Задачи, содержание и условия развития внутренней культуры социального работника

     Інколи  соціальний працівник, навіть належно  професійно підготовлений, з певним досвідом, може опинитися у проблематичному  становищі. Часто це є наслідком переоцінювання власних суб'єктивних уявлень та установок щодо потреб клієнта, його ресурсів і можливостей розвитку («Я краще знаю, що саме потрібне клієнтові»). Тоді він рекомендує клієнтові не те, що потрібно, а те, що вважає правильним, корисним для нього. Це свідчить про непрофесійність. Тому важливо завжди мати на увазі, що будь-яке судження про клієнта, сприйняття його слів є лише передбаченням. Нерідко висловлювання клієнта викликають у фахівця особисті асоціації, емоції, які заважають адекватному сприйняттю їх змісту. Часто клієнт приховує власні емоції, побоюючись посваритися із соціальним працівником. У зв'язку з цим слід пам'ятати, що висловлені потреби клієнта можуть не відповідати тому, що він насправді відчуває, переживає, чого потребує. Наприклад, працівник соціальної служби для самотніх людей із функціональними обмеженнями кілька років поспіль обслуговував клієнта, який на перших порах весь час висловлював вдячність соціальній службі, потім припинив це робити і сприймав послуги як належне, не висловлюючи жодних нарікань. Але згодом почав висувати різноманітні конкретні скарги стосовно стану здоров'я та прохання щодо збільшення обсягу соціальних послуг. Як з'ясувалося, зміна поведінки клієнта не була пов'язана з погіршенням його фізичного стану, реальною потребою у нових послугах, а ґрунтувалася на незадоволеній потребі у спілкуванні. Тому соціальний працівник має чітко розрізняти, що потрібно клієнтові, обирати правильний різновид допомоги: надати інформацію чи пораду, знайти ресурси, підтримати емоційно тощо.

     Діяльність  соціальних працівників реалізується у географічному, політичному, соціально-економічному, культурному і духовному контекстах, на які обов'язково мають зважати  справжні професіонали. Географічний контекст визначає кордони соціальної роботи (агентство, регіон, нація, держава). Політичний контекст характеризує суспільний устрій, політичний режим, форму правління, які обумовлюють формування внутрішньої соціально-економічної політики, в т. ч. засади соціальної практики і практичної діяльності соціальних працівників. Від соціально-економічного контексту залежить доступність для людей необхідних життєвих засобів, а також умови здобуття освіти, медичного обслуговування, соціального забезпечення і захисту, рівень розвитку соціальних послуг і соціальної підтримки. Культурний і духовний контексти вимагають від соціального працівника поваги до релігійних, культурних, духовних традицій особистостей, сімей, громад і націй, врахування соціальних цінностей суспільства, філософсько-політичних переконань, ідеалів людей, з якими їм доводиться спілкуватися.

     Функціональний  аспект діяльності соціального працівника. Функції соціального працівника - це предметно-інструментальна основа його професійної діяльності. Професійні функції соціального працівника дозволяють уявити структуру функціональних обов'язків як певну суму знань, вмінь і навичок, які забезпечують професійну компетентність спеціалістів в практичній роботі.

     Український дослідник В.М.Сидоров основні  із них об'єднав в класи: базові та спеціальні. До базових функцій за цією класифікацією автор відносить: діагностичну (оціночну), корекційну. До спеціальних: комунікативну, організаторську, прогностичну, превентивну, психо- терапевтичну, рекламно-пропагандистську, медичну, соціально-педагогічну, соціально-економічну [38, с. 64].

     Діагностична  функція соціального працівника включає вивчення, аналіз і оцінку клієнтів (індивідів, сімей, груп, спільнот) і направленість впливу на них соціального середовища і „ставить с діагноз"; дана функція передбачає також і оцінку результатів,  в процесі соціальної роботи.

     Прогностична  функція полягає у прогнозуванні соціальним працівником розвитку подій, процесів, які проходять у сім'ї, групі, суспільстві і розробці певної моделі соціальної поведінки. 3міст прогностичної функції вимагає від соціального працівника визначення пріоритетів, тому що проблеми, з якими йому доводиться мати справу, здебільшого багатогранні і вимагають дій за декількома параметрами.

     Запобіжно-профілактична  або соціально-терапевтична функція дозволяє передбачити і привести у дію соціально-правові, юридичні, психологічні, соціально-медичні, педагогічні заходи, попередження та подолання негативних явищ, організацію відповідної допомоги особам, які її потребують, забезпечити захист прав сім'ї, жінок, підлітків, дітей, молоді підтримку груп ризику.

     Правозахисна функція полягає в знанні та вмінні використовувати закони, правові акти, які спрямовані на надання допомоги і підтримки вразливих груп населення, їх захист.

     Педагогічна функція передбачає виявлення інтересів та потреб дітей у різних видах діяльності/культурної, спортивно-оздоровчої, технічної художньої творчості тощо/ і залучення до роботи з ними різних установ і організацій, громадських, творчих та інших спілок.

     Психологічна функція передбачає консультування та корекцію міжособистісних стосунків, допомогу у соціальній реабілітації всім, хто її потребує, сприяння соціальній адаптації особистості.

     Соціально-медична функція спрямована на організацію роботи з профілактики здоров'я, на оволодіння першою медичною допомогою,  організації харчування, санітарно-гігієнічними нормами, основами трудотерапії, сприяння формуванню здорового способу життя.

     Соціально-побутова функція реалізується шляхом надання необхідної допомоги та підтримки різним категоріям дитячого населення/особливо допомога інвалідам, різним типам сімей та ін.

     Комунікативна функція передбачає встановлення контактів з особами, які потребують тієї чи іншої допомоги, підтримки, організації обміну інформацією, сприяння включенню різних інститутів суспільства в діяльність соціальних служб, допомоги у сприйнятті й розумінні іншої людини.

     Посередницька функція передбачає встановлення взаємозв'язку та спільної діяльності багатьох громадських, соціальних, державних структур вирішення проблем дітей та підлітків, а також соціальних груп ризику.

     Професійна  компетентність характеризується наявністю у соціальних працівників комплексу знань, умінь, навичок, психологічних якостей, професійних позицій та аксеологічних варіантів. А знання, уміння і навички виступають як рольові характеристики професійної компетентності.

       Окрім того, професійна компетентність соціального працівника і педагога повинна включати також і особистісні якості, а також сукупність умінь і навичок, що забезпечують функціонування процесу спілкування з клієнтами і колегами. Отже, професійну компетентність соціального працівника можна назвати стрижневим компонентом вибраного ним виду діяльності, а комунікативну компетенцію - необхідною умовою її ефективності.

     Поняття "компетентність" в широкому розумінні  цього слова означає досконале знання своєї справи, суті роботи, яка виконується, складних зв'язків, явищ і процесів, можливих способів і засобів досягнення окреслених цілей. У зміст компетентності включається рівень базової і спеціальної освіти, стаж роботи, уміння акумулювати широкий життєвий і професійний досвід, знання можливих наслідків конкретного способу впливу на особистість[57, с. 31].

       Компетентність визначається наступними рівнями:

      1)компетентність як здатність  до інтеграції знань і навичок,  до використання її в умовах  змін зовнішнього середовища, в якому відбуваються постійні зміни;

       2)концептуальна компетентність;

      3)компетентність в емоційній  сфері, в галузі сприйняття;

      4)компетентність у конкретних  сферах діяльності.

     Що  ж стосується компетентності спеціаліста  соціальної сфери, то вона розуміється як феномен, обумовлений дією загальних особливих і поодиноких закономірностей прояву цілеспрямованої творчої активності особистості у певній сфері праці: освітній, управлінській, виробничій, сімейній, дозвіллєвій тощо. Компетентність соціального працівника і соціального педагога у конкретній сфері діяльності можна, на нашу думку, розглядати як міру професіоналізму, міру володіння професією на рівні творчості, майстерності.

     Аналізуючