Національна економіка: загальне та особливе

Міжнародна економічна інтеграція розпочалася із створення Спіль­ного ринку в Європі, що пізніше трансформувався у Європейський Союз (ЄС), і нині здійснюється в країнах Північної Америки, країнах Тихо­океанського регіону під егідою Японії. Основні напрями інтеграційних процесів зводяться до створення умов для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів і робочої сили.

Україна, як і інші нові держави Східної Європи, прагне приєднатися до Європейського Союзу, маючи для цього всі підстави.

Вже встановлено відносини з такими впливовими міжнародними еко­номічними організаціями, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Сві­товий банк. Із Світовою організацією торгівлі Україна веде офіційні пе­реговори щодо повноправного членства в ній.

Співробітництво України з міжнародними фінансовими організа­ціями, зокрема з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком і Європейським банком реконструкції та розвитку, ЄС, з окремими країнами-донорами, допомогло запровадити програми фінансової стабіліза­ції і залучити в економіку країни пільгові кредити. Співпраця із перелі­ченими організаціями і країнами стала для України принципово новою формою фінансово-економічних відносин, яка вимагала створення від­повідної нормативно-правової бази, запровадження жорсткої дисциплі­ни щодо виконання зобов'язань, визначених укладеними міжнародними договорами.

У сучасних умовах зовнішньоекономічні зв'язки стають могутнім за­собом прискорення науково-технічного розвитку та інтенсифікації еко­номіки, оскільки оволодівати найновішими досягненнями науки й техні­ки без інтенсивного обміну результатами наукових досліджень, різнома­нітними товарами й послугами означає нераціонально використовувати власні ресурси, втрачати час і темпи розвитку.

В економічних зв'язках України із зарубіжними країнами вико­ристовується науково-технічне співробітництво (торгівля патентами, ліцензіями, технічним досвідом «ноу-хау» тощо), яке сприяє приско­ренню темпів економічного розвитку, втіленню у практику найновіших технічних досягнень, раціональному використанню природних ресурсів, автоматизації і механізації технологічних процесів, скороченню строків будівництва сучасних підприємств, підвищенню ефективності капітало­вкладень, розширенню сфери міжнародних відносин. Науково-технічне співробітництво здійснюється у формах:

•       матеріальній, тобто через обмін продукцією, насамперед наукоміст-кою, створеною за найновішими технологіями;

•       нематеріальній - у вигляді креслень, формул, обміну інформацією, лі­тературою та ін.;

•       послуг фахівців і технічного персоналу в галузі менеджменту, марке­тингу, контролю за якістю.

Науково-технічне кооперування між фірмами здійснюється у формі консалтингу (технічного консультування та експертизи проектів), лізин­гу (оренди промислового і науково-дослідного устаткування). У зовнішньоекономічних зв'язках України використовується і така форма економічного співробітництва, як кредити. В сучасних умовах нестабільності економічного розвитку Україна зацікавлена в надхо­дженні іноземних інвестицій в українську економіку. На перспективу Україна зможе надавати цільові кредити в національній валюті зару­біжним державам, підприємствам та іншим споживачам під закупівлю вітчизняної продукції машинобудування. Таке кредитування іноземних споживачів сприятиме зовнішньому конвертуванню української грошо­вої одиниці.

Створення спільних підприємств - одна з форм економічного спів­робітництва України із зарубіжними державами. Ці підприємства діють самостійно, наділені широкими правами для здійснення експортних та імпортних операцій. Спільні підприємства погоджують ціни на спіль­но вироблену продукцію і укладають відповідні контракти, їх прибуток розподіляється між учасниками пропорційно вкладу в статутний фонд.

У сучасних умовах Україна має розвивати нову державну стратегію, створювати нову модель торговельно-економічних відносин, в основі яких лежить єдність виробництва, експорту та імпорту в процесі обігу капіталу, розширеного відтворення. Істотну роль має відіграти гнучка система протекціоністських заходів, які б дали змогу вітчизняним під-приємствам-експортерам почуватися більш впевнено і захищено.

