Історичні регіони України

Протягом бронзової доби на території України існувало кілька археологічних культур -  Ямна,  Зрубна,  Культура багатопружкової  кераміки,  Катакомбна і т. д.

Бронзова епоха на території  України була  фактично   завершальною стадією первісного ладу.

 

 

5. Скіфсько-сарматська доба в Україні .Україна та античний світ. В І тис. до н.е.  на території України з'являються перші залізні знаряддя праці.  До цього часу вона була заселена різною за походженням людністю.  Тут жили, зокрема,  пращури слов'ян -  місцеві землеробські племена. Згодом на українські землі приходять кочовики.  Першими з них були кіммерійці, які належали до  іраномовних груп населення.  Саме вони першими опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд.  Основна діяльність кіммерійців пов'язана з військовими походами, які сягали країн Малої та Передньої Азії. Мобільні вершники,  озброєні залізною зброєю, ці завойовники були значною військовою потугою.   Кіммерійці не мали постійних осель.  Вони об'єднувалися у племена,  а ті,  в свою чергу,  у союз племен на чолі з вождем.

Наприкінці VII ст.  до н.е.  кіммерійців витиснули іраномовні племена скіфів, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані  та військово вишколені.  Очолювали  племена скіфів царі з необмеженою  владою.

 Видатний давньогрецький  історик Геродот вирізняв серед  них   царських скіфів,  скіфів-кочовиків,  скіфів-орачів і скіфів-землеробів.  Перші жили на берегах Азовського  моря і у степовому Криму,  кочовики -  у степах Наддніпрянщини,  землероби -  у лісостеповій  зоні,  орачі -  між Дніпром  і Дністром.  Окрім військових  походів,  скіфи торгували з  грецькими колоніями у Причорномор'ї.  В обмін на зерно,  хутра,  віск,  мед,  а особливо - рабів  скіфи отримували вино,  зброю,  предмети розкоші. 

В кінці VI в.  до н.е.  скіфи  сформували свою державу,  поділену на три частини,  кожен з керівників якої був верховним царем.  На чолі цих царств перебували представники єдиної династії,  що,  безумовно,  зміцнювало таку державу.

З поміж військових успіхів  скіфів слід особливо зазначити перемогу над перським царем Дарієм.  Скіфські воїни вирізнялися,  за словами  Геродота,  нечуваною жорстокістю.

Скіфи були спадкоємцями стародавньої цивілізації,  мали свою міфологію, віру.  Особливою пошаною у  них користувалися бог вoгню  і стихії Табіті,  боги неба і землі  Апі та Пацай. Скіфи вкрай шанобливо  ставилися до могил пращурів. Їхня віра у потойбічне життя зумовила складний поховальний звичай.  І  сьогодні скіфські кургани в українських  степах постають символом колишньої  могутності.  Найбільш відомі з них -  Солоха і Гайманова могила на Запоріжжі,  Чортомлик і Товста могила,  де була знайдена славнозвісна золота пектораль, - у Дніпропетровській  області.  Найбільшого розквіту Скіфія досягла у IV ст.  до н.е.  за царя Атея,  пролігши від Дунаю до Дона.

Але на кінець IV - початок III століття до н.е. через деякі об'єктивні  обставини становище Скіфії різко  погіршилося.  Тут слід зазначити  зміну кліматичних умов -  висихання  степів,  збіднення економічних  ресурсів лісостепів -  зменшення  трав'яного покриття.  Окрім цього,  у III столітті до н.е.  на території  Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських  степів прийшли сармати,  які витиснули  скіфів.  Частина скіфського населення  відійшла на південь і створила дві  Малих Скіфії:  першу -  у Нижній Наддніпрянщині й Північному Криму, друга - у степовому і передгірному Криму зі столицею у Неаполі Скіфському, поблизу теперішнього Бахчисараю.

Після цього до середини ІІІ століття н.е.  у Північному Причорномор'ї панували сармати.  Це були спілки декількох племен - язигів,  роксаланів,  аланів,  які,  однак,  не мали міцної центральної влади.  Основним господарством сарматів було кочове скотарство.  Розводили велику рогату худобу,  коней,  овець.  Окрім цього,  полювали,  ремеслували.

Мова сарматів,  як і  скіфів,  належала до іранського типу.

Сармати зазнали культурного  впливу  Китаю,  Індії,  Ірану,  завдяки кочовому способу життя  і торгових зв'язків з цими країнами.

