Національна економіка: загальне та особливе

Політика держави повинна бути спрямована в першу чергу на розробку економічних механізмів заохочення роботодавців до створення нових робочих місць для молоді. Потребує докорінної зміни система професійної підготовки й підвищення якості робочої сили відповідно до тих структурних змін, що відбуваються в перехідній економіці.

Логіка нової стратегії передбачає принципову корекцію політики доходів - перенесення основних акцентів соціальної політики насамперед на працюючу частину населення. Нинішнє заниження вартості робочої сили, як і недостатній рівень соціальних витрат, відчутно гальмує розвиток внутрішнього ринку, динаміку економічних процесів. Практично повністю втрачено стимулюючу функцію заробітної плати, її вплив на розвиток виробництва, науково-технічний прогрес. Економіка, що базується на низькій вартості робочої сили, не забезпечує високих стандартів споживання, процесів нагромадження, якісного відтворення робочої сили. За таких умов стримується і розвиток житлово-комунальної та соціальної сфер, зокрема формування страхових фондів, ресурсів пенсійного забезпечення і освіти. Тому стратегічним завданням держави є поетапне підвищення частки оплати праці у структурі ВВП, випереджаюче зростання реальної заробітної плати порівняно з іншими складовими доходів населення за допомогою таких інструментів, як забезпечення державного регульованого мінімального (заснованого на прожитковому мінімумі) рівня заробітної плати, поширення тарифного регулювання оплати праці, упорядкування системи оплати праці в бюджетних галузях на основі Єдиної тарифної сітки та ін.

              У кінцевому підсумку консолідація ринку праці залежить від усунення його структурних диспропорцій. Ключову роль в розв'язанні цієї стратегічної проблеми має відігравати система освіти. Сьогодні вона орієнтована головним чином на академічне удосконалення, ніж на забезпечення зайнятості, розширення кар'єрних можливостей випускників, сприяння структурним перетворенням в економіці, ефективне використання бюджетних коштів, задоволення платоспроможного попиту підприємств і сімей на освітні послуги. Неврахування конкретних потреб суспільства обумовило глибокі диспропорції в системі професійної освіти, у тому числі перетворення ряду вузів на центри з підготовки майбутніх безробітних. У вищих навчальних закладах необхідно змінити структуру підготовки кадрів на користь спеціальностей, що визначають науково-технічний прогрес і мають попит на ринку праці. Важлива також підготовка кваліфікованих робочих кадрів і спеціалістів середньої ланки як фундаменту суспільної стабільності в майбутньому внаслідок існуючої надлишкової чисельності кадрів з вищою освітою певних спеціальностей.

              Слід врахувати, що в процесі технологічної конкуренції розвинені країни й надалі будуть збільшувати витрати на освіту. З іншого боку, єдиною можливістю для входження України в інформаційне суспільство є внесення потужного інтелектуального компонента в усі сфери економіки, управління і суспільного життя, яке дало б можливість досягати відповідних з розвиненими країнами результатів при значно менших ресурсах. Загалом, йдеться про практичне використання інтелектуальної та інноваційної складових як стратегічних ресурсів довгострокового економічного зростання. У цьому контексті нашій країні потрібно вирішити два стратегічних завдання: яким чином при значному відставанні за рівнем ВВП на душу населення від розвинених країн утримати й забезпечити розвиток освіти як основного елемента людського капіталу, і як при великій різниці в рівні оплати праці зменшити витік за кордон найбільш освіченої і мобільної робочої сили, тобто зменшити забезпечення кваліфікованими кадрами найбільш багатих країн за рахунок українських платників податків.

              Тому   державне   фінансування   освіти   має   бути   спрямоване   на недопущення зниження освітнього рівня населення України й зменшення охоплення населення (насамперед дітей шкільного віку) освітніми послугами. Особливу увагу слід звернути на матеріальне забезпечення навчального процесу у регіонах з невисоким рівнем доходів населення, насамперед в сільській місцевості, регіонах з високим рівнем безробіття тощо. Державне фінансування навчання у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах має здійснюватися переважно у формі замовлення, на конкурсних засадах.

