Історичні регіони України

Наприкінці 18 - на початку 19 ст. масонські “майстерні” існували в Києві, Львові, Одесі, Житомирі, Харкові, Полтаві, Дубно та інших містах.

Царський уряд 1822 р. видав  указ про заборону всіх таємних організацій  та гуртків, насамперед масонських лож. Хоча це рішення не припинило діяльність масонського руху. Загалом масонський рух в Україні був значно слабшим, ніж у Європі. Він не став консолідуючим  центром.

Незабаром у Росії з‘являються декабристські організації. Їх метою було введення конституційного представницького правління, ліквідація самодержавства, скасування кріпосного права, підготовка військового перевороту. Київ був центром зустрічей “Союзу благоденства”. В 1821 р. “Союз благоденства”, в результаті боротьби між поміркованими та радикальними членами, саморозпускається.

          У 1823 р.  в Новограді – Волинському було створено третє таємне товариство під назвою “Товариство об’єднаних Слов’ян”. о. У 1825 р. товариство увійшло до складу “Південного товариства”.

Декабристи були обмежені у поглядах на національні проблеми Російської імперії. Їх діяльність не мала українського національного характеру.

Головні причини невдачі  декабристського руху в Україні: вузькість, замкнутість, ізольованість  Це була організація в основному  дворянської верхівки. Широкі народні  маси були ізольовані від їхнього  руху, пропаганда серед мас не велася.

Повстання декабристів мало, однак, велике значення для подальшого руху, пробудження наступних поколінь українців для боротьби проти  національного гніту і кріпосництва.

Повстання декабристів знаменувало  собою початок відкритої збройної боротьби в Україні проти російського  царизму. Т.Шевченко високо оцінив подвиг декабристів в Україні.

У листопаді 1830 р. українські землі знову опинились в центрі революційних подій – спалахнуло національно-визвольне повстання  поляків проти режиму Російської імперії. Вересень 1831 р. – царські війська під командуванням генерала Паскевича взяли Варшаву і придушили повстання.

Отже, суспільний рух в  першій половині 19 ст. розгортався у  руслі боротьби за соціальне та національне  визволення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

42Нац.рух у Західній  Укр.(друга пол..19-поч20ст)

Колишня козацька еліта в  Наддніпрянщині була справжньою колискою багатьох провідних діячів першої хвилі  українського національного відродження  кінця XVIII — початку XIX ст. Як правило, майже всі вони вийшли з козацької  старшини. Скасування автономії Гетьманщини  викликало відповідну реакцію з  боку найбільш патріотично налаштованих представників української громади. В. Капніст, полтавський дворянин, пише «Оду на рабство», в якій висловлює  обурення запровадженням кріпацтва  в Україні. На доручення козацької  старшини він у 1791 р. їде з таємною  місією до Німеччини, щоб викласти свій план відокремлення України від  Росії та приєднання її до Пруссії.

Український суспільно-політичний рух опирався не тільки на внутрішні  джерела, а й на зовнішні чинники. Йдеться, зокрема, про відчутний  вплив на цей рух Французької  революції, зокрема її концепції  вільної нації. Одним із виявів цього  стало виникнення в Україні таємних  політичних товариств після перемоги над Наполеоном. Повернувшись із зарубіжних походів, багато їхніх учасників  почали іншими очами дивитися на російську  дійсність, на політичний режим самодержавства, які різко контрастували з  ідеями свободи, рівності, братерства. Різновидом таких товариств були масонські ложі. У 1818 р. вони виникли  в Києві («З'єднані слов'яни») та в  Полтаві («Любов до істини»). Членами  цих об'єднань були відомі українські діячі І. Котляревський, В. Капніст, В. Лукашевич, а також пізніші  лідери декабристського руху П. Постель, М.Орлов, М. Бестужев-Рюмін.

Слід, однак, зазначити, що створені в Україні масонські ложі все  ж не мали послідовно українського національного спрямування. Одним  із завдань, які ставили перед  собою їх організатори, було прилучення малоросійського дворянства до загальноросійського  опозиційного руху. Чи не єдиним винятком був В. Лукашевич, який виступав за відокремлення  України від Росії та приєднання її до Польщі. Члени масонських лож, що діяли на Правобережній Україні, були в основному польськими шляхтичами і своєю головною метою вважали  відновлення незалежності Польської  держави, яка включала б і Правобережну Україну.

