Національна економіка: загальне та особливе

Характерною рисою інституціоналізму є погляд на національну економіку як на систему інститутів.

Суспільні інститути - це такі його елементи, підсис­теми та взаємозв'язки між ними, що визначають увесь історичний хід даного суспільства.

Інститути національної економіки - це ключові елементи будь-якої економічної системи; механізми упорядкування економічних дій, що становить сутнісну основу економічної системи суспільства. Це поняття є ширшим за „господарський механізм", оскільки відображає не лише форми і способи регулювання та управління економічними процесами, а й способи поєднання ресурсів у суспільному виробництві товарів та по­слуг на принципах виконання інститутами у суспільстві певних лише їм притаманних ролей та функцій. Іншими словами, система інститутів еко­номіки у їх взаємодії та розвитку і є економічна система суспільства.

Економіка як соціальний інститут — це насамперед сталий комплекс правил, принципів, норм економічної поведінки, за допомогою яких організовується практична взаємодія індивідів і здійснюється адаптація суспільства до умов його існування. Економічній поведінці притаманна раціональність, ретельний облік витрат і доходів.

Для забезпечення свого функціонування економічним інститутам потрібні певні обов'язкові передумови: технології виробництва, що передбачають поділ праці, функцій і обов'язків; приміщення; засоби виробництва; транспорт; фінансові засоби і, головне, трудові ресурси — люди.

Інститути можна розглядати як регулятори поведінки суспіль­ства. Головна їх властивість - вони є інформаційними інструмента­ми, які позбавляють від невизначеності (однак не ліквідуючи її по­вністю).

Завдяки інститутам будь-яка дія відносно інших людей не по­требує досконалого обміркування, бо людина діє згідно з нормами, правилами, що існують у суспільному житті, незалежно від того, при­ймає їх кожний член суспільства або не приймає. Інститути дають можливість виконати цілеспрямовані дії, при цьому дії інших людей і організацій будуть більш передбаченими.

Інститути існують в суспільстві на всіх рівнях. На макрорівні вони можуть бути подані системою прав власності, монетарною й кредит­ною системою, конституцією держави. Держава може розглядатися як ряд інструментів, що визначають структуру політичної влади. На макрорівні інститути подані комунальним господарством, локальни­ми відносинами між позичальником і позикодавцем, місцевими ад­міністративними органами, окремою сім'єю, що живе відповідно до сімейного законодавства. Саме інститути можуть стати основою для розуміння економічної системи як процесу змінень.

Щоб глибше усвідомити сутність економічних інститутів, слід розглянути їх функції:

1.        Адаптаційна полягає в забезпеченні адаптації до навколишнього середовища, яке постійно змінюється. Така адаптація можлива за умови виробництва певних товарів і послуг для задоволення потреб кожного індивіда й суспільства загалом.

2.        Стимулююча полягає у формуванні економічного інтересу, зацікавленості у зменшенні витрат, підвищенні продуктивності праці, поліпшенні якісних показників, збільшенні доходу. Тому особливого значення для їх нормального функціонування набуває визначення принципів оплати праці та правильне використання (розподіл і перерозподіл) коштів.

3.        Інноваційна полягає у оновленні системи стимулювання та організації праці, організації виробничих процесів.  Успіх інновацій значною мірою залежить від ставлення до нових наукових досягнень самих суб'єктів господарсько-економічної діяльності, їхньої творчої активності.

4.        Інтегративна полягає у тому, що функціонування економіки передбачає спеціалізацію та кооперацію праці, обмін (за допомогою грошей) результатами праці. Це все інтегрує членів суспільства в єдиному процесі суспільного виробництва. Вони потрапляють в економічну залежність один від одного.

              Ефективність виконання розглянутих функцій залежить від рівня економічної культури — сукупності норм, цінностей, традицій, звичаїв, за допомогою яких спрямовується й регулюється економічна поведінка суб'єктів.

              Серед складових економічної культури найбільшу силу впливу на економічну поведінку людини мають насамперед цінності праці та трудова етика (мораль). Під трудовою етикою слід розуміти ставлення людей до праці, зафіксоване в мотивах і стандартах трудової поведінки. Окрім трудових, на економічну поведінку впливають також і інші цінності: приватна власність, конкуренція, права людини тощо.

