Національна економіка: загальне та особливе

Під економічною оцінкою трудового потенціалу розуміють його оцінку у вартісному вимірі. У науковій літературі питання вартісної оцінки трудового потенціалу ще недостатньо вивчене. З існуючих методів і способів оцінки трудового потенціалу можна виділити два альтернативних підходи: витратний і результатний.

Витратний підхід ґрунтується на сукупності витрат, пов'язаних з формуванням трудового потенціалу в конкретних соціально-економічних умовах. Представники цього напрямку вважають, що можливість такої оцінки пов'язана з економічним законом відшкодування витрат на виробництво робочої сили, з якого виходить, що робітники відтворюють фонд життєвих коштів у кількості, що необхідна для підтримки їх життєдіяльності, здатності до праці і створення сім'ї. За рахунок цих коштів підтримується індивідуальний трудовий потенціал даного робітника, здійснюється його розвиток, формується трудовий потенціал в особі наступного покоління. На основі цього підходу вартісна оцінка ресурсів праці і самого потенціалу еквівалентна витратам на формування і підтримку трудового потенціалу.

Результативний підхід ґрунтується на оцінці вартості створюваного продукту, який може бути отриманий за весь період реалізації трудового потенціалу, зосередженого на певній території в даний момент часу.

Обидва розглянутих підходи до оцінки трудового потенціалу мають як позитивні, так і від'ємні риси. Так, оцінка трудового потенціалу на основі витратного методу дозволяє враховувати витрати на підготовку і перепідготовку трудових ресурсів на базі минулого досвіду, дає вартісне вимірювання кількості трудових ресурсів, але такий підхід не відповідає поняттю трудового потенціалу як можливості виробляти будь-що в майбутньому.

              Результативний підхід є більш логічним, бо відповідає загальноприйнятому поняттю потенціалу як можливості отримання чого­небудь в майбутньому, крім того, при цьому взаємозв'язуються можливий результат з якісною і кількісною складовими трудового потенціалу.

Проте при використанні результатного підходу на практиці з'являються складнощі, пов'язані з виміром сумарного результату за весь період використання трудових ресурсів. Це виходить з того, що на кінцевий результат використання трудового потенціалу впливає значна кількість складних факторів, у числі яких темпи науково-технічного прогресу, структура виробництва й економічні пропорції, рівень інтеграції і поділу суспільної праці, рівень цін і інфляції та ін.

Трудовий потенціал суспільства збільшується за рахунок скорочення захворюваності і травматизму, що призводить до збільшення чисельності робочої сили і розширення масштабів трудової діяльності. Поліпшення стану здоров'я населення розглядається як важливий фактор фізичного розвитку і підвищення працездатності населення і відповідно розширення можливостей для створення продуктів і послуг, набуття знань та ін., тому не випадковим є вибір показника очікуваної тривалості життя, що відображає досягнення у сфері поліпшення стану здоров'я людини.

В умовах активного розвитку «економіки знань» зростає роль освіти в поліпшенні якості трудового потенціалу суспільства. Рівень розвитку інтелектуальної компоненти країни значною мірою зумовлює йо­го спроможність формувати інтелектуальну еліту як найактивніше «ядро» суспільства, що є головним носієм та генератором знань, передового науково-технічного, суспільного, політичного та іншого досвіду. Формування інтелектуальної еліти у всіх сферах діяльності сприяє підвищенню рівня освіченості, інтелектуалізації всього суспільства, а отже, його здатності до сприйняття інновацій. В сучасних умовах, коли бі­льшість розвинених країн знаходиться на шляху від індустріального до постіндустріального (та навіть інформаційного, «нового») суспільства, від­бувається переорієнтація економічних видатків держави на ринках праці, збільшення частки фінансування освіти та підвищення кваліфікації кадрів, подовження термінів навчання студентів, розширення спектра спеціально­стей та дисциплін ВНЗ, а також професійних навчальних закладів.

З метою відображення зростаючого значення кваліфікованої праці та інтелектуальної діяльності для відтворення суспільного життя останнім ча­сом в економічній думці активно використовуються поняття «людський капітал» як сукупність знань, здібностей і кваліфікації, здатність кваліфі­кованої робочої сили створювати прибуток, та «інтелектуальний капітал» для характеристики інтелектуального потенціалу (див. рис. 5.3), застосова­ного в економіці.

Рис. 3.3. Форми інтелектуального потенціалу суспільства

Застосування таких понять є визнанням того, що активізація творчого потенціалу людини, розвиток висококваліфікованої робочої сили є найефек­тивнішим способом досягнення економічного зростання, найважливішим ресурсом як окремої корпорації, так і суспільства у цілому. На думку одного із фундаторів теорії людського капіталу П. Друкера, «найбільш цінним капі­талом компанії XX століття було її виробниче обладнання, а в XXI столітті найбільш цінним капіталом компанії, як комерційної, так і некомерційної, стануть її працівники, які займаються інтелектуальною працею» .

Підвищення рівня освіти як окремої людини, так і населення в цілому істотно впливає на якість людського капіталу - основного фактора збільшення багатства суспільства - і зумовлює зростання суспільної продуктивності праці. Рівень освіти характеризує накопичений освітній, трудовий, науковий, інтелектуальний і творчій потенціал, складаючи фонд сукупних знань і вмінь -„духовне багатство" суспільства. Воно передається від покоління до покоління і являє собою важливу передумову як розвитку самої людини, так і зростання ефективності відтворювального процесу в цілому.

Одним з основних інструментів регулювання використання трудового потенціалу є баланс трудових ресурсів. Його складають за даними ста­тистичного обліку, демографічними розрахунками, даними відділів з ви­користання трудових ресурсів в обласних адміністраціях, міських бюро з працевлаштування та інформації населення.

              6. Науково-технічний та інноваційний потенціал

Сучасний період розвитку України характеризує етап прискореного науково-технічного прогресу. В багатьох країнах світу найбільш активним елементом відтворюваль-ного процесу є нарощування темпів НТП. У розвинених країнах світу пріоритетним напрямом економічного розвитку виступають наукоємні галузі.

Науковий потенціал - це сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), яка дає змогу за наявних форм організації та Управління ефективно вирішувати гос­подарські завдання. Поняття «на­уковий потенціал» можна застосовувати щодо будь-якої сукупності на­укових організацій (об'єднань у галузях господарства, міністерствах, відомствах), а також галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній території. Тому можна говорити про науковий потенціал держави, оскільки вона об'єднує наукові організації різного підпоряд­кування.

Складовими частинами науково-технічного потенціалу країни є:

1)             матеріально-технічна база науки (наукові організації, науково-дослідні лабораторії, експерементальні заводи та ін.);

2)             наукові кадри – дослідники, конструктори, винахідники, науково-технічний персрнал;

3)             фонд винаходів і відкриттів – банк наукових знань і відкриттів, еталонів, наукової інформації та ін.;

4)             організаційно-управлінська структура наукової сфери – система управління, фінансування, планування науково-дослідницьких і проектно-конструкторських робіт.

Науковий потенціал України базується на розгалуженій мережі наукових інститутів, науково-дослідних закладів, які існують у системі Національної академії наук, міністерств і відомств, їх працівниками є десятки тисяч спеціалістів вищої категорії - докторів і кандидатів наук. У деяких напрямках науки Україна проявила себе як один із світових лідерів, наприклад, у кібернетиці, електрозварюванні металів, кардіохірургії, космічній техніці. Однак у багатьох галузях наукової діяльності, що стосуються розробки високопродуктивної техніки і новітніх технологій, відставання вітчизняної науки суттєве. У наш час ситуація ускладнюється недостатнім фінансуванням і нестабільною діяльністю наукових організацій, від'їздом спеціалістів високої кваліфікації за кордон.

У 1990 р. в Україні було зосереджено 6,5% світового науково-технічного потенціалу при чисельності населення близько 0,1% світового рівня. З кожної 1000 зайнятих 11 осіб працювали в науково-технічній сфе­рі. У 2000 р. таке співвідношення становило вже шість осіб на 1000 зайня­тих, а у 2005 р. — п'ять осіб.

Важливою складовою наукового потенціалу, від якої значною мірою залежить успішність виконання науково-дослідних і дослідно-конструк­торських робіт (НДДКР), є матеріально-технічна база організацій, які ви­конують наукові та науково-технічні роботи - основні фонди, що зна­ходяться в їх розпорядженні.

Спостерігаються надзвичайно низькі темпи оновлення наукового парку. Більшість машин і устаткування, які знаходяться в користуванні організацій, що виконують НДДКР України, перебувають в експлуатації 11-20 років (11,6% всієї кількості) або й понад 20 років (26,2%).

Науково-технічний рівень країни визначається також на основі інноваційного потенціалу всієї національної економіки. Інноваційний потенціал визначається здатністю фундаментальної науки забезпечити нововведеннями процес оновлення продукції.