9. Екологічний потенціал

На порозі нового тисячоліття в Україні, як і в усьому світі, проблеми охорони природи були такими ж важливими, як і у XX ст. Природа з час­тими повенями, надзвичайної сили цунамі, посухами, закликала людей не забувати про неї, не послаблювати уваги й ретельної праці з метою її збереження й захисту. Але індустріальний розвиток та зростаюча ур­банізація мали й свій зворотній бік: надмірний наступ на природу, нера­ціональне використання, часто й виснаження природних ресурсів задля потреб людини та виробництва. Наслідками інтенсивної виробничої ді­яльності людини стають глобальне потепління клімату, зміни фону радіо­активності, танення льодовиків, зміни співвідношення суші та водоймищ в окремих регіонах планети, зникнення цілого ряду рідкісних видів рос­лин і тварин. Екологічну кризу можна подолати, тільки сприймаючи її як питання існування життя на Землі, питання існування людської цивіліза­ції.

Екологічна ситуація в Україні є складною. Три основні чинники впли­нули на екологічну ситуацію: аварія на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 р.), невміла меліорація земель, розвиток добувної і перероблюючої промисловості при застарілих технологіях і, пов'язана з цим, надмірна урбанізація багатьох районів (Донбас, Придніпров'я).

Чорнобильська аварія призвела до радіаційного забруднення май­же всієї території України. Унаслідок того, що вся радіоактивна хмара пішла на захід, особливо сильнозабрудненим стало майже все Україн­ське Полісся - зона стародавнього заселення, господарського освоєння, специфічної матеріальної і духовної культури. Якщо враховувати, що в попередній період тут була здійснена надмірна осушна меліорація, то, зрозуміло, Полісся майже до Шацьких озер перетворилось на регіон з надзвичайно несприятливою екологічною обстановкою.

На всій території України залежно від ступеня забрудненості повітря, води і землі можна виділити наступні території: екологічного лиха, над­звичайно забруднені, дуже забруднені, забруднені, помірно забруднені і умовно чисті.

Умовно чистих територій залишилося дуже мало. До них належать майже весь північний макросхил Українських Карпат, Шацьке поозір'я, південна Волинь на межі Рівненщини і Тернопільщини, Придніпров'я на межі Черкаської і Полтавської областей, північ Сумщини і Чернігівщини, центральне Поділля і деякі ареали в гірському Криму, всього приблизно 50 тис. км2, тобто 8,3% площі України. Помірно забруднені території заходу України (без Полісся) і майже весь північний схід держави, де забруднені і дуже забруднені терито­рії украплюються в зони дії великих і середніх міст. Помірно забрудне­ні території складають майже 150 тис. км2, тобто приблизно 24% площі України. Таким чином, умовно чисті і помірно забруднені ареали скла­дають разом трохи менше третини території країни. Решта двох третини це території забруднені, дуже забруднені, надзвичайно забруднені і зони екологічного лиха.

Найбільші забруднювачі навколишнього середовища - об'єкти енерге­тики, в першу чергу ТЕС і ГЕС. Споживаючи велику кількість нафтопро­дуктів, газу і вугілля, вони викидають в атмосферу мільйони кубічних метрів шкідливих газів аерозолів і сажі, займають сотні гектарів землі шлаком і золою.

Іншим джерелом забруднення природи України є транспорт. У всіх великих містах України частина забруд­нення повітря від автотранспорту в останній час складає 70-90% загаль­ного рівня забруднення.

Шкідливими компонентами навколишнього середовища є також об'єкти, що генерують могутні фізичні поля - електромагнітні, радіацій­ні, шумові ультразвукові і інфразвукові, теплові, вібраційні (великі раді­останції, теплоцентралі, РЛС, трансформаторні підстанції, ЛЕП, ретран­сляційні станції, спеціальні фізичні лабораторії і установки, кібернетичні центри, АЕС).

Сучасний напружений екологічний стан більшості регіонів України (Центральне Полісся, Прикарпаття, Причорномор'я, Крим, Азовське море, Центральне Придніпров'я і Донеччина) є спадком помилкової екологічної політики впродовж останніх років: розвиток територіальних промислових комплексів, енергетики сільського господарства без ура­хування специфіки природних умов краю, інтересів українського наро­ду, екологічних законів.

Підприємства металургії і енергетики щорічно викидають в повітря відповідно 35% і 32% всіх забруднень від стаціо­нарних джерел, вони є головними забруднювачами повітря України.

ГЕС вважаються екологічно найбільш безпечними, але створення каскаду водосховищ на Дніпрі, які затопили близько 7 тис. км2 прекрасних родючих заплавних земель і за період свого існування перетворилися на водоймища-накопичувачі від­ходів і забруднень з оточуючих регіонів, призвело до значних негативних екологічних змін (підтоплення 100 тис. га прибережних земель, багато­разове зниження активності процесів самоочищення Дніпра, "цвітіння" водоймищ, зниження продуктивності рибних господарств тощо).