З метою підвищення ефективності освіти, охорони здоров' я та інших галузей соціально-культурної сфери необхідно суттєво реформувати їхній організаційно-економічний механізм. Основні риси існуючого механізму були спроектовані в розрахунку на практично повне державне фінансування, орієнтовані головним чином на забезпечення контролю над розподілом державних коштів і послуг й розраховані на однорідний контингент одержувачів послуг. У зв' язку з цим права установ незначні, самостійність обмежена, регулятори ринкових відносин відсутні. Внаслідок цього сьогодні спостерігається гострий дефіцит соціально-культурних якісних послуг. Бюджетні асигнування не покривають мінімальних потреб установ соціально-культурної сфери. За цих обставин сформувався глибокий розрив між номінальним і фактичним наданням цих послуг.

Хронічно недофінансується програма державних гарантій медичних послуг населенню. Державна політика в галузі охорони здоров'я повинна передбачати збільшення бюджетних витрат на охорону здоров'я одночасно із запровадженням страхової медицини. Слід забезпечити механізми перерозподілу частини коштів, отриманих від надання медичних послуг не першої необхідності, на фінансування потреб невідкладної медичної допомоги. Варто усвідомлювати, що звуження сфери та якості надання медичних послуг веде до значного збільшення втрат на подальше лікування захворювань, що зростають, або й непоправних демографічних наслідків. Тому, з метою підвищення ефективності соціальної політики на цьому напрямі, державне фінансування закладів з охорони здоров'я має бути орієнтоване на розвиток профілактики й раннього попередження захворювань. Крім того, потребує подальшої проробки питання впровадження страхової медицини.

Тема 5. Характеристика економічного потенціалу національної економіки

1.        Загальна характеристика економічного потенціалу та його структура.

2.        Поняття та склад національного богатства країни.

3.        Природно-ресурсний потенціал: сутність та характеристики.

4.        Виробничо-технологічний потенціал.

5.        Демографічний та трудовий потенціал.

6.        Науково-технічний та інноваційний потенціал.

7.        Інформаційний потенціал.

8.        Зовнішньоекономічний потенціал.

9.        Екологічний потенціал.

1. Загальна характеристика економічного потенціалу та його структура.

Потенціал у широкому значенні — це наявні засоби, запаси, джерела, які можуть бути мобілізовані, приведені в дію, використані для досягнення певної мети, здійснення плану, вирішення яко-гонебудь завдання. Потенціал соціально-економічної системи — поняття відносне і вимірюється для країни за динамічним критерієм, який інтегрує природно-ресурсні, економічні, соціальні, політичні та інші чинники, має суб'єктно-об'єктне вираження та конкретні цілі.

У наш час поняття «економічний потенціал», незважаючи на досить широке розповсюдження в науковій літературі, не має однозначного тлу­мачення. Найбільш поширеним є наступне. Економічний потенціал – сукупна здатність економіки кра­їни, її галузей, підприємств, господарств здійснювати виробиичо-економІчну діяльність, випускати продукцію, товари, послуги, задовольня­ти суспільні потреби, забезпечувати розвиток виробництва і споживання.

Економічний потенціал країни може бути представлений у вигляді комплексу взаємопов'язаних потенціалів як складових структури націо­нальної економіки. Найчастіше в якості критеріїв класифікації потенціалів використовують види економічних ресурсів, сфери діяльності, напрями використання (див. рис. 5.1).

Рис. 5.1. Способи класифікації видів економічного потенціалу національ­ної економіки

              Природно-ресурсний потенціал характеризує природні багатства наці­ональної економіки, уже залучені в господарський оборот, а також доступні для освоєння при даних технологіях і соціально-економічних відносинах.

              Виробничо-технологічний потенціал — сукупність засобів вироб­ництва (будинків, споруджень, обладнання та устаткування), а також існуючих технологічних способів (технологій) їх використання в економічній діяльності.

              Трудовий потенціал — трудові ресурси країни, включаючи підпри­ємницькі спроможності. Його обсяг і якість визначаються чисельністю ак­тивного працездатного населення та його освітнім і професійно-кваліфі-калійним рівнем

              Науково-технічний потенціал — потенціал, який є в розпорядженні країни у галузі науково-дослідницьких та дослідно-конструкторських роз­робок (НДДКР). Це — досягнення фундаментальної та прикладної науки, нові технології, дослідно-експерементальна база, а також науково-технічні та конструкторські кадри високої кваліфікації

              Внутрїшньоекономічний потенціал — частина загального економіч­ного потенціалу національної економіки, орієнтована на задоволення внут­рішніх потреб національного виробництва та соціальної сфери.

