчастіше втратою годувальника, голодом. Все це призвело до росту робітника і селянського прямування, виступам солдатських мас.

46.Укр.культура  другої пол. 19-поч 20ст.

Розвиток української  культури був невід'ємною складовою  тих загальних процесів, які проходили  в країні. Ці процеси мали складний, неоднозначний характер: досягнення супроводжувалися значними труднощами й перепонами, і сфера культури, природно, не була винятком. З одного боку, на неї впливало піднесення національно-визвольного, революційного руху, особливо в період 1905— 1907 рр., з іншого — шовіністична політика царської влади, продовження  русифікації та репресій. Найбільших масштабів цей курс набув після  придушення революції, в період реакції.

Слід також зазначити, що на початку XX ст. розрив у розвитку культури в Україні поглибився: якщо невеликий прошарок суспільства  виходив у цьому плані на європейський рівень, то переважна більшість населення  не була знайома навіть з найвідомішими  досягненнями національної культури. Рівень письменності в Україні був  нижчим від середнього для Європейської Росії показника — 4—10% проти 20% у  Московській та Петербурзькій губерніях. Особливої шкоди русифікаторська  політика завдавала освіті. Після  поразки революції в університетах  було заборонено викладати українською  мовою. Влада не дозволяла брати  на викладацьку роботу педагогів, які  підозрювались у «мазепинстві», «українському сепаратизмі». Переважна  більшість «Просвіт» була закрита.

Разом із тим, головним чином  під впливом революційних подій 1905—1907 рр., у сфері культури і  духовного життя поступово розвивалися  й інші, позитивні процеси. В деяких школах тимчасово запроваджується  вивчення української мови, викладання нею. Жінкам було дозволено вступати до вищих закладів у якості вільних  слухачок. У ряді українських міст створено вищі жіночі курси. У 1908 р. в  Києві засновано Фребелівський  жіночий педагогічний інститут. Значного поширення набули культурно-освітні  заклади, особливо Народні будинки. Вони мали бібліотеки, вечірні класи  для дорослих, їдальні тощо.

Українські вчені та інженери зробили чималий внесок у розвиток науки й техніки. М. Курако розробив і реалізував проект доменної печі, що відповідав кращим європейським зразкам. Д. Григорович сконструював перший у  світі гідролітак, І. Сікорський —  перший багатомоторний літак. П. Нестеров обгрунтував теорію вищого пілотажу і продемонстрував на практиці низку  нових прийомів,  у тому числі  «мертву петлю». Д. Заболотний уперше в світі визначив ефективні методи боротьби з чумою. Вагомий доробок  у галузі української лінгвістики  належить Б. Грінченку, авторові чотиритомного  «Словника української мови». Друкуються перші праці з національної історії  — «Історія України-Руси» М. Аркаса, «История украинского народа» О. Єфименко та ін. Найвизначнішу роль у становленні й розвитку української  історичної науки відіграли в  цей час роботи М. Грушевського —  «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована історія України». Багато років учений присвятив праці  над багатотомною «Історією України-Руси», яка стала першим фундаментальним  дослідженням української історії  із стародавніх часів до середини XVII ст. Плідно працювали в цей  час також Д. Багалій, Д. Яворницький, І. Лучицький, В. Барвінський та ін.

На початку XX ст., незважаючи на обмеження з боку влади, чималих  успіхів досягає українська література. Одним з найвидатніших творів цієї доби стала поема І.Франка «Мойсей», сповнена глибокої віри в силу й  непереможність українського народу. Одним із вищих досягнень української  прози вважається повість М. Коцюбинського  «Фата моргана». У 1903 р. вперше побачив  світ гостросоціальний роман Панаса Мирного та І. Білика «Пропаща сила» («Хіба ревуть воли, як ясла повні»), який автори закінчили ще в 1875 р., але  не змогли видати в зв'язку з горезвісним  Емським указом. Пафосом свободи  й непокори пройняті палкі твори  Лесі Українки. Помітними постатями  в українській літературі були Я. Грабовський, М. Черемшина, Л. Мартович, А. Тесленко, С. Васильченко та ін.

Долаючи заборони, розвивалося  українське мистецтво. Неперевершений внесок в національну музичну  культуру зробив М. Лисенко. В 1904 р. він  організував у Києві музично-драматичну школу, яка готувала фахівців різних галузей музичного мистецтва. Серед  її вихованців — композитор К. Стеценко, співак М. Микита, та ін. Всесвітньовизнаною співачкою стала С. Крушельницька, чий неповторний голос ввійшов  у світову скарбницю вокального мистецтва. В українському театрі існувала ціла плеяда видатних митців — М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька та ін. У 1907 р. М. Садовський створив у Києві перший український  стаціонарний театр, де здійснив постановку таких відомих українських опер, як «Запорожець  за  Дунаєм»,   «Наталка  Полтавка», «Різдвяна ніч», «Енеїда», «Роксолана» та ін. В образотворчому мистецтві плідно працювали І. Труш, С. Васильківський, М, Самокиш, М. Пимоненко, О. Мурашко та ін. Український живопис  знаходив своїх шанувальників не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Таким чином, у період після  революційної реакції українська культура не тільки вижила, а й примножувала свої досягнення, сприяючи зміцненню  національної самосвідомості народу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

47.Наукова та суспільно-політчна діяльність Михайло Грушевський

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) – історик, науковець, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, громадський  та політичний діяч.