Кількісну характеристку інноваційного потенціалу можна виразити за допомогою відношення:

де V – кількість освоєних зразків нової продукції; N – кількість створених зразків нової продукції.

Показник характеризує стан (рівень) інноваційних процесів та інноваційної діяльності в країні. Інноваційні процеси обумовлюють створення й впровадження нових технологій, техніки і розроблення нових матералів, розвиток нових галузей і виробництв. Метою інноваційної діяльності є впровадження інновацій у виробництво. У країнах з розвинутою ринковою економікою інноваційною діяльністю займаються 70-80% підприємств. В Україні цей показник в останні роки становить 15-20%.

Можливість реалізації науково-технічного й інноваційного потенціалу країни залежить від ефективності науково-технічної й іноваційної політики держави.

Науково-технічна політика – це політика держави щодо формування й створення умов, сприятливих для ефективного науково-технічного розвитку країни.

Умовами ефективного науково-технічного розвитку вважають:

-          раціональну мотивацію використання результатів НТП у виробництві;

-          соціальну ефективність впровадження результатів НТП (соціалізація економіки, поліпшення умов праці, охорона навколишнього середовища та ін.);

-          конкуренцію в науково-дослідній сфері й захист авторських прав;

-          інтеграцію науково-дослідних, виробничих і фінансових структур;

-          державну підтримку розвитку НТП й інноваваційних процесів.

              За кількістю науковців (1774 особи) у розрахунку на мільйон жителів Україна значно відстає від Росії (3319 осіб), Фінляндії (7992 особи), Швеції (5416 осіб), середнього показника ЄС (2607 осіб). Проте найважливішим показником є рівень фінансування науки, за яким Україна з показником 1,16% ВВП значно відстає від середньосвітового показника (2,36%), Швеції (3,98%), США (2,67%). Це призводить до того, що в Україні виробляється лише 6,5%  конкурентоспроможної продукції, тоді як в Японії – 67%, США – 78%.

              Рівень розвитку і динамізм інноваційної сфери – науки, нових технологій, наукоємних галузей і компаній – створює основу для стійкого економічного зростання. Однак позитивні зрушення в зростанні ВВП в Україні, починаючи з 2000 року, не забезпечили науково-технічного прогресу, що спричинено недоліками в системі державного і корпоративного управління, нерозв’язаністю проблем структурної перебудови, прибуткового ведення господарства. Економічні та фінансові дисбаланси, невідповідність функціонування економіки завданням технологічного розвитку не дозволяють мобілізувати науково-технологічний потенціал.

              Наша країна відстає не тільки за показниками формування науково-технологічного потенціалу, а й за параметрами його результативності. Сьогодні на Україну припадає лише 0,004% від загальносвітової кількості щорічних патентних заявок, 0,04% від загальносвітових доходів від продажу ліцензій і 0,05% від загальносвітової вартості високотехнологічного експорту. За цими показниками відставання від країн технологічних лідерів на одного працівника сфери НДДКР досягає двох-трьох порядків. По суті, це вже не просто відставання, а системний розрив.

Відсутність дієвого механізму впровадження технологій і техноло­гічних рішень, скорочення кадрового потенціалу у вітчизняній науці -основні перепони на шляху зростання реальної економіки. Україну ха­рактеризує зростання віку наукових працівників, особливо з науковим ступенем, що свідчить про нарощування «вимивання умів» - відплив талановитих та працездатних наукових працівників за межі країни. Тен­денції деградації НТП в Україні у найближчі роки можуть набути незворотного характеру. В цих умовах в Україні за роки становлення держави практично відсутній приріст організацій, які виконують наукові та науко­во-технічні роботи.

Середній вік працівників у сфері НДР загалом у 2005-2006 рр. перевищував 49 років, докторів наук - 61 рік, а кандидатів наук наближався до 53 років.

Інноваційні процеси конкретизуються на просторовому рівні у вигля­ді нових форм виробництва: регіонів високого науково-технічного роз­витку, технополісів, технопарків, бізнес-інкубаторів. Дві перші форми найвищого рівня організації та ефективності інноваційної діяльності в Україні, на жаль, ще не сформувалися. Під технологічним парком розуміють науково-виробничий комп­лекс, до якого входять дослідний центр і компактна виробнича зона, що прилягає до нього, де на орендних чи інших умовах розташовані малі наукоємні фірми, які виконують завдання зі створення та впровадження нових розробок, виготовлення сучасного обладнання та приладів. На по­чаток 2005 року в Україні було зареєстровано вісім технопарків, з яких працювало 4.