Дуже негативною з точки зору екології є наявність на території України чотирьох діючих АЕС - Рівненської, Хмельницької, Запорізької і Південно-Української. Зберігається не тільки велика небезпека нових аварій на АЕС, але і додається дуже складна проблема поховання від­ходів ядерного палива і, в недалекому майбутньому, після відробітку на­лежного ресурсу - поховання і ліквідація самих АЕС - дуже складний, небезпечний і дорогий процес.

Екологічні проблеми житлово-комунального господарства - це проб­леми населених пунктів, територіальної структури виробництва, струк­турної пропорційності між галузями, які виробляють товари та надають послуги, виробничої структури та інфраструктурних характеристик. Ва­гомою причиною їх виникнення є процеси урбанізації у багатьох містах України. Перевантаження територій виробничими об'єктами обумовило зростання концентрації населення і неспроможності об'єктів ЖКГ до йо­го обслуговування. Дались взнаки і наслідки економічної кризи, нестачі фінансових коштів, структурної незбалансованості виробництва.

Невідповідність пропорцій між комунальними і промисловими під­приємствами, у яких до того ж відсутні технології очищення стічних вод нового покоління, тобто високого ступеня ефективності, призводить до того, що через систему централізованої каналізації у водойми скидають­ся промислові стічні води, насичені шкідливими речовинами. Це спричи­няє руйнацію каналізаційних мереж, порушення технологічного регла­менту очищення міських стічних вод. Крім цього, висококонцентровані стічні промислові води не видаляються в процесі біологічного очищення, тобто подальше їх використання, наприклад, у сільському господарстві стає неможливим.

Досить відчутної екологічної шкоди наносить Дніпру з його водосхо­вищами, Дунаю, Дністру, а також Чорному і Азовському морям водний транспорт, перш за все - від недотримання правил перевезення і перека­чування нафтопродуктів, аварій, змивів, через шумо-вібраційні впливи, створення хвиль, які руйнують береги водосховищ тощо.

Все більшою екологічною проблемою міст України, особливо вели­ких і курортних, є проблема очищення комунальних відходів - побуто­вих і промислових, переробка цих відходів. Останнім часом в Україні ак­тивізувалися екзогенні геологічні процеси зрушення, сілі, змиви, ерозія, спровоковані антропогенною діяльністю (будівництвом, добуванням ко­рисних копалин, підтопленням територій).

Водні ресурси характеризує потужне господарське навантаження, яке в цілому значно перевищує екоємність водоресурсних систем України. За розрахунками, загальний індекс навантаження на водні ресурси досяг допустимої межі і складає 0,61. Значно погіршується стан підземних вод, що пов'язано, перш за все, з порушенням природоохоронної діяльності у сільськогосподарському виробництві, необгрунтованим використанням пестицидів і мінеральних добрив, інтоксикацією землі та водних ресур­сів, перетворенням органічних добрив на забруднювачів природного се­редовища.

Особливістю нинішньої ситуації щодо водних ресурсів у державі є та­кож мінералізація і підвищений вміст важких металів у воді, що значною мірою обумовлене існуванням трьох тисяч накопичувачів для очищення стічних вод. Разом з тим, проблеми водних ресурсів також мають еколого-економічний характер і можуть вирішуватися шляхом ліквідації причин, що їх породжують. До таких слід віднести:

•       незбалансовану господарську діяльність;

•       структурну незбалансованість між накопиченням відходів вироб­ництва та їх переробкою;

•       незбалансованість обсягів водних ресурсів і виробництва, що призво­дить до їх нераціонального використання;

•       штучну зміну режиму водних об'єктів, яка не завжди економічно до­цільна;

•       наявність високоурбанізованих і високоіндустріальних територій, у структурі яких переважають галузі важкої промисловості (металургія, нафтохімія) — потужних споживачів води, на яких деградаційні про­цеси переважають процеси самовідновлення і самоочищення водних ресурсів;

•       нестачу інвестиційних коштів для оновлення основного капіталу водозабезпечуючого та водоочисного призначення.

Тема 6. Господарський комплекс національної економіки та його структура

1.        Господарський комплекс національної економіки: основи формування та особливості структури.

2.        Промисловий комплекс та його особливості в Україні.

3.        Будівельний комплекс та його особливості в Україні

4.        Транспортний комплекс і зв'язок у господарському комплексі України.