Національна економіка: загальне та особливе

              Третій етап (1995-1999 рр.) характеризувався масовою сертифікатною приватизацією. Населенням було отримано понад 45 млн. приватизаційних майнових сертифікатів, що складало близько 90% від їхньої загальної кількості. Однак недосконалість законів та їх численні порушення мали наслідком швидке збагачення окремих груп людей, які мали певну політичну чи фінансову владу (згодом їх стали називати олігархами). У цілому сертифікатна приватизація мала неоднозначні результати. До її позитивних наслідків можна віднести   наступне:   підготовлено   передумови   для   лібералізації   роботи підприємств, сформовано необхідну для функціонування ринкової економіки кількість приватних суб'єктів, створено первинний ринок цінних паперів, сертифікаційна приватизація стала основою подальшої трансформації економіки України. Проте існувало також багато негативних моментів, зокрема: не була вирішена проблема інвестицій, відбулося розпорошення акцій та концентрація корпоративного управління в руках директорату, не було забезпечено рівний доступ до об'єктів приватизації, відбулась концентрація власності при мінімальних фінансових витратах, неефективний контроль за перетворенням власності значною мірою сприяв формуванню «тіньової економіки», не з'явився ефективний власник, об'єкти державної власності були розподілені в інтересах вузького кола осіб. Так чи інакше, була створена основа для наступного етапу - продажу державного майна за гроші.

              Четвертий етап приватизації (починаючи з 2000 р.) являє собою індивідуальну грошову приватизацію. Його особливістю є продаж контрольних пакетів акцій стратегічних підприємств. При цьому мають враховуватись індивідуальні характеристики кожного з них, а покупцем може бути лише «промисловий інвестор», тобто компанія, зацікавлена в збереженні частки підприємства на ринку, яка повинна виробляти аналогічну продукцію не менше трьох років тощо. Має забезпечуватись також відкритість продажу підприємств групи Г, якщо частка акцій складає 25 або 50% плюс 1 акція. До цієї групи входять цілісні майнові комплекси підприємств або пакети акцій ВАТ, що на момент прийняття рішення про приватизацію займають монопольне (домінуюче) становище на загальнодержавному ринку відповідних товарів і послуг або мають стратегічне значення для економіки й безпеки держави. Незважаючи на проголошені принципи приватизація не завжди відбувалась прозоро, що суперечило державним інтересам. Як наслідок, за певних умов приватизовані раніше об'єкти почали повертались до державної власності.

              У цілому процес приватизації здійснювався, виходячи з положення про автоматичне підвищення ефективності використання об'єктів власності після їхньої передачі приватним особам. При цьому вважалось, що ця ефективність стосуватиметься всіх суб'єктів (власників, держави, населення, працівників певних підприємств), тоді як насправді те, що є ефективним для одних, може бути неефективним для інших. Не ув'язувався процес приватизації і з залученням додаткових інвестицій та подальшим ефективним функціонуванням підприємств. Мали місце ще інші негативні явища, які завадили створити в Україні інститут власності, подібний до того, що функціонує в економічних системах провідних країн світу. Серед них наступні:

-          юридичне закріплення у процесі приватизації за номенклатурою власності, яка раніше їй фактично вже належала;

-          відсутність на початку реформ підприємницького прошарку, тривала відірваність населення від власності і, як наслідок, відсутність готовності володіти нею і нести відповідальність;

-          обмеженість фінансових ресурсів для проведення грошової приватизації;

-          обмеженість ресурсів у державі в цілому, що призвело до бажання використовувати владу як інструмент доступу до них (зокрема, до державного бюджету).

              Таким чином, успадковане з радянських часів злиття інституту власності з інститутом влади, коли влада і панування базуються не на приватній власності, а на високому становищі в традиційній суспільній ієрархії, призвело до формування й розвитку інституту «влада - власність», визначальною характеристикою якого є неподільна єдність владних і власницьких функцій: політичне лідерство дає невід'ємне право розпоряджатись усією власністю країни, а власність органічно вимагає наявності політичного авторитету. Відповідно, приватизація не призвела до підвищення ефективності використання об'єктів власності, оскільки не змінила її природу: державно-бюрократична власність перетворилась на приватно-бюрократичну.