Народився Михайло Грушевський  в м. Холм (нині м. Хелм, Польща). З  часом його родина переїхала на Кавказ, де Михайло навчався у 1-й Тифліській класичній гімназії. У 1890 р. він закінчив історичне відділення історико-філологічного  факультету Київського університету Святого  Володимира. В університеті М. Грушевський  працював під керівництвом Володимира Антоновича. За успіхи в науковій роботі його залишили на кафедрі для подальшої  наукової та педагогічної роботи як професорського стипендіата. У травні 1894 р. він захистив магістерську дисертацію і отримав  ступінь магістра. Того ж року за рекомендацією 

В. Антоновича М. Грушевського призначили на посаду ординарного професора  кафедри всесвітньої історії Львівського університету. Саме у Львові М. Грушевський розпочав активну науково-організаторську діяльність. Своєю діяльністю М. Грушевський сприяв переходові української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України. Крім того, М. Грушевський був першим, хто звернув увагу на проблему підготовки наукових кадрів. Він створив власну наукову школу, до складу якої входили історики І. Крип’якевич, В. Герасимчук, С. Томашівський, І. Джиджора, М. Кордуба, І. Кревецький, О. Терлецький.

Працюючи у Львові, М. Грушевський  написав численні наукові праці  та видав томи документів з історії  України. Це дало йому підстави опублікувати у 1904 р. в Санкт-Петербурзі статтю «Звичайна  схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», де він виклав концепцію  самостійного історичного розвитку українського народу, окремішного від  своїх сусідів як походженням, так  і політичним, економічним та культурним життям. Реалізовані ці ідеї були в  багатотомному виданні «Історія України-Руси» - найбільшій науковій праці  вченого.

Окрім наукової діяльності М. Грушевський активно займався громадсько-політичними справами: один із засновників Української національно-демократичної  партії (1899), Підтримував ідею автономії  українських земель у складі Австро-Угорщини.

Після революції 1905-1907 рр. М. Грушевський переніс свою діяльність до Києва. Створив Українське наукове  товариство (УНТ). У вересні  1907 р. М. Грушевський увійшов до складу позапартійного українського громадського об’єднання – Товариства українських  поступовців, яке стало єдиною до 1917 р. українською організацією ліберального спрямування.

В березні 1917 р. під тиском революційних подій в Росії в  Києві утворилася Українська Центральна Рада (УЦР). Період існування та діяльності Центральної Ради став періодом найвищого  злету політичної, громадської та державної діяльності М. Грушевського - головний ідеолог української революції, творець її концепції й разом  з УЦР пройшов шлях від вимог  обмеженої національно-територіальної автономії до становлення самостійної  України.

Під керівництвом М. Грушевського урядом УНР приймалися важливі рішення  про державні атрибути, а також  здійснювався конституційний процес.  брав участь в розробці Конституції  УНР, яка була прийнята 29 квітня 1918 року. Ліквідація УЦР поклала край державній  діяльності М. Грушевського.

В еміграції М. Грушевський  продовжував свою публіцистичну  та наукову діяльність.  він долучився  до створення міжнародної організації  – Комітету незалежної України, яка  інформувала світову громадськість  про політичні цілі українського народу, заснував у Празі Український  соціологічний інститут. У грудні 1923 р. М. Грушевського заочно було обрано академіком кафедри історії українського народу Всеукраїнської Академії наук України (ВУАН), а 1924 р. за дозволом ЦК КП(б)У вчений повернувся в Україну, де розгорнув активну діяльність в напрямку розбудови радянської історичної науки. він розробив проект Українського історичного інституту та Інституту для досліду пережитків примітивної культури і народної творчості України (1928); прагнув перевести з Праги до Києва Український соціологічний інститут.  продовжував працювати над своїми фундаментальними працями – «Історія України-Руси» та «Історія української літератури».

 

 

 

 

 

48. Початок національно-демократичної революції. Створення центральної ради. Лютнева демократична революція 1917 р. в Росії була зумовлена зростаючою внутріполітичною і соціально-економічною кризою, пов'язаною з Першою світовою війною й незавершеністю процесу передвоєнного реформування Російської імперії.

 Внаслідок цієї революції  утворилося двовладдя — Тимчасовий  уряд та Ради робітничих і  солдатських депутатів. У країні  було ліквідовано самодержавний  лад, розпочалися демократичні  перетворення. Всі політичні партії  та громадські організації стали  діяти легально.

Тимчасовий уряд на чолі з позапартійним князем Г. Львовим, до якого входили представники ліберально-буржуазних партій і один соціаліст — міністр  юстиції О. Ке-ренський, проводив політику продовження війни, виявив неспроможність вирішити національне питання. Він  зволікав з проведенням нагальних  соціально-економічних реформ, а  для заспокоєння народних мас  давав щедрі обіцянки і пропонував чекати скликання Установчих зборів. За розпорядженням Тимчасового уряду  на місцях створювалися «громадські  комітети», призначались замість губернаторів урядові комісари. На земських з'їздах  розпочалось обирання виконавчих губернських  комітетів.

 Другою владою виступали  створювані на місцях Ради  робітничих, солдатських, а потім  і селянських депутатів, засновниками  яких були загальноросійські  партії соціал-демократів та есерів. У середині 1917 р. в Україні налічувалося 252 ради, в тому числі в Донбасі  — 180 (71%). Як і в Центральній  Росії, багатопартійні Ради спершу  очолювали переважно есери і  меншовики, лідери яких загалом  підтримували Тимчасовий уряд. Ради  почали на місцях боротися  з продовольчими труднощами, за  встановлення на підприємствах  8-годин-ного робочого дня, формували  загони народної міліції, червоної  гвардії тощо. Проте в Україні  вони не відігравали провідної  ролі й на владу не претендували.