              Важливою складовою економічної культури є наукові та фахові знання. Вони є передумовою ефективного виконання професійних ролей. Особливо це важливо за умов ринкової економіки, конкуренції. Ще одна складова — це норми й нормативна регуляція поведінки, яка формує потреби, інтереси, переконання, уявлення людини стосовно економічних процесів і явищ, власного соціального чи економічного становища та можливості його зміни, видів соціальної діяльності, праці, ставлення до неї та винагороди за працю, можливостей просування по службі та економічної свободи, можливостей задоволення різних потреб у процесі економічної діяльності.

              Основою економічної культури особистості є економічна свідомість, тобто здатність пізнавати, відображати й узагальнювати економічну дійсність, передбачати і прогнозувати розвиток економічних процесів. За умов суспільної кризи економічна свідомість є нестійкою й суперечливою. Вона може формуватися як емпіричним, так і науковим способом. Особливу роль у її формуванні відіграє політика держави в економічній сфері.

При аналізі інституціональної структури національної економіки за основу можна взяти запропоновану О. Вільямсоном схему, що ілюструє взаємодію індивідів і різних типів інститутів (рис. 3.1). Перший рівень схеми становлять індивіди. Другий - інституціональні угоди - «домовленості між індивідами і/ або їх групами, що визначають способи кооперації і конкуренції».

     Третій - інституціональне середовище - «сукупність основоположних соціальних, політичних, юридичних і економічних правил, що визначають рамки людської поведінки». У свою чергу, інституціональне середовище складається з надконституційних, конституційних та економічних правил.

                                                           Інституціональне

Рис. 3.1 - Схема аналізу сукупності інститутів

Індивіди впливають на інституціональні угоди, оскільки є ініціаторами останніх, а також на інституціональне середовище шляхом участі у виборах законодавчих органів влади або через укладання угод, які можуть вплинути на нього. Інституціональні угоди впливають одна на одну (тому що не є рівнозначними), здійснюють вплив на індивідів (укладання угоди зобов'язує індивіда виконувати певні дії) та інституціональне середовище (угода, що приносить вигоду окремим індивідам може бути закріплена у вигляді закону). Нарешті, інституціональне середовище здійснює прямий вплив на інституціональні угоди (правила, які входять до інституціонального середовища, дозволяють або забороняють певні види угод), а також впливає на індивідів як безпосередньо (закон є обов'язковим для виконання), так і опосередковано (через інституціональні угоди).

При формуванні інститутів у перехідній економіці слід пам'ятати, що одні з них виступають передумовою формування ринкового господарства, тоді як інші виникають протягом його розвитку. Перші - інститути трансформації являють  собою основні норми  й  правила,  без  яких ринкова система господарювання неможлива. Це інститути власності, конкуренції і контрактного права. Саме вони впливають на інші інститути, надаючи їм нові властивості (що були відсутні в ізольованому стані).

2. Характеристика базисного інституту «власність». Становлення інституту приватної власності в Україні.

Найважливішим трансформаційним інститутом є інститут власності. Відносини власності становлять основу саморегуляції ринкової економіки, де більшість суб'єктів діє в режимі приватної власності, оскільки саме вона забезпечує реалізацію економічної свободи, можливість брати взаємні зобов'язання щодо проведення економічних операцій і необхідність їх виконувати.

Власність – це ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного способу виробництва, її називають ще основним, визначальним виробничим відношенням, з її аналізу слід починати вивчення економічного ладу кожного суспільства. При цьому мається на увазі таке.

По-перше, власність визначає характер функціонування не лише соціально-економічних, а й організаційно-економічних відносин. Наприклад, за умов суцільного одержавлення власності немає умов для розвитку підприємництва, маркетингової організації господарства тощо.

По-друге, власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва.

По-третє, будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають починатися з відповідних перетворень у відносинах власності. Без цього не можна досягти скільки-небудь істотних зрушень у господарському житті.

Власність можна розглядати двояко. З одного боку - як режим власності, найважливіший інститут, з іншого - як окремі права, що є елементами цілісної системи. У першому випадку власність визна­чається як правила гри, що регулюють відносини між людьми з при­воду обмежених ресурсів. В іншому випадку власність трактується як «пучок» правомочностей, що є у того або іншого індивіда, як правило індивіда визначати всі можливі способи використання ресурсів.

Права власності можна розглядати як фактично діючу в суспіль­стві систему винятків з доступу до матеріальних і нематеріальних ресурсів. Вони закріплюються не тільки державною владою (за­конами, судовими рішеннями), але й традиціями, нормами, й тому дійсно є «правилами гри», прийнятими в суспільстві. Це означає, що власність як сукупність соціальних норм не обов'язково супроводжу­ється їх фіксацією в законах і контрактах. Права власності ширше, ніж поняття юридичної концепції. Вони не зводяться виключно до формальних правових норм, діяльність яких підкріплюється караль­ною силою держави, а обумовлюються соціальними правилами по­ведінки.

              Ринок передбачає добровільне підкорення закону. Довіра між учасниками угоди підтримується ефективним захистом прав сторін державою. Зафіксоване державою право власності полегшує взаєм­не розуміння інтересів і намірів сторін, які укладають угоду. Права власності є одним з інститутів, що зменшує невизначеність у взаємо­відносинах індивідів.

              Україна майже сімдесят років входила до складу Радянського Союзу, де домінувала державна форма власності (понад 90%). Це спричинило негативні тенденції в розвитку вітчизняної економіки, її структурну деформацію, падіння ефективності виробництва, зниження мотивації до праці і т. ін. Як наслідок, в кінці 80-х років розпочався процес приватизації.

              Приватизація являє собою відчуження майна, що перебуває у державній та комунальній власності, на користь фізичних і юридичних осіб.

              Незважаючи на неоднозначні оцінки наслідків приватизації, можна констатувати, що у 2007 р. з 1161308 суб'єктів ЄДРПОУ близько 83% перебувало у приватній, 7,4% - у комунальній та комунально-корпоративній, 4,1% - у державній та державно-корпоративній формі власності.

              Етапи приватизаційного процесу в Україні:

              Перший - охоплює 1988-1992 рр. і характеризується усвідомленням того, що адміністративно-командна система з домінуванням державної власності не може забезпечити ефективне функціонування економіки. Як наслідок, на законодавчому рівні було визнано існування усіх форм власності, їх рівноправність і державний захист, необхідність роздержавлення економіки тощо. У цей період були створені також відповідні державні інституції, що мали займатися проблемами реформування відносин власності, а згодом прийняті Закони України «Про власність», «Про приватизацію державного майна» та ін. Ще однією особливістю першого етапу приватизації було намагання якомога швидше перетворити все населення України у власників, незважаючи на об'єктивні труднощі. Це мало наслідком зворотні результати: стихійний характер приватизації призвів до того, що вона здійснювалась переважно в інтересах представників партійної, господарської та профспілкової еліт. Але цей етап мав і позитивні наслідки, оскільки були створені необхідні передумови для подальшого реформування власності і роздержавлення в цілому.

Другий етап приватизації (1993-1994 рр.) пов'язаний з початком широкомасштабної передачі об'єктів державної власності приватним особам. У цей час використовувався як грошовий, так і сертифікатний способи приватизації. Найбільш розповсюдженим став викуп державного майна, зданого в оренду трудовим колективам, який давав можливість взяти участь у процесі приватизації лише працівникам реформованого підприємства і, відповідно, обмежував права інших. Використання грошового способу приватизації було істотно обмежене недостатньою кількістю грошей у населення, які до того ж значно обезцінились внаслідок посилення інфляційних процесів. Це обумовило необхідність сертифікатного способу, який передбачав продаж об'єктів державної власності на аукціонах за приватизаційні сертифікати, що мали бути надані кожному громадянину в однаковій кількості. Через технічні труднощі на даному етапі приватизаційні сертифікати були замінені депозитними приватизаційними рахунками. Проте недостатня інформованість призвела до того, що такі рахунки були відкриті тільки незначною кількістю громадян.