              Незважаючи на відчутні негативні наслідки, приватизаційні процеси в Україні мали наслідком зменшення долі державної власності та формування потужного недержавного сектору економіки. Але отримані результати мають доповнюватись відповідним правовим середовищем, функціонуванням ринку капіталу, сприятливим інвестиційним кліматом, ефективною податковою системою, реформою управління, інформаційними системами і т. ін. Таким чином, приватизація є лише початковим етапом формування ефективних суб'єктів ринкових економічних відносин. Зокрема, одним із найважливіших завдань є сприяння розвитку економічної конкуренції.

              3. Інституціональна сутність підприємництва.

              Підприємництво є невід'ємним атрибутом ринково організованої наці­ональної економіки. Його розвиток є фактором зростання економічного і духовного потенціалу суспільства. Підприємництво створює сприятливе се­редовище для практичної реалізації здібностей і талантів кожного громадя­нина, що у свою чергу породжує національну гордість і об'єднує націю.

              Згідно з чинним законодавством України, підприємництво є само­стійною, ініціативною, систематичною, заснованою на власному ризику діяльністю з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з ме­тою одержання прибутку (доходу) або соціального ефекту.

              Інституціональна сутність підприємництва розглядається у трьох аспек­тах, як економічна категорія, як метод господарювання і в якості типу економічного мислення.

              Для аналізу підприємництва як економічної категорії принциповим є виявлення його безпосередніх суб'єктів та об'єктів. Суб'єктами підпри­ємництва можуть виступати перш за все приватні особи - організатори од­ноосібного та сімейного бізнесу. Їхня діяльність здійснюється як на основі власної праці, так і з залученням найманої. Підприємницька діяльність може здійснюватися також групою осіб, пов'язаних між собою договірни­ми відносинами та економічним інтересом. Суб'єктами колективного під­приємництва є кооперативи, акціонерні товариства, орендні колективи то­що. Активним суб'єктом підприємницької діяльності в умовах сучасної ринкової економіки виступає і держава. Всі вказані суб'єкти підприємниц­тва підпорядковують свою діяльність збереженню та примноженню влас­ності і капіталу, отриманню постійних та стійких доходів на основі прийняття самостійних господарських рішень. Таким чином, у ринковій еконо­міці існують три форми підприємницької діяльності — приватна, коле­ктивна і державна, кожна з яких знаходить власну нішу в національній економіці.

              Об'єктам підприємництва є пошук найбільш ефективної комбінації обмежених ресурсів, що, на думку Й. Шумпетера, відрізняє його від зви­чайної господарської діяльності. Підприємці комбінують ресурси з мстою виготовлення нового незнайомого споживачеві блага; відкриття нових спо­собів виробництва (технологій) та комерційного використання вже існую­чого товару; освоєння нового ринку збуту або нового джерела сировини; проведення реорганізації у галузі для створення власної монополії або під­риву чужої.

              Таким чином, підприємництво як економічна категорія — це суку­пність організаційно-економічннх відносин між суб'єктами ринкової еко­номіки, що виникають у процесі пошуку найбільш ефективного способу поєднання обмежених ресурсів. Специфіка і форми організаційно-економічних відносин визначаються специфікою соціально-економічних відносин, які панують у національній економіці. Відповідно до цього під­приємництво можливе лише в умовах ринкової національної економіки, яка функціонує на основі взаємодії приватної, колективної та державної власності на засоби виробництва, продукти і доходи.

              Головною умовою підприємництва як методу ведення господарства є економічна свобода, тобто самостійність та незалежність господарюючих суб'єктів, наявність у них певної сукупності прав і свобод: з вибору видів підприємницької діяльності, формування виробничої програми, вибору постачальників і споживачів виробленої продукції, встановленню цін відповідно до діючого законодавства, залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності коштів і майна фізичних та юриди­чних осіб, вільного наймання робітників, вибору джерел фінансування, до­ступу до ресурсів, використання яких не обмежене законодавством, спрямування доходів та прибутку, що залишаються після сплати податків і пла­тежів, у межах чинного законодавства, здійснення зовнішньоекономічної діяльності тощо.

              Самостійність у здійсненні підприємницької діяльності означає відсу­тність керуючого органу, який безпосередньо визначає, що, скільки і яким чином виробляти, як розпоряджатися власними коштами, кому і за якою ціною реалізувати продукцію. Але економічна свобода неможлива без пев­них обмежень: закону, традицій і моралі, споживацького вибору.

