Регіональна економіка

1. Трудові ресурси України

   Трудові ресурси — це населення працездатного віку (чоловіки від 16 до 60 років, жінки від 16 до 55 років), яке працює або не працює, а також пенсіонери й підлітки, які працюють. Зрозуміло, що основна частка трудових ресурсів припадає саме на населення працездатного віку, за винятком інвалідів І і II груп та пенсіонерів, що отримують пенсію на пільгових умовах. Проте пенсіонери і підлітки, які на даний момент зайняті у суспільному виробництві, також становлять запас (ресурс) робочої сили.

Крім трудових ресурсів ще розглядається в соціально-економічній  географії поняття «зайняте населення», тобто те, яке реально працює наданий  момент. Адже значна частка осіб, які  є трудовими ресурсами, з певних причин не працюють. Серед них найбільшу  частку становлять ті, що вчаться після 16-ти років, а також домогосподарки, безробітні тощо.

     Для оцінки трудових ресурсів важливо знати  не тільки про кількість трудових ресурсів, але й про їхню якість, тобто професійно-кваліфікаційну підготовку, вік.

Трудові ресурси України

     Трудові ресурси становлять в Україні 57,4% від усього населення. Серед них 56,3% припадає на осіб працездатного  віку, а 3,3% — на пенсіонерів та підлітків (рис. 6). Частка підлітків у формуванні трудових ресурсів країни не перевищує 0,3%. Хоча жінки вибувають швидше із працездатного віку, але питома вага їх у складі трудових ресурсів становить 51%. Майже 71% населення працездатного віку проживає в містах. Зайняте населення становить у нашій країні 37,8% від загальної його чисельності. Серед нього більша половина — особи віком від 30 до 49 років, які мають достатньо високий рівень професійно-кваліфікаційної та освітньої підготовки. Частка спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою у складі зайнятих у господарстві — близько 29%.

     Серед трудових ресурсів, які нині незайняті, основну частину становлять ті, що вчаться. Однак останнім часом зростає кількість безробітних, тобто людей, які хотіли б працювати, але не можуть знайти роботу. їх частка в Україні (рівень безробіття) на початку 2000 року становила 4,3% від чисельності трудових ресурсів. До того ж у нашій державі існує так зване приховане безробіття. Суть його полягає в тому, що на багатьох підприємствах чисельність працюючих набагато перевищує оптимальну, тобто таку кількість, при якій забезпечується ефективна робота підприємства. В умовах, коли в Україні є складна демографічна ситуація, дуже важливою є проблема раціонального використання трудових ресурсів. На території України забезпеченість ними має значні відмінності, що пов'язано як з особливостями демографічних процесів, так і економічного розвитку в окремих регіонах.

     Географія забезпеченості трудовими  ресурсами

     Західний  регіон України має більш сприятливу демографічну ситуацію, а отже завдяки  вищому природному приросту населення, тут більша питома вага населення працездатного віку, молодша вікова структура трудових ресурсів. У Закарпатській області частка населення працездатного віку становить 56,1%, а дітей і підлітків — 27,9%. Тобто, трудових ресурсів тут є більше, ніж у середньому в Україні, більший і притік робочої сили молодого віку. Через недостатній розвиток промислового виробництва тут сформувався значний надлишок трудових ресурсів (праценадлишковий регіон). Найскладніша ситуація у сільських поселеннях. Люди змушені у пошуках роботи мігрувати з регіону, виїжджати на сезонні роботи за кордон чи східні області країни. Для вирішення проблеми необхідно швидшими темпами розвивати різні галузі господарства, щоб створити нові робочі місця.

     У центральному та північно-східному регіонах складна демографічна ситуація — низький природний приріст населення, мала питома вага молодих трудових ресурсів. Оскільки тут переважають галузі господарства, що потребують багато робочої сили, то можливості для працевлаштування обмежені. До того ж, для цих областей характерна значна нерівномірність розвитку окремих галузей господарства та територій, що призводить до відтоку трудових ресурсів з сільської місцевості. Це ще більше ускладнює ситуацію з трудовими ресурсами. Так, у Чернігівській області: на кожну тисячу осіб сільського населення працездатного віку припадає 910 осіб старших працездатного віку, а також 380 дітей та підлітків. Тобто в середньому регіон працедостатній, але із значними відмінностями у забезпеченні трудовими ресурсами на території. Вирішення проблем може відбуватися шляхом рівномірного розміщення підприємств, урізноманітнення галузевого складу господарства.

     У південному регіоні країни існує  проблема дефіциту трудових ресурсів (працедефіцитний регіон). Вона зумовлена  як малосприятливою демографічною ситуацією так і розвитком господарства областей, де переважають галузі, що потребують великої кількості робочих рук, особливо жіночих. Це передусім стосується сільський районів, які характеризуються найменшою середньою густотою сільського насе лення, що спричиняє притік сюди сезонних робітників. Проте вирішення проблемі полягає в закріпленні кадрів у регіоні, що потребує створення сприятливих умов для життя населення. Важливим також є пріоритетний розвиток галузей, які не потребують багато робочої сили, раціональне використання наявних трудових ресурсів.

2.Сучасний  стан, особливості  та проблеми розвитку  і розміщення легкої  промисловості   України.

     Серед галузей промисловості, які забезпечують виробництво товарів народного  споживання, провідне місце займає легка промисловість, її виробничий потенціал включає 25 підгалузей, більш як 600 підприємств та організацій. У 1998 р. порівняно з 1990 р. обсяги виробництва продукції цієї галузі становили лише 25%, у тому числі: тканин усіх видів — 7,4%, взуття — 4,5%, трикотажних виробів — 2%. Це пов'язано з цілим рядом причин: порушенням зв'язків по кооперації, незахищеністю вітчизняного споживчого ринку, низькою купівельною спроможністю населення та ін.

     Легка промисловість України охоплює  текстильну, трикотажну, швейну, шкіряну, взуттєву, хутрову та інші галузі, підприємства яких у розміщенні орієнтуються переважно на споживача, наявність трудових ресурсів та сировини.

     Провідною галуззю легкої промисловості с  текстильна промисловість, яка представлена бавовняними, вовняними та лляними виробництвами. В структурі бавовняної промисловості виділяють прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове і фарбувально-обробне виробництво. Найбільш потужні бавовняні підприємства знаходяться у Херсоні і Тернополі (бавовняні комбінати), Донецьку (бавовняно-прядильний комбінат), Нікополі (прядильно-нитковий комбінат), а також у Києві, Харкові, Чернівцях, Івано-Франківську, Львові, Полтаві, Коломиї, Коростишеві та Родомишлі. У 1998 р. бавовняна промисловість України забезпечувала 62,5% загального виробництва тканин.

     Вовняна промисловість представлена первинною  обробкою вовни, виготовленням пряжі, тканин та виробів. Підприємства галузі розташовані у Чернігові, Харкові, Києві, Донецьку, Кривому Розі, Одесі, Луганську, Сумах, Черкасах, Богуславі, містах Чернівецької та Закарпатської областей. У структурі виробництва тканин усіх видів на вовняні тканини припадає 7,8%.

     Лляна промисловість України розвивається на власній сировині. Підприємства — основні виробники лляної продукції зосереджені у Рівненській, Житомирській, Чернігівській та Львівській областях; в Одесі знаходиться підприємство конопле-джутової промисловості, в Харкові — канатний завод. Лляні тканини становлять близько 11,3% загального виробництва тканин в Україні. Продукція цієї галузі повністю задовольняє потреби України, а певна частина — експортується.

     Шовкова промисловість України, що значною  мірою пов'язана з виробництвом хімічних волокон і виробляє близько 8,8% тканин, зосереджена у Києві, Черкасах, Луганську, Лисичанську. Трикотажна промисловість України випускає досить різноманітний асортимент продукції, однак за 1991—1998 pp. обсяги виробництва продукції цієї галузі скоротилися більш ніж у 50 разів (з 351 млн. шт. виробів у 1990 р. до 6,5 млн. шт. виробів у 1998 p.). Підприємства цієї галузі розміщені у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Сімферополі, Миколаєві, Донецьку, Івано-Франківську, Луганську, Чернівцях, Дніпропетровську, Хмельницькому та інших містах.

     Швейна  промисловість зорієнтована переважно  на споживача продукції, тому підприємства цієї галузі розміщені у великих населених пунктах. Найбільш потужні підприємства зосереджені у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Луганську.

     Шкіряно-взуттєва промисловість представлена підприємствами, що виготовляють одяг, галантерейні вироби, взуття та іншу продукцію, використовуючи як природну, так і синтетичну сировину. За останні роки у взуттєвій промисловості України спостерігається істотне скорочення обсягів виробництва: якщо у 1990 р. випускалось 196 млн. пар взуття, то у 1998 р. — лише 8,9 млн. пар. Взуттєві фабрики діють у Києві, Харкові, Луганську, Львові, Одесі, Запоріжжі, Кривому Розі, Хмельницьку та інших містах.

     Хутрове виробництво представлено підприємствами, які переробляють натуральну сировину, виготовляють штучне хутро та випускають різноманітні вироби з них. Хутрові підприємства працюють у Харкові, Львові, Одесі, Балті, Краснограді, Жмеринці, Тисмениці.

     Щоб легка промисловість в Україні  розвивалася більш краще, пропонуються наступні заходи:

     Захист  українського виробника.

Більшість країн  світу імпортує ті товари, яких не має  на власному ринку. Крім того, встановлюються квоти на імпорт таких товарів, які  виробляються в країні. У нас існує  нагальна потреба в розробці таких  законів.

     Для розв’язання цієї проблеми було розроблено пропозиції на Раді Директорів підприємств текстильної промисловості України, які було направлено до уряду. Так, наприклад, щодо питання про оподаткування продукції було розроблено проект сплати всю необхідну суму податків не в 40-ка податках, які зараз діють на Україні, а в одному. А потім вже – нехай податкова вирішує, розподіляє ці податки.

     Потрібно  поставити такі умови торгівлі, які  захищають свій ринок. Наприклад, в  магазинах Прибалтики націнка на власну продукцію – 18%, натомість  у нас – цілих 20-25%. Що, звісно, і стає головними перешкодами на шляху до реалізації продукції. Подивимось, що відбувається при реалізації продукції: в найкращому випадку українське пальто попадає до нашого покупця відразу ж : фабрика-магазин. В найгіршому – повертається у вигляді імпортного товару , вже полежавши на полицях західних магазинів, та залишившись там без попиту. Назад, на батьківщину, ці вироби завозяться фірмами-імпортерами.

     Орієнтація  виробництва текстильного одягу  на громадян з середнім рівнем доходів.

Оскільки дешева продукція користується попитом  у населення. То існує конкуренція  з боку дешевих товарів із Турції, Китаю. У вітчизняної продукції  з’явився ще один конкурент – одяг “Секунд хенд” (тільки минулого року він займав об’єм ринку, який дорівнює приблизно 51.000 тонам або Euro 120 млн. Імпорт “Секунд хенд”: здебільшого( 80% ) завозиться з Західної Європи. Як наслідок цього бачимо, що “Секунд хенд” став важливим фактором спаду продажів українських виробників, навіть на внутрішньому ринку.

     Так, загальний спад виробництва по типах  продукції сектору складає: продажі  тканин вироблених в Україні впали  на 20%, в’язаного одягу – на 22%, і швейних виробів – на 59% від  виробництва 2002 року.

Але тут, потрібно орієнтуватися на середній клас. Виробляти товари для людей середнього достатку. Які все ж таки віддають перевагу якості за більш дорогу ціну, а не дешевим але зовсім не якісним товарам з Китаю.Так як саме ці громадяни забезпечують основний оборот коштів : адже продажі товарів для цієї групи людей приносять дохід : 60 млн. грн., 15-20 млн. приносять малозабезпечені споживачі і покупці які купують дорогу модний одяг – витрачають на це 10-15 млн. грн. на рік.  

Наступна пропозиція є логічним завершенням попередньої  пропозиції:  

"Повернення" на свій внутрішній ринок та закріплення на ньому.

     Декілька  років тому вітчизняна продукція  на внутрішньому ринку забезпечувала  продавцям приблизно 50% продажів. Після  кризи 1998 року українським виробникам вдалося заповнити ніші, які звільнилися  постраждалими від кризи імпортерами, але утриматися на цих позиціях виявилося не так просто, через те, що не дрімали вітчизняні виробники та мілкі виробники одягу.

Співпраця з  міжнародними фірмами на таких умовах, які б забезпечували отримування  прибутку і нашому виробнику і іноземній фірмі.

     Українські  фірми, які не збанкрутіли протягом перехідного періоду, вже встановили прямі зв’язки щодо постачання сировини з західними експортерами

Котон імпортується з Росії. Узбекистану, США, Німеччини, Китаю, Пакистану. Льон – з Росії та Беларусії. Киргиз стан, Молдова та Німеччина є основними постачальниками хлопку. Шерсть імпортується з Росії, Беларусії, Литви, Англії.

Потрібно налагодити нові зв’язки для постачання сировини. Так, вже в 2003, імпорт в’язаної нитки  з Угорщини та Данії збільшився на 28% та 16% відповідно. Імпорт з США зменшився на 5%.