Аналіз вирогідності банкрутства ТОВ „Делюкс”

Матеріальні відносини складаються, як правило, при здійсненні заходів щодо запобігання банкрутству боржника (надання фінансової допомоги, досудова санація). Окремі матеріальні відносини виникають і функціонують також при застосуванні судових процедур (розпорядження майном боржника, вжиття заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, передбачених планом санації тощо).

Внаслідок порушення  справи про банкрутство виникає  комплекс процесуальних правовідносин щодо: порушення провадження у справі, забезпечення грошових вимог кредиторів, попереднього засідання господарського суду, судової санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, мирової угоди, припинення провадження у справі про банкрутство тощо.

Головне завдання провадження  справи про банкрутство підприємства полягає в якомога повнішому  задоволенні вимог кредиторів, пред'явлених до боржника. Цього можна досягти:

а) продажем майна боржника та розподілом виручених коштів між  кредиторами, що здійснюється в процесі  ліквідаційної процедури;

б) успішною реалізацією  плану санації боржника;

в) через реалізацію плану  реорганізації.

Отже, арбітражний суд  може застосовувати до боржника такі типи процедур:

1. ліквідаційні;
2. реорганізаційні;
3. санаційні.

До ліквідаційних процедур відносять примусову ліквідацію підприємства-боржника з ухвали арбітражного суду або добровільну ліквідацію підприємства під контролем кредиторів. До реорганізаційних процедур належить зовнішнє управління майном та реорганізація підприємства. Санація передбачає фінансове оздоровлення боржника.

До прийняття нового законодавства про банкрутство  в Україні домінував перший метод задоволення претензій кредиторів. Проте в багатьох економічно розвинутих країнах пріоритет віддається санації, а не ліквідації підприємства-боржника. У ФРН, наприклад, головна увага оновленого закону про банкрутство, що набрав чинності 01.01.1999 p., звертається на можливість задоволення претензій кредиторів на підставі реалізації плану санації (реорганізації). На таких самих засадах побудоване законодавство США, Франції та інших економічно розвинених країн. У вітчизняному законодавстві про банкрутство, яке діяло до 2000 року, також передбачалася можливість санації підприємства в процесі провадження справи про банкрутство, однак це питання було недостатньо врегульованим.

У червні 1999 р. Верховна Рада України ухвалила Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", визначивши його чинність з 1.01.2000 р. Цей Закон зробив свого роду революцію в галузі санації та запобігання банкрутству підприємств. Він, зокрема, дає таке визначення банкрутства: банкрутство - це визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Суб'єктом банкрутства вважається боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання визнано арбітражним судом.

За своєю суттю інституція банкрутств є одним із способів відбору (селекції) суб'єктів господарювання. Саме цим і зумовлена необхідність даної інституції. В Україні спостерігається  стійка тенденція до збільшення кількості порушених справ про банкрутство. Про те, що закінчувати всі справи про банкрутство ліквідацією боржників з продажем їхнього майна не завжди доцільно, яскраво свідчать такі дані: за останні роки в Україні кошти, отримані внаслідок ліквідації підприємств, не перевищували 1,5 відсотка від вимог кредиторів (у міжнародній практиці підприємництва нормальним вважається показник у 30 відсотків). У цьому контексті слід зазначити, що одна із функцій закону про банкрутство полягає в тому, що він повинен сприяти реабілітації підприємств, які опинилися у фінансовій скруті, однак мають значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому. У ньому повинні бути закладені механізми фінансової санації чи реорганізації юридичної особи. Саме такі механізми містяться в законодавствах про фінансову неспроможність підприємств у більшості країн світу. Вітчизняне законодавство про банкрутство також не становить винятку.

 

1.2 Основні підходи діагностики банкрутства

 

У світовій практиці існують наступні підходу до визначення цілей процесу банкрутства, основними з яких є:

1. стимулювання розвитку бізнесу (підприємництва) і зростання  ефективності економіки. Загроза банкрутства суттєво впливає на поведінку ринкових суб'єктів, змушуючи підприємців обережно приймати господарські рішення і підтримувати рівень рентабельності, достатній для обслуговування боргу;
2. контроль господарських відносин між окремими суб'єктами ринку, забезпечення рівності прав, зобов'язань та відповідальності. Банкрутство повинно мати загальний характер, поширюючись на всіх без винятку суб'єктів ринку незалежно від організаційно-правових форм господарювання, розмірів, форм власності кредиторів;
3. очищення ринку від недієздатних учасників. Інститут банкрутства є одним з інструментів регуляції розвитку ринку, надає завершеність цьому механізму. Саме ринок щоденно змушує одних власників поступатися місцем перед сильнішими конкурентами. Звільняючи ринок від банкрутів, держава захищає суб'єктів ринку від фінансових втрат, навмисного нанесення збитків;
4. справедливий розподіл грошових коштів, отриманих від продажу майна банкрута, між кредиторами. Це сприяє ранжуванню кредиторів, тобто визначенню пріоритетів для задоволення  їхніх  претензій  при  недостатній кількості майна боржника. Пріоритетність задоволення претензій встановлюється з врахуванням необхідності і ступеня захисту окремих кредиторів, виходячи з інтересів держави (оплата судових витрат і податків), населення (виплата заробітної плати, соціальної допомоги, компенсаційних збитків життю і здоров'ю);
5. створення умов для відновлення бізнесу у випадку доцільності і бажання власників підприємства.

 

2. Огляд методик та підходів діагностики банкрутства

 

2.1 Найпоширеніші  методи діагностики банкрутства

 

Невід'ємною рисою  підприємництва в ринковій економіці є ризик, пов'язаний з можливістю банкрутства підприємства. Ризик поширюється не тільки на особу чи фірму, що понесли збитки як результат своєї господарської діяльності, але і на осіб, що надали їм засоби в тій чи іншій формі (через купівлю акцій, комерційний чи грошовий кредит і т.п.).

Очевидно, не викликає сумнівів той факт, що, чим раніш буде виявлена тенденція, що веде підприємство до банкрутства, і, відповідно, чим раніш будуть початі визначені процедури по порятунку  підприємства, тим більше імовірність виходу підприємства з кризи. Отже, виникає питання про визначення показників, здатних прогнозувати розвиток подій на ранніх стадіях.

У той час як інститут банкрутства  давно і з успіхом працює за рубежем, у нашій країні ця проблема стала актуальної тільки порівняно недавно. Оскільки  система, що існувала, не допускала банкрутств, те і прогнозувати було нічого.

Питанням прогнозування неплатоспроможності  завжди займалися як академічні кола, так і бізнес-консультанти. Тому, можна говорити як про теоретичний, так і практичному підході до проблеми.

Перші досвіди по оцінці стану группи були початі ще в дев'ятнадцятому  столітті. Показник кредитоспроможності  був, мабуть, першим показником, що застосовувався для подібних цілей. Особливо активними в цій області були купці, будучи особливо зацікавленими, у визначенні потенційної платоспроможності своїх клієнтів. У 1826 році побачив світло перший дайджест группи, що відмовилися платити за своїми обов'язками, згодом відомий як Stubbs Gazette.

Однак тільки в двадцятому столітті фінансові й економічні показники стали широко використовуватися, причому не тільки для прогнозування банкрутства, як такого, але і для прогнозування різних фінансових утруднень.

Таким чином, до дійсного моменту існує  більш сотні різним робіт, присвячених прогнозуванню банкрутства підприємства. Однак, практично усі відомі автору роботи були виконані на заході (в основному в США). Відповідно питання про їхню застосовність в українських умовах як і раніше залишається відкритим.

Також слід зазначити, накопичений досвід показує, що моделі прогнозування банкрутства, як правило, складаються з різних коефіцієнтів з деякими вагами. Причому, які саме коефіцієнти входять у модель, визначається або на основі статистичних, або експертних оцінок.

Таким чином, на нинішньому етапі розвитку української економіки виявлення  несприятливих тенденцій розвитку підприємства, прогнозування банкрутства  здобувають першорядне значення. Так, в Україні розроблена і діє  Методика проведення поглибленого аналізу  фінансово-господарського стану неплатоспроможності підприємств та організацій, затверджена наказом Агентства з питань запобіганні банкрутству підприємств та організацій від 27 червня 1997.

Основним завданням аналізу  є оцінка результатів господарської  діяльності за попередній та поточний роки, виявлення факторів, які позитивно чи негативно вплинули на кінцеві показники роботи підприємства, прийняття рішення про визначення підприємства платоспроможним або неплатоспроможним) та подання пропозиції щодо доцільності внесення цього підприємства до Реєстру неплатоспроможних підприємств і організацій.