До причин, що привели  до виникнення декабристського руху, слід віднести дві: по-перше, це вплив  прогресивних європейських ідей народовладдя, свободи та прав людини, які поширювалися після перемоги над наполеонівською  Францією, усвідомлення значною частиною офіцерів, котрі побували на Заході, того, яка разюча відмінність існує  між російським самодержавно-кріпосницьким  ладом та розвиненими країнами Європи; по-друге, це посилення реакції царизму  після війни 1812— 1814 рр.

Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне повстання проти царського  режиму. Ті з них, що діяли в Україні, відіграли важливу роль у загальноросійському  рухові спротиву.

Ще до початку цього  руху в Україні починають виникати перші таємні політичні гуртки, які  ставили метою насамперед боротьбу за ліквідацію самодержавства та всіх його інститутів. Одним з них було «Малоросійське товариство», створене у 1819 р. з ініціативи В. Лукашевича. Загалом  же можна сказати, що оформлення політичної опозиції царизмові було пов'язане  з виникненням перших декабристських організацій в Росії. Хронологічно це відноситься до 1816 р., коли в Петербурзі був створений «Союз порятунку», а у 1818 р. в Москві — «Союз благоденства», їхні програми передбачали впровадження конституційного представницького правління, ліквідацію самодержавства, скасування кріпосного права шляхом військового перевороту. Членами  цих організацій були брати Муравйови-Апостоли, П. Пестель, М. Орлов та ін.

В Україні, де були розквартировані  російські війська, перебувало на службі багато опозиційне налаштованих офіцерів — членів таємних товариств. У 1818 р., після прибуття до Києва генерала М. Орлова, місто стає центром зустрічей  членів «Союзу благоденства». Через  три роки декабристи реорганізували свої об'єднання і створили два  осередки — Північне товариство з  центром у Петербурзі і Південне товариство з центром у Тульчині. Головою останнього було обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали  офіцери полків, що дислокувалися  в Україні. Крім Тульчинської, були створені ще дві управи: Кам'янська на чолі з В. Давидовим і С. Волконським  та Васильківська на чолі з С. Муравйовим-Апостолом. Час від часу відбувалися конспіративні  наради членів Південного та Північного товариств. Слід зазначити, що в питаннях тактики між ними були суттєві  розходження: перше було налаштоване  більш радикально, друге — більш  помірковано. Члени Північного товариства обмежувалися в своїх планах поваленням самодержавства та встановленням конституційної монархії. Голова Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат  «Руська правда», в якому докладно визначив програму дій після повалення  царського режиму. Відповідно до неї  всі народи Росії мають об'єднатися в централізовану республіку з однопалатним парламентом. Кріпосництво скасовується. Усі громадяни рівні перед  законом. Зберігається приватна власність  на землю, але половина землі вважається громадською, яку можна брати  для обробітку. Встановлюється цілковита  свобода торгівлі та промисловості.

У 1823 р. у Новограді-Волинському  постає третя таємна організація  — Товариство об'єднаних слов'ян, фундаторами якого були брати  Борисови. У 1825 р. воно об'єдналося з  Південним товариством.

Внутрішньополітичною ситуацією, пов'язаною зі смертю Олександра І, вирішило скористатися Північне товариство. 14 грудня 1825 р. воно підняло повстання в  Петербурзі. Відсутність серйозної  підготовки, чіткого розуміння мсти повстання з боку солдат і населення  — все це призвело до його поразки. Почалися арешти. Південне товариство не змогло вчасно підтримати повстання  в Петербурзі, оскільки ще 13 грудня було заарештовано П. Пестеля, а посланець  із Петербурга прибув в Україну запізно. Однак навіть за цієї ситуації декабристи не склали зброю.

29 грудня 1825 р. Васильківська  управа на чолі з С. Муравйовим-Апостолом  підняла повстання в Чернігівському  полку. Повсталі, однак, не рушили  прямо на Київ і, шукаючи  союзників, марно втратили три  дні. Виступ почався в с.  Трилісах, його підтримали близько  1000 солдатів та 19 офіцерів. Був складений  «Православний катехізис» із  закликом до народу повалити  самодержавство, встановити демократичний  лад, ліквідувати кріпацтво. 30 грудня  повсталі зайняли Васильків і  рушили на Білу Церкву, щоб  приєднати до себе інші військові  частини. Але назустріч їм уже  прямували вірні цареві війська.  У першій же сутичці було  тяжко поранено С. Муравйова-Апостола. Управління повсталими було майже  втрачено, 900 солдатів здалися без  бою.

Суд над декабристами, що відбувся в Петербурзі, близько сотні  з них засудив до заслання в  Сибір і на Кавказ. Керівників повстання  — К. Рилєєва, М. Каховського, М. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля —  було страчено.

Причин невдачі повстання, крім уже згаданих, існувало багато. Головна ж полягала в тому, що його мета була незрозумілою для широких  мас загалом та українського народу зокрема. І це не дивно, адже декабристський рух практично не виходив за межі російської державності, російського  менталітету. Зокрема П. Пестель, як відомо, відносив українців до «корінного російського народу».

Говорячи про історичне  значення виступу декабристів, слід підкреслити, що це була перша спроба повалення російського самодержавства, а мужність та героїзм його учасників  стали високим моральним взірцем  боротьби проти царизму. Безумовним є і те, що ідеї декабристського  руху, особливо ті з них, які стосувалися  прав народу на вільне життя, в поєднанні  з ідеями Товариства об'єднаних слов'ян, інших політичних об'єднань в Україні  тієї доби справляли свій вплив на формування та розвиток українського визвольного руху.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

43.Зародження укр..політ.партій  на поч..20ст.

Поява політичних партій стала проявом політичного та соціального розвитку суспільства, зумовлювалася складними національно-визвольними  і класовими процесами в Україні. Ці партії діяли, як правило, нелегально. В умовах жорсткого гніту російського  царату не допускалось легальне існування  будь-яких громадських об’єднань, діяльність яких не відповідала інтересам абсолютизму.

Україна на початку ХХ століття була складовою частиною двох імперій: Російської, до якої входили землі на схід від  р. Збруч, та Австро-Угорської, до якої ввійшли Галичина, Буковина та Закарпаття. У Росії проживало понад 20 млн. українців, у Галичині — 3 млн., на Закарпатті — 0,5 млн., а в Буковині — 300 тисяч.

Важливою складовою  суспільного життя в Україні  початку ХХ століття був національний рух. Його новими рисами були:

• переростання українського культурно-просвітницького руху в рух політичний;
• посилення земсько-ліберальної опозиції владі.

Ліберально-демократичний  рух у Наддніпрянській Україні  розвивався головним чином у рамках земських установ, де працювали представники інтелігенції: службовці, вчителі, лікарі, статисти, агрономи та інші фахівці. Рух  поступово набирав загальнонаціонального  характеру. Зокрема, проводилися масові заходи за участю широких верств української  інтелігенції: урочисте відкриття в  Полтаві 1903 року пам’ятника І. Котляревському, відзначення 35-річчя творчої діяльності М. Лисенка та І. Нечуя-Левицького, що сприяло зростанню національної свідомості.

У 1900 році виникає перша  політична партія в Наддніпрянській  Україні — Революційна українська партія (РУП). Вона об’єднала різні  покоління й верстви українців  у боротьбі за національне та соціальне  визволення, мала 7 організацій у  Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках, Ніжині, Катеринославі та закордонний  комітет у Львові. У складі РУП  діяло кілька фракцій. Більшість  членів цієї партії на чолі з М. Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою вважали, що партія за складом повинна бути суто національною.

