Регіональна економіка

 

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Черкаський державний  технологічний університет

 

Кафедра міжнародної економіки

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни “Регіональна економіка ”

варіант № 4

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Перевірила:                                                               Виконав:

Старший  викладач кафедри                                 студент 1 курсу

Халда Н.О                                                                                            гр.ЗФК-126                                                                                                     №12204

                             Фоменко О.Ю

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                 

 

 

 

Черкаси 2012

 

 

Зміст

 

 

1.Значення територіального  поділу праці в регіональній економіці .

 

2. Особливості формування сучасної мережі економічних районів України.

 

3.Система екологічної  інформації в країні та світі.

 

4.Особливості розвитку  і проблеми Донецької області.

 

5.Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Значення  територіального поділу праці  в регіональній економіці .

Категорія "територіального  поділу праці" є важливою умовою аналізу різних форм організації  продуктивних сил в масштабі регіонів, окремих країн і в об'єднаннях держав світу.

На основі вивчення ТПП розкривається дія закономірностей розміщення продуктивних сил, спеціалізація господарства та комплексно-пропорційного розвитку регіонів.

ТПП - це об'єктивний процес розвитку продуктивних сил, при якому  відбувається відокремлення різних видів трудової діяльності, спеціалізація окремих виробничих одиниць, обмін між ними продуктами своєї діяльності. Ця просторова форма поділу праці означає закріплення певних видів виробництва за територіями (районами, країнами).

Регіони в системі  ТПП стають все більш взаємопов'язаними і взаємозалежними в процесі розвитку їх продуктивних сил. Господарська спеціалізація і товарний обмін виконують в ТПП різні і протилежні функції. Господарська спеціалізація диференціює господарство регіонів країни на виробництві певних видів продукції і перетворює їх у взаємозалежні. Товарний обмін об'єднує (інтегрує) ці регіони як взаємопов'язані частини єдиного цілого.²

ТПП як об'єктивний процес за допомогою  системного аналізу допомагає пізнати  складні суспільно-територіальні  системи в процесі їх розвитку і взаємозв'язку. Чим глибший рівень поділу праці між окремими районами, галузями, містами, тим вищий рівень розвитку продуктивних сил країни.

Серед передумов розвитку ТПП слід розрізняти природні та економічні (соціально-економічні).

Природні умови і ресурси - це об'єктивно існуючі передумови виникнення ТПП в регіоні. Реалізація їх визначається суспільними умовами виробництва і обміну, так як в одних і тих же природних умовах можливий різний ТПП та різні напрями територіального обміну. Перевагу при визначенні виробничої спеціалізації надають тим виробництвам, в яких витрати на одиницю продукції є найнижчими.

ТПП формується лише за умови розвитку взаємозв'язків регіонів з різною с исціалізацією господарства на основі розвиненого обміну. Головною причиною розвитку цього процесу є рівень розвитку НТП, спеціалізація людей в певних економічних регіонах, економічний ефект виробництва. Показником і кономічної ефективності ТПП є різниця вартостей продукції на місці її ииробництва і на місці збуту.

М.М. Баранський запропонував формулу

С_у>С_Р+і, де <      ціна товару на місці продажу; і V   ціна товару на місці його виробництва; і    транспортні витрати.

Чим   більша   різниця   між   лівою   і   правою   частинами   нерівності,   тим І фективніший  ТПП.¹

ТПП проявляється в різних масштабах. Тому й спеціалізація  господарства окремих територій  розглядається за масштабами просторового охоплення. И >1. Саушкін виділив  такі рівні ТПП за масштабом:

1.  світовий поділ  праці, що охоплює всі держави  світу;

2.  міжнародний поділ праці в межах певного об'єднання держав;

3.  міжрайонний, внутрішній  поділ праці - між економічними  районами країни;

4.  внутрірайонний  поділ  праці - між спеціалізованими  господарськими частинами району;

5.  внутріобласний  поділ  праці  -  між спеціалізованими  господарськими частинами адміністративних областей;

(і. локальний поділ праці - всередині окремих господарських частин області,

між містами і приміськими  зонами.

ТПП в межах країни і між країнами передбачає обов'язкову наявність

просторових відмінностей у господарстві, розірваність між окремими стадіями

ииробництва,   між   виробництвом   і   споживанням.   Враховуючи   відмінності

Ю,Г. Саушкін розрізняв  шість видів ТПП:

1)  міжнародний ТПП;

2)  ТПП між окремими  центрами;

3)  ТПП навколо одного економічного центру;

4)  постадійний ТПП;

5)  фазовий ТПП;

6)  епізодичний ТПП  (міжнародний).

Завдяки науковому аналізу  категорії "ТПП" відкриваються  широкі можливості для виявлення  конкретних форм територіального зосередження продуктивних сил і територіально-виробничих комплексів районів.

 

2.Особливості формування сучасної мережі економічних районів України.

Економічне районування  України на державній організаційній основі, по суті, розпочалося з 1921 р. комісією Держплану Росії під  керівництвом І. Г. Олександрова.

Перша спроба виділення  економічних районів на Україні  була невдалою. За проектом Держплану  її територія була поділена на два  великих райони: Південний гірничопромисловий і Південно-Західний — в основному  сільськогосподарський. Однак Уряд України не прийняв такого поділу, внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виділив Україну як єдиний економічний район.

У довоєнний період для  внутріреспубліканського планування територію України поділили на частини  на основі об’єднання у великі групи  адміністративних округів. Але в зв’язку з нестабільністю адміністративно-територіального поділу на той час таке районування було дуже короткочасним.