Наприкінці I ст.  з ініціативи та під керівництвом племені аланів було створено великий союз племен.  Проте у III ст.  у ці краї прийшли  вихідці з Прибалтики -  племена  готів,  а трохи пізніше –  зі Сходу -  гунів,  і пануванню  сарматів настав кінець.

Ще у VII-VI ст.  до н.е.  починається процес “великої грецької колонізації”  у Північному Причорномор'ї, викликаний передусім  торговою експансією та відсутністю пристосованої для  землеробства землі у самій Греції.

Першим грецьким поселенням на півдні України був о. Березань - Борисфеніда (біля м. Очакова Миколаївської  області).  Потім,  у першій половині VI в.  до н.е.  на правобережжі Бузького лиману постає Ольвія,  на кінець V ст.  до н.е.  -  Херсонес (поблизу сучасного  Севастополя), Тіра (на лимані Дністра), Феодосія у Криму, Пантікапей на місці теперішньої Керчі, Фанагорія - на Тамані.

Основою грецького господарства Північного Причорномор'я були зерноробство,  виноробство,  рибальство і переробка  риби,  яка потім вивозилась до Греції. Високого рівня досягло ремесло -  ткацтво, гончарство, обробка металів.

Грецькі міста-держави були центрами торгівлі Північного Причорномор'я. З Греції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі,  приправи, спеції.

Грецькі міста держави, за винятком Боспору,  за своїм устроєм  були рабовласницькими аристократичними або демократичними республіками.  Значна роль в їхньому керівництві  належала вільним громадянам,  хоч  основна влада належала багатим  купцям.

У V в.  до н.е. за царя Мітрідата  Євпатора виникає Боспорське царство  зі столицею у Пантикапеї,  яке  охоплювало Керченський,  Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до витоків Дону.  Поступово  Боспор поширює свою владу на багато інших грецьких колоній.

У грецьких містах,  де панувала понтійська культура,  значна увага  приділялася розвитку освіти. Розповсюдженою була література,  розвивались історія,  театр,  музика.  Будувалися храми, прикрашені скульптурою,  фресками та мозаїкою.  В кожному місті  карбувалася власна монета.

Проте на зламі IV - ІІІ ст. до н.е. міста-держави вступають в  епоху кризи.  Внутрішні суперечності,  відсутність військової сили,  загарбницькі дії скіфів у Криму - все це зумовило падіння міст і ослаблення впливу греків у Північному Причорномор'ї.  В середині I ст. Ольвія,  Тіра,  Херсонес входять до складу римської провінції -  Нижньої Лізії,  оскільки загроза з боку варварів змусила їх піддатися під римські легіони.

А протягом ІІІ - ІV ст.  під  ударами готів і гунів,  які  виступали проти Римській імперії,  античні міста-держави в епоху  великого переселення народів фактично припиняють своє існування.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

6. Етногенез словян. Східнословянські племінні союзи  на терр.Укр.

Питання походження східних  слов'ян і на сьогодні є недостатньо  вивченим.  Існує декілька версій відносно територій,  де формувався східнослов'янський етнос, та часу, коли це відбувалось.  Найбільш поширеною  є та,  згідно якої перший етап складання  слов'янства,  так званий передслов'янський,  сягає другої половини II - I тис. до н.е. Саме тоді починається формування декількох  археологічних культур,  які пізніше  стали характерними для слов'ян.

Передслов'янський період пов'язаний з виникненням на правобережній  лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької  культури,  яка,  на думку більшості  вчених, є спільною для всього слов'янства. У той період населення межиріччя  Десни, Сейму і Сожа було осілим,  жило в основному з землеробства,  ремесел і торгівлі.

Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою “венеди”. Розселялися  вони у районі Балтійського моря.  Пізніше,  на середину I тис.  н.е.  з венедів вирізняються дві групи  слов'янського населення -  анти і  склавіни.  Перші заселили територію  від Дунаю до витоків Дону і  Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства.

Основою господарства антів  лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла  – ливарне, ковальське,  ювелірне, каменярське.  Важливе місце у  господарському житті антів посідала торгівля з містами -  державами  Північного Причорномор'я та арабськими країнами.  Окрім цього, річка  Дніпро, яка протікала через територію  антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини,  але всі важливі питання вирішувались на народних зборах -  віче.

Анти часто воювали  проти готів, загрожували північним  кордонам Візантії по Дунаю.  А в  середині V ст.  підкорені гунами анти разом із ними брали активну  участь у Балканських війнах.