              Експортний потенціал — здатність національної економіки вироб­ляти продукцію, конкурентоспроможну на світових ринках, експортувати її в достатніх обсягах за світовими цінами.

              Також економічний потенціал національної економіки може бути ви­значений сукупністю галузей народного господарства, підприємств, уста­нов, які виробляють промислову, сільськогосподарську, будівельну проду­кцію, надають різні послуги виробничого й невиробничого призначення тощо. Цей принцип покладений в основу класифікації економічного поте­нціалу країни за ознакою сфери діяльності.

              Економічний потенціал конкретної національної економіки може характеризуватися з точки зору досягнутих результатів від використання наявних економічних ресурсів. Тобто економічний потенціал може розглядатися як узагальнена конкретно-історична характеристика рівня розвитку економіки.

              Економічні результати відображаються в обсязі, структурі, якості та техиіко-технологічному рівні вироблених товарів і послуг. Узагальненоюхарактеристикою економічних результатів є ВВП, національний дохід, їхня структура та динаміка. Окрім того, в якості показників економічних ре­зультатів можуть виступати фізичні обсяги виробництва окремих видів то­варів, визнаних на даному історичному етапі найважливішими, рівень жит­тя населення тощо.

              Вищеназвані показники економічного потенціалу широко застосову­ються у практиці міжнародних співставлень. Найчастіше динаміку розвит­ку окремих країн аналізують за допомогою співставлення рівнів зростання їхнього валового внутрішнього продукту.

              Однією із основних проблем економічної теорії є ефективність вико­ристання економічного потенціалу. Суть її полягає у визначенні шляхів і способів досягнення найбільшого задоволення суспільних потреб в умовах дефіциту та обмеженості ресурсів. Проблема ефективності суспільного виробництва мас два аспекти — цільовий (задоволення потреб) і ресурс­ний (використання обмежених ресурсів).

              Цільова ефективність являє собою якісну характеристику суспіль­ного виробництва з точки зору рівня розвитку і ступеня задоволення по­треб суспільства.

              Ресурсна ефективність відображає раціональність організації суспі­льного виробництва, комбінації факторів виробництва, застосування наяв­них ресурсів.

              Цільовий і ресурсний аспекти ефективності тісно взаємопов'язані. Ці­льова ефективність змінюється прямо пропорційно ресурсній, а також об­сягу і якості використовуваних ресурсів. При підвищенні цільової ефекти­вності на основі зростання ефективності використання кожної одиниці на­явних ресурсів говорять про інтенсивну форму функціонування економіч­ного потенціалу суспільства. Підвищення цільової ефективності за рахунок залучення в суспільне виробництво додаткових ресурсів називають екстен­сивною формою функціонування потенціалу.

Рис. 5.2. Показники ефективності використання економічного потенціалу національної економіки

              Для кількісної оцінки ефективності використання економічного поте­нціалу суспільства застосовується система показників, що складасгься із двох підсистем: підсистеми показників цільової ефективності й підсистеми показників ресурсної ефективності (див. рис. 5.2).             

              До першої підсистеми відносяться показники економічних результатів суспільного виробництва у співставленні з чисельністю населения: ВВП, ВНД на душу населення, а також показники обсягу накопичених матеріа­льних цінностей на душу населення. У підсистему показників ресурсної ефективності входять співвідношення між величиною отриманих результа­тів і масою ресурсів (продуктивність праці, фондовіддача тощо).

              2. Поняття та склад національного богатства країни.

Найважливішою характеристикою, що визначає потенційні можли­вості країни з виробництва товарів і послуг, є національне багатство, що характеризує базові чинники економічного зростання, забезпечує збіль­шення валового національного продукту і валового національного дохо­ду як джерел задоволення потреб суспільства.

Національне багатство є результатом діяльності попередніх поколінь людей і в той же час основою виробничої діяльності поколінь, що живуть зараз. Воно є вартістю сукупності економічних об'єктів, що забезпечують їх власникам можливість отримання економічної вигоди. Національне багатство (національний капітал) в традиційному розумінні відображає величину накопичених в країні матеріальних і нематеріальних ціннос­тей, створених для виробництва і споживання, золотовалютних запасів, боргів інших країн (за вирахуванням боргів іншим країнам) і власності даної країни в інших країнах. У цьому плані воно є реальним, речовим багатством, реальними активами національної економіки.