Історичні регіони України

Розгромивши половців і забезпечивши сприятливі зовнішні умови, Володимир  Мономах багато зробив для зміцнення Київської Русі. Розвивалися сільське господарство й ремесла, пожвавилася торгівля, будувалися нові міста.

Зміцнюються династичні зв'язки: сам Володимир Мономах був  одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, а донька — за угорського короля. По смерті Володимира у 1125 р. спадкоємцем  на київському столі став його син  Мстислав Володимирович, який продовжив  політику батька. Проте його наступники знову почали боротися між собою  за першість на Русі. Отож із другої половини XII ст. починається новий період в  історії українських земель —  період феодальної роздробленості та існування самостійних князівств.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

8. Соціальний та  політичний устрій київської  Русі

Політ. Київська Русь являла собою ранньофеодальну монархію федерального типу, при якій існувала така піраміда влади:

а) на чолі держави — великий  київський князь;

б) найближче оточення, за допомогою якого великий київський  князь управляв державою: особиста дружина, що поділялася на старшу (бояри, мужі) і молодшу (отроки, дитячі); питомі князі, що стояли своїми військами в  значних містах (Чернігів, Переяславль, Псков тощо) і управляли підпорядкованими їм Радами із князів і старших дружинників, складали Боярську думу при великому князі, який збирав її для прийняття  важливих рішень (виступ у похід, укладання  миру і т.п.);

в) суд, збір данини і судових  мит здійснювали спеціальні дружинники, що називалися мечниками, вирниками.

г) керування невеличкими  містами здійснювали намісники  великого князя — тисяцькі і посадники.

Важливі питання розв’язувалися шляхом згоди між старійшинами, які  збиралися на племінні ради й були панівними постатями політичного  життя, починаючи з найнижчого рівня  — общини (миру, задруги) й аж до найвищого  рівня — союзу племен, такого, як, скажімо, існував у полян, сіверян  і древлян. Центрами політичної влади  були численні обнесені частоколом племінні поселення, що виникали на очищених від  лісу узвишшях, довкола яких селилися члени племені.

Проте, оскільки князі великою  мірою залежали від дружини, то значну кількість своєї наживи їм доводилося ділити з дружинниками. Характерно, що однією з основних турбот перших київських правителів було прагнення задовольнити власних дружинників, щоб вони не перейшли до суперника.

Найважливішими з механізмів здійснення влади були княжа влада, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної  та демократичної тенденцій у  політичному устрої Києва.

 Влада й престиж,  якими користувався князь, у  свою чергу зобов'язували його  забезпечувати підданим справедливість, порядок і захист. У виконанні  своїх військових функцій князь  насамперед залежав від дружини.  У разі потреби чисельніших  військових сил збиралося ополчення  городян або, рідше, проводилася  загальна мобілізація. Чисельність  цього війська була відносно  невеликою — десь близько 2—3  тис. чоловік, а то й менше. 

У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед спиралися на данину. Згодом розвинулася складніша система  оподаткування, що включала кожне господарство, що називалося «дим» або «соха».

Демократичну сторону  політичного устрою Києва репрезентувало віче, або збори городян, які виникли  ще до появи князів і, вочевидь, походили від племінних рад східних  слов'ян.

Віче скликалося князем або  городянами, коли виникала потреба  порадитись або висловити свою думку. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладання  угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація  війська. Віче могло критикувати  або схвалювати князівську політику, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. Проте, коли престол займав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду («ряд»), за якою князь зобов'язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно у свою чергу визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей, фактично на вічових сходинах панувала міська купецька знать, яка перетворювала їх на арену міжфракційних суперечок.

Давньоруська держава  складалась як ранньофеодальна монархія. Це була відносно єдина, побудована на принципі сюзеренітету-васалітету держава, її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві  правителі — його васали.