              Необхідними умовами функціонування підприємництва, або скла­довими підприємницького середовища, є: економічна свобода і адекватна правова інфраструктура; розвинені товарно-грошові відносини; конкурен­ція як регулююча ринок сила; наявність ринкового простору і ринкової ін­фраструктури та адекватного соціально-політичного і духовного середо­вища.

              Специфічною складовою, або ознакою підприємницької діяльності, є здатність до ризику з метою отримання комерційного успіху і відпові­дальність за результати. У сучасному бізнесі комерційний успіх не зво­диться лише до збільшення прибутку. Діяльність багатьох підприємницьких структур виходить за межі суто економічних завдань: вони беруть участь у вирішенні соціальних проблем суспільства, фінансують розвиток науки, освіти і охорони здоров'я, займаються меценатством, беруть участь у фінансуванні екологічних програм тощо. Комерційний ризик, на відміну від ризику взагалі, заснований на тверезому розрахунку і врахуванні мож­ливих негативних наслідків. Крім того, має значення і використання чис­ленних методів зниження ступеня комерційного ризику. Йдеться про акціонування, страхування ризику шляхом утворення венчурних компаній, хеджирування валютних операцій тощо. Проте комерційний ризик завжди пов'язаний з невизначеністю і непередбачуваністю. Навіть найретельніший розрахунок і прогноз не в змозі усунути фактор непередбачуваності, він є постійним супутником підприємницької діяльності.

              Ознакою підприємництва як способу ведення господарства є і комер­ційна ініціатива — похідна від підприємництва як специфічного типу економічного мислення. Воно характеризується сукупністю оригінальних поглядів і підходів до прийняття бізнесових рішень і напрямів підприєм­ницького ризику, які реалізуються у практичній діяльності. Головну роль тут відіграє особа підприємця. Підприємництво — це не стільки вид діяльності, скільки склад розуму і особистісні характеристики. Бути підприєм­цем — це означає робити не те, що роблять інші, вважав И. Шумпетер. Не­обхідно володіли особливою уявою, даром передбачення, постійно проти­діяти тиску рутини. Необхідно вміти знайти нове і реалізувати його мож­ливості, і не просто ризикувати, а ризикувати саме у напрямі одержання прибутку. Не слід підпорядковувати свої дії обставинам, а самим їх визна­чати.

              Важливою ознакою підприємництва, що відрізняє його від більш ву­зького поняття — бізнес-діяльності, — є інноваційність, тобто практичне застосування принципово нових товарів, технологій, нових форм організа­ції виробництва і збуту, організації підприємницької діяльності.

              В умовах перехідних національних економік особливого значення на­буває управлінський аспект підприємництва, його сприйняття через при­зму господарського мистецтва, економічної та організаційної творчості, ві­льного виявлення особистісних  та креативних якостей учасника виробниц­тва. Формування креативної економіки як сучасного формату національної економіки об'єктивно потребує розвитку внутрішиьофірмового підпри­ємництва, або інтрапренерства. Це діяльність у межах підприємства (фі­рми), спрямована на активізацію інноваційного процесу. Поява інтрапре­нерства пов'язана з тим, що більшість виробничих структур переходять на підприємницьку форму організації виробництва. Оскільки підприємництво передбачає наявність свободи творчості, підрозділи цілісних виробничих структур отримують право на свободу економічної, інноваційної діяльнос­ті, що передбачає і наявність інтракапіталу — капіталу, який необхідний для реалізації інноваційних ідей, що лежать в основі підприємницької ді­яльності. Активізація саме цієї інноваційної риси підприємництва в умо­вах креативної спрямованості національної економіки є дієвим фактором підвищення соціально-економічної ефективності, значного розширення кола суб'єктів підприємницької діяльності.

              В Україні відбувається відродження інституту підприємництва, що є досить складним завданням, оскільки необхідно відновити кон­куренцію, лібералізувати відносини власності, змінити систему гос­подарських зв'язків і ділову культуру суб'єктів господарювання.             

              Згідно а Господарським кодексом України, суб'єктами підприємницт­ва можуть бути громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, та юридичні особи всіх форм власності. Не дозволяється займатися підприємницькою діяльністю військовослуж­бовцям, службовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Законодав­ство обмежує доступ до цієї діяльності кримінальним особам.

              Підприємницька діяльність є надзвичайно різноманітною й передбачає існування і ефективну взаємодію вели­ких, середніх і малих підприємств різних форм власності, коли створюються передумови для гармонійного розвитку різних галузей на­ціональної економіки.