У 1904 році РУП остаточно  розпалася. Частина її членів на чолі з М. Мелевським та О. Скоропис-Йолтуховським утворила «Спілку» (Український соціал-демократичний союз). Вони прагнули, щоб партія представляла всіх робітників України, незалежно від їхньої національності. Інша частина, серед лідерів якої були В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, утворила у грудні 1905 року Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). До її програми було внесено ідеї національно-територіальної автономії України у складі демократичної Російської республіки, ліквідація приватної власності, передачі великих підприємств та земельних маєтків у власність місцевим органам самоврядування. Конфіскація поміщицьких земель не передбачалася.

Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети в  Наддніпрянській Україні, слід відзначити Російську соціал-демократичну робітничу  партію (РСДРП), партію соціалістів-революціонерів, партію ліберального спрямування —  конституційних демократів (кадетів) та Союз 17 жовтня («октябристи»).

В Україні діяли також  партії інших соціальних меншин. Серед  них слід відзначити польську («Польська  партія соціалістична») та єврейську («Бунд»).

Таким чином, в Україні  на початку ХХ століття український  національний рух вийшов за культурно-освітні  межі і набув політичного спрямування  та певної організованості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

44.Укр.в період революції 1905-1907 в Рос.імперії

Перша демократична революція  почалася 9 січня 1905 р. мирною демонстрацією  в Санкт-Петербурзі, що у последствии  була расстрелянна військами. День цей  згодом назвали кривавою неділею. У знак солідарності і протесту почалися страйки в пролетарських центрах У: Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві. На початку січня-березня 1905 р. страйкувало 170 тис. чоловік. Під впливом робочого прямування піднялося на боротьбу і селянство, але його виступи в більшості випадків набували характеру масових погромів поміщицьких маєтків. Посилилися соціальні протиріччя між різноманітними прошаркам селянства. Під час жовтневого загального політичного страйку 1905 р. на У забастовало 120 тис. робітників. Життя на заводах і фабриках, шахтах і рудниках, на транспорті завмерла. У ході революції в Києві, у Катеринославі, Луганську, Горлівці, Єнакієве виникнули Ради робочих депутатів. У них співробітничали соціал-демократи й есери, представники національних партій. Ради вводять 8-годинний робочий день, установлюють ціни на продукти в заводських лавках, організовують охорону населення від погромників. На У підготуванням збройних повстань займалися активісти різноманітних партійних організацій (більшовики, есери, анархісти). Повстання на броненосці «Потьомкін» - Повстання на Чорноморському флоті готувала «Севастопольська матроська централка», куди входили матроси - члени різноманітних партій. На «Потьомкіні» підпільну організацію очолювали більшовик Г. Вакуленчук і анархіст А. Матюшенко. 14 червня 1905 р. у відкритому морі стихійно спалахнуло повстання. Офіцери були перебиті. М. Вакуленчук загинув. Командування взяв на себе А. Матюшенко. Через декілька днів через недостачу вугілля, їжа і прісна вода команда повсталого броненосця здалося 25 червня в румунському порту Констанці. Восстание П. Шмидта. 15-16 листопада 1905 р. у Севастополі повстали моряки 12 кораблів. Очолити повстання вони запросили лейтенанта И. П. Шмидта, по переконаннях революціонера-демократа. Повсталі зажадали від царя скликати Установче збори. Після годинников-13-годинного бою повстання придушене. П. Шмидт і більшовики А. Гладков, М. Антонеико, С. Частник по вироку військово-морського суду расстреляны. Выступление Б. Жадановсного - 18 листопада 1905 р. у Києві майже озброєн-1000-збройних революційно настроєним солдат на чолі з підпоручиком Б. Жадановским вийшли на демонстрацію. До них приєдналося 4 тис. робітників. На Галицькій площі демонстрація була расстреляна, Жадановский тяжко поранений, спроба спорудити барикаду не увінчалася успіхом. Загальні втрати по обидва боки - 250 убитых і раненых. Повстання в грудні 1905 р. Наивысшего підйому збройна боротьба проти царату на У досягла в грудні 1905 р. Восстания спалахнули в Харкові, Катеринославі, Александровке (Запоріжжя), Горлівці. Висновок: збройна боротьба проти царату потерпіла поразку унаслідок відсутності єдності дій серед революційних партій, різночасності виступів, неорганізованості і слабкого технічного підготування повсталих, недосвідченості керівників.