Дослідження методами мультиплікативного дискримінантного аналізу зв’язку  між значеннями показників фінансового  стану і подальшої долі (розквіту чи занепаду) підприємств дали змогу отримати регресивні рівняння для прогнозування ймовірності банкрутства.

Найпоширенішими нині методи діагностики  банкрутства запропонував у 1968 р. відомий  західний економіст Е. Альтман – Z – моделі (2.2). За двофакторною моделлю ймовірність банкрутства (індекс Z) визначається коефіцієнтом покриття К_п і коефіцієнтом автономії (фінансової незалежності) К_авт за формулою:

Z = - 0,3877 – 1,0736 * К_п + 0,0579 * К_авт

 

Для підприємств, у яких Z = 0, імовірність банкрутства становить 50%. Від’ємні значення Z свідчать про зменшення ймовірності банкрутства. Якщо Z>0, то ймовірність банкрутства перевищує 50% і підвищується зі збільшенням Z.

Ця модель проста, не потребує великого обсягу вихідної інформації, але недостатньо  точно прогнозує ймовірність  банкрутства. Похибка ∆ Z = 0,65.

Для того щоб прогноз був точніший, у західній практиці фінансового  аналізу застосовують п’ятифакторну  модель визначення індексу Z (2.2):

Z = 3,3*К₁ + 1,0*К₂ + 0,6*К₃ + 1,4*К₄ + 1,2*К₅

 

де

К₁ = ;

К₂ = ;

К₃ = ;

К₄=

К₅ = .

Критичне значення Z = 2,675. Із цим значенням порівнюється розрахункове значення Z для конкретного підприємства. Якщо Z < 2,675, підприємству в найближчі два-три роки загрожує банкрутство; якщо Z > 2,675, це свідчить про сталий фінансовий стан підприємства.

Незважаючи на привабливість методики, за допомогою якої можна просто отримати кількісну характеристику такого складного  поняття, як банкрутство, застосування індексу істотно обмежується вимогою мати ринкову оцінку власного капіталу К₃. Це можливо лише для великих корпорацій, акції яких вільно котируються на фондових біржах. Враховуючи недостатню розвиненість фондового ринку в Україні, звертання переважної більшості українських підприємств до індексу Альтмана буде некоректним.

Українські підприємства можуть застосовувати  тест, запропонований Е.Альтманом у 1983р. (2.3).

Z₈₃ = 3,107*К₁ + 0,995*К₂ + 0,42*К¹₃ + 0,847*К₄ + 0,717*К₅,

 

де К¹₃ = .

Граничне значення індексу Z₈₃ дорівнюватиме 1,23. Якщо Z₈₃ < 1,23, підприємству в найближчі два-три роки загрожує банкрутство; якщо Z₈₃ > 1,23, це свідчить про сталий фінансовий стан підприємства.

Крім індексу Альтмана у зарубіжних країнах використовують показник діагностики платоспроможності Конана і Гольдера (2.4):

Z = 0,16х₁ – 0,22 х₂ + 0,87 х₃ + 0,10 х₄ – 0,24 х₅,

 

де

х₁ = ;

х₂ = ;

х₃ =

х₄ = ;

х₅ = .

Наведені рівняння були отримані методами кореляційного аналізу  статистичної вибірки даних щодо 95 малих і середніх промислових  підприємств. Наведемо вірогідності затримки платежів для різних значень Z (див. таблицю 2.1).

• Вірогідність затримки платежів для різних значень Z
• Таблиця 2.1

Значення Z	+0,210	+0,480	+0,002	-0,026	0,068	0,087	0,107	0,131	0,164
Вірогідність затримки платежів, %	100	90	80	70	50	40	30	20	10

 

У зарубіжній практиці фінансового  аналізу відомі також тести на ймовірність банкрутства Лису (Z_л) (2.5) та Таффлера (Z_Т) (2.6).

Z_л = 0,063х₁ + 0,092х₂ + 0,057х₃ + 0,001х₄,

де

х₁ = ;

х₂ = ;

х₃ =

х₄ = .

Граничне значення Z_л = 0,037. При Z_л > 0,037– підприємство має добрі довгострокові перспективи, при Z_л < 0,037– є ймовірність банкрутства.

Z_Т = 0,03х₁ + 0,13х₂ + 0,18х₃ + 0,16х₄,

 

х₁ = ;