Соц.Найвище місце в суспільній ієрархії, що зароджувалася, посідали численні члени різних відгалужень династії Рюриковичів. Княжі воїни, старші й молодші дружинники та місцева знать утворювали клас бояр, яких ще називали мужами. З часом знать скандинавського походження слов'янізувалася. Це відбилося у перетворенні таких суто скандинавських імен, як Хелгі, Хелга, Інгвар та Вальдемар на відповідні слов'янські еквіваленти — Олег, Ольга, Ігор та Володимир. Постійні напади кочовиків на торгові шляхи, а також економічний занепад Константинополя у XII ст. призвели до обмеження торговельних можливостей, внаслідок чого колишні воїни-купці поступово перетворилися на великих землевласників. Знайти собі землю не становило труднощів, оскільки князі мали достатньо незайманих угідь і роздавали їх дружині. На відміну від Західної Європи, де феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своєму сюзерену, на Русі бояри користувалися правом спадкового володіння маєтками (вотчинами), зберігаючи його навіть із переходом від одного князя до іншого. Багато бояр проживали у містах, здаючи свою землю селянам, за що брали частину їхньої продукції та продавали її на ринку. Власне, орієнтація на місто, заінтересованість у комерції та рухливість відрізняли бояр Київської Русі від західноєвропейських феодалів.

Адміністративним і господарським  центром феодальних володінь був  феодальний двір. Великий князь жив  у головному місті Русі — Києві, де знаходилися органи верховної  державної влади. Тут був і  великокнязівський двір. Великокнязівські двори, в яких правили князівські тіуни і проживали адміністративний персонал, дружина, челядь, яка обслуговувала  господарство і двір, існували також  у Бєлгороді, Вишгороді, Берестові  та інших поселеннях. Такі міста, як Новгород, Чернігів, Переяслав, Галич, Ростов, Смоленськ, являли собою центри окремих місцевих князівств. Дрібніші міста були центрами боярських вотчин, церковного землеволодіння.

Крім феодалів, у Київській  Русі існували вільні селяни-общинники, вільне міське населення, феодально  залежне населення, раби. Вільні общинники. Основну масу сільського й міського населення Київської Русі становили  «люди». У «Руській Правді» під  цим терміном виступають усі вільні, переважно селяни-общинники, на противагу  феодалам.

Залежне населення:

«Смерди» — селяни, що не потрапили в особисту залежність від феодала і які експлуатувалися  шляхом стягування данини.

«Закупи» — смерди, що взяли у феодала «купу» — позичку  грошима, інвентарем, насінням і т.п., але ще не віддали її, тобто є  боржниками.

«Рядовичі» — селяни, що уклали з феодалом «ряд» (договір) і за це виконують різноманітні роботи у вотчині.

«Ізгої» — вигнані з  общини селяни, що через це не мали права  користуватися общинною землею (пасовищами і т.п.).

«Челядин» — це раб, який знаходиться під владою свого  хазяїна, забита й зовсім безправна  істота.

«Холоп» в окремих випадках був наділений деякими правами, за статусом — напівраб. Так, будучи боярським тіуном, він міг виступати  в суді як «видок». Але холоп не міг приймати клятву як «послуха», тому що послух має бути вільним. Холоп, який вдарив «вільного мужа», зазнавав кари. За холопа, котрий здійснив крадіжку, відповідав його хазяїн, тоді як вільні люди, що «крали», сплачували пролажу. За убивство холопа його хазяїну сплачувався тільки «урок». Хазяїн відповідав за угоди, які  укладав його холоп.

 

 

 

 

 

 

 

9. Формування сучасних  східнослов’янських етносів. Давньоруська  народність.

Слов'ян під назвою «венеди» згадували старогрецькі та римські  письменники із VII ст. до н.е.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан, Корнелій Непот, Пліній, Таціт, Птоломей. Дехто пов'язував слов’ян з Балтійським узбережжям, але Тацит відносив їх до степів Придніпров'я, де кочували сармати.

Одночасно з «антами» починають  вживати назву «слов'яни». Вони разом  із гунами просуваються на захід. У III—VI ст. західні та південні слов'яни  опанували вже ті землі, на яких застала  їх історія, а в VII ст. назва «анти» остаточно зникає, її заміняють на ім'я «слов'яни».

В V ст. слов'яни вибираються  в походи на Балканський півострів, переходять Дунай, нападають на кордони  Візантійської імперії. Щоб захиститися  від слов'ян, Візантія будує низку  фортець по Дунаю, на північ від Балканського хребта. Проте вона була не в змозі  зупинити рух слов'ян. У 40—50-х роках VI ст. слов'яни починають оселятися  за Дунаєм. Там у VII ст. застали їх болгари. Під тиском народів, які  проходили з Азії на захід, слов'яни  попрямували на північ та на захід. Частина їх осідає в смузі лісів  Поділля, Київщини, Волині, Чернігівщини, частина подається далі на Карпати, до р. Тиса. М. Грушевський зазначив, що з кінця VI ст. Прикарпаття було вже зайняте українськими племенами.

У той же час назви окремих  українських племен зустрічаються  у творах різних іноземних письменників. В IX ст. анонімний автор, якого цитує  теж анонімний баварський географ IX ст., перелічив племена волинян, бужан, сіверян, уличів. В Х ст. Константан Порфірородний теж перелічив племена кривичів, дреговичів, сіверян, древлян, уличів, вербіян та лензініян. Останні дві назви незрозумілі. У тому ж Х ст. Аль Масуді писав, що одне з головних племен — волінани, і називав їхнього царя Маджака.

Тільки існуванням міцного  українського осередку можна пояснити появу в XI ст. Тмутороканського князівства. На існування значного українського населення в Чорномор'ї вказує «Повість временних літ». Таким чином, за «Повістю», від «множества» уличів та тиверців залишилися тільки городища, а вони подалися на північ. На переселення  племен полян вказує «Повість», звертаючи  увагу на походження назви полян  від поля, степу, де жили вони раніш, а за літописця жили вже в лісовій  смузі. Останній рух, який зафіксувала  «Повість» — це прихід із Польщі, від ляхів, двох братів — Радима та В'ятка з родами своїми й оселення їх — Радима на Сожу, а В'ятка на Оці.

Термін «Україна» вперше було вжито у Київському літописі під 1187 р. щодо Переяславської землі. Однак  через два роки це джерело назвало  словом «україна» південну околицю  Галицько-Волинської землі. А Галицько-Волинський літопис XIII ст. називає «україною» частину  північної Волині, що межувала з  Польщею. Цей літопис іменує українцями навіть поляків, що мешкали поблизу  галицького рубежа («ляхи україняни»). Отож, термін «україна» тоді не мав  етнокультурного змісту, ним позначалися  лише південна та західна окраїни  Південно-Західної Русі. І не лише Південно-Західної. Наприклад, у документах Російської держави XVI ст. часто трапляються «україни» рязанські, мещерські, тульські, литовські та навіть німецькі й татарські. Зрозуміло, що і в цих випадках йшлося про окраїни Московського царства.

Невипадково саме слово «українець»  як визначення національної приналежності  людини з'явилося в нашій мові набагато пізніше, в XVIII — на поч. XIX ст. До того всі східні слов'яни називали себе руськими. Поступово у Південно-Західній Русі змінювалося значення слова  «Україна», воно набувало етнічного  змісту і протягом XVII—XVIII ст. стало  означати національну територію  українського народу. Але лише у XIX ст. термін «український» замінив раніше вживане офіційне «малоросійський».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

10.Введення християнства на Русі

Запровадження християнства -- це епохальний поворот в історії  Давньоруської держави, який не тільки суттєво вплинув на всі сфери  тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історичного розвитку.

Прийшовши до влади, Володимир  Великий спробував провести релігійну  реформу, суть якої полягала в модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога - громовержця  Перуна. Проте навіть модернізована  стара релігія не відповідала  потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатств і привілеїв феодальної верхівки, що набирала сили; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими країнами. Тому запровадження нової державної  монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка. Після офіційного хрещення киян у 988р. християнство стає державною релігією Київської Русі.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської  Русі:

1.Нова віра сприяла  остаточному розкладу родового  ладу й формуванню та зміцненню  нових феодальних відносин у  східних слов'ян.

2. Православ'я стало надійним  ґрунтом для створення могутньої,  централізованої самодержавної  країни.

3. Прийняття християнства  сприяло зростанню міжнародного  авторитету держави.

4. Нова віра заклала  якісно нові підвалини в культурній  сфері, сприяла розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства візантійського зраз-ка спричинило появу  низки негативних явищ, тенденцій  та процесів:

1.Православна церква не  стала справжнім гарантом захисту  різних соціальних верств, вагомою  противагою самодержавній владі.

2. Прилучення до багатств  світової культури було об-межене