Держава антів проіснувала  близько трьох століть (кінець IV -  початок VII ст. )  і у 602 році загинула під натиском аварів.  Після цього  у письмових джерелах анти вже  не згадуються.  Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва "слов'яни" - людність, яка мешкала  на правому березі Дніпра.  Незабаром  формується понад 10 великих племінних  об'єднань східних слов'ян,  які  заселяли землі нинішніх України, Росії  і Білорусі.  Перелік цих об'єднань міститься у “Повісті временних  літ”:  поляни,  древляни,  дреговичі,  дуліби,  волиняни,  бужани,  уличі,  тиверці,  білі хорвати,  сіверяни,  в'ятичі,  кривичі,  радимичі,  ільменські словени. Поступово складаються  й великі спільноти.  Існують згадки про три центри -  Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості  вчених -  Ростово-Суздальська земля).

Ранні слов'яни селилися  здебільшого по берегах річок  і  озер.  Житла були дерев'яними, обмазані глиною. Серед досліджених  поселень ранніх слов'ян слід  виділити - Корчувате, Лютіж,  Суботів, Канів.

Жили ранні слов'яни  за традиціями родоплемінного ладу.  Майном,  передусім землею,  володіли великі роди -  патріархальні об'єднання  за кревною спорідненістю.  Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження,  а місце проживання.

Суспільний лад  ранніх  слов'ян характеризувався переходом  від первісного демократизму до військово-племінного угрупування,  за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів).  Спершу ті обираються разом зі старшиною  на народних віче,  а далі їх влада  пеpедається у спадок.

Життя і праця східних  слов'ян були тісно пов'язані зі своєю  сім'єю і природою. Це і визначило  два основних культи - обожнення  сил природи і культу до пращурів. Систему вірувань ранніх  слов'ян,  коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово  формується пантеон богів, серед  яких найбільш шанованими були: Дажбог - бог Сонця й добра; Перун -  бог грому; Сварог - бог неба; Дана - богиня води; Стрибог - бог вітрів, Велес - бог худоби.

Служителями язичницької  релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними,  астрономічними знаннями.

Вірили східні слов'яни  і в духів – домовиків, водяників,  лісовиків,  мавок,  русалок тощо.

Вже в ті часи, грунтуючись  на природних спостереженнях, наші пращури створили календар,  який складається з 12 місяців і чотирьох пір року.  Новий рік починався  у березні - тоді, коли день починав  переважати ніч. Розвивалось у східних слов'ян й ужиткове мистецтво зі “звіриним” і “геометричним” жанровими стилями.  Вдосконалювалась й музична творчість.

 

7. Утворення Київської  Русі.

Протягом VIII - IX ст. слов'яни  розселилися на території Східної  Європи. Найбільшими слов'янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині,  сіверяни -  на р. Десна,  в'ятичі -  на Оці,  на заході від полян -  дреговичі та древляни.  По течії р. Західний Буг лежали землі  волинян і дулібів. У цей час  основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об'єднання.

На північному заході сусідами східних слов'ян були варяги (племена  балтів і норманів),  на сході й  півдні - кочові племена хозарів,  печенігів, булгар, з якими у східних  слов'ян часто виникали зіткнення  за контроль над річками, що слугували  торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.

Поступово племінні спільноти  трансформуються у племінні князівства, які властиві перехідному етапові  до феодального суспільства. Знижується роль народного віча, довкола князів формуються дружини - групи професійних  вояків.  Дружина є головним інструментом,  за допомогою якого князь збирає данину,  завойовує нові землі. Найбільш знатні дружинники складають дорадчий орган при князеві -  боярську раду.

Починається формування верстви  великих землевласників -  бояр, які  отримували землю (вотчину) за службу у  князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина  селянства -  смерди -  платили  князеві данину й виконували різні  повинності.  Таким чином наявним  було соціальне розшарування. Але  в цей період ще не було держави  як легалізованого апарату примусу. 

Формування державності  у східних слов'ян зумовлювалося  низкою соціально-економічних і  політичних чинників.

Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового  продукту, привело до різких змін у  соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку  землі. Земля стала переходити у  власність окремих сімей.  За соціальним розшаруванням іде кастова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники - на феодально  залежне населення.

Розвиток ремесла зумовив  поглиблення суспільного розподілу  праці, розширення обміну всередині  та між общинами,  що в свою чергу  викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень.  Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв'язки з Великою Моравією,  Хазарією,  Візантією.