Тільки в післявоєнний період, коли в основному стабілізувався адміністративно-територіальний поділ  і були визначені майже всі сучасні області України, а також завершилось об’єднання території України з її західними землями і Кримом, розпочалась науково більш обгрунтована розробка мережі економічних районів.

Початок її було зроблено в 1952 р. вченими під керівництвом академіка К. Г. Воблого. В основу виділених ними районів було покладено об’єднання адміністративних областей, які визначалися спільністю економіко-географічного положення, особливостями формування господарства у минулому і сучасною його спеціалізацією. Вони виділили п’ять економічних районів (груп областей): Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам’янець-Подільська); Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська і Запорізька); Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська); Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська)*2. Якщо врахувати виділення Подільського району, яке відбулося пізніше з областей Центрального (Вінницька, Кам’янець-Подільська) і Західного (Тернопільська) районів, і виділення Придніпровського району з областей Південного — Східного району (Дніпропетровська і Запорізька), то ця мережа довела свою життєздатність. Вона збільшена до семи районів, які тепер становлять основу мережі економічних районів України.

У зв’язку з подрібненістю  території України економічними районами та значним збільшенням  управлінського апарату Держплан України  укрупнив у 1962 р. економічні адміністративні райони і зменшив їх кількість з 14 до 7.

 

До мережі цих районів  увійшли:

 

Донецький (Донецька і  Луганська області);

 

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

 

Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області);

 

Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області);

 

Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька  області);

 

Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Закарпатська області);

 

Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області).

Ця мережа економічних  районів більш об’єктивно відображала  реально існуючі економічні райони України. Винятком була тільки Чернівецька  область, яка пізніше цілком обгрунтовано була віднесена до Карпатського економічного району. Ці райони до 1990 р. залишалися визнаними підрайонами генеральних економічних районів, виділених на Україні в 1963 р., коли процес укрупнення економічних районів відбувався на всій території Радянського Союзу.

В результаті була затверджена  мережа з 18 великих економічних районів  і одного середнього (мезорайону) —  Молдавської РСР. За цією мережею  на Україні було виділено три макрорайони: Донецько-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей).

Виділення великих економічних  районів допомагало Держплану СРСР зосереджувати свою увагу на визначенні найважливіших крупнорайонних загальнодержавних  завдань при розробці планів перспективного розвитку і розміщення продуктивних сил як у старих районах, так і особливо — в районах нового інтенсивного господарського освоєння на сході країни (утворення великих баз паливної, металургійної, хімічної промисловості, а також баз виробництва сільськогосподарської продукції: зернових і технічних культур, овочівництва, виноградарства, садівництва, ефіроолійних культур, спеціалізованого тваринництва та ін.

Така мережа економічних районів  існувала до 1990 р. Після розпаду СРСР, в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку стара мережа великих економічних районів втратила своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, економічних умов регіонів, існуючих на території України.

В 90-х роках вченими  України запропоновано кілька варіантів удосконалення мережі економічних районів. Однак їх основним недоліком було недостатнє наукове обгрунтування та неповне врахування реально існуючих економічних взаємозв’язків. У запропонованих варіантах мереж економічних районів економічними районами України визнаються території, які раніше були названі об’єктивними підрайонами Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроекономічних районів в системі союзного поділу праці.

 

По суті адміністративні  області виключаються із складу одного економічного району і включаються до складу іншого, нерідко необгрунтовано виділеного. Це стосується, зокрема, виділення Центрально-Українського району шляхом об’єднання Черкаської і Кіровоградської областей. Територія вказаних областей дійсно є центрально-географічною частиною України, але за системою взаємозв’язків, що склалися, вона не є економічним районом. Достатньо відзначити, що до 1954 р. Черкаська область перебувала у складі Київської області і досі має тісні виробничі і невиробничі зв’язки з Києвом. Кіровоградська область не має спільного економічного ядра з Черкаською областю; вона має тісні економічні зв’язки з Кривбасом і є складовою частиною територіально-виробничого комплексу Дніпропетровської і Запорізької областей.

Виходячи з наукових основ економічного районування, викликає сумнів доцільність необгрунтованого виділення Поліського району у складі Волинської, Рівненської, Житомирської і Чернігівської областей. Необхідно враховувати ту обставину, що Полісся — це природна зона, а природний фактор хоч і має важливе значення, не може бути основним районоутворюючим фактором в економічному районуванні. Крім того, Київська, Житомирська, Чернігівська і Черкаська області — це нерозривні складові великого територіально-виробничого комплексу, що знаходиться в зоні інтенсивного районоутворюючого впливу Києва, мають з ним тісні багатогалузеві зв’язки (виробничі, транспортні, інфраструктурні).

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної політики, Кабінет Міністрів  України у 1998 р. вніс на розгляд до Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної економічної політики», в якому пропонується мережа економічних районів України у такому складі:

 

Донецький (Донецька, Луганська  області);

 

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

 

Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

 

Центральний (Київська, Черкаська  області, м. Київ);

 

Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

 

Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

 

Причорноморський (Автономна  Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

 

Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька  області).

 

Запропонований проект нової мережі економічних районів в цілому відповідає науковим критеріям економічного районування, але разом з тим, на нашу думку, не позбавлений певних недоліків. Насамперед це стосується виділення Поліського району, про що йшлося вище. З точки зору географічного визначення, невдалою є назва Східного району. В усіх варіантах попередніх мереж економічного районування він був названий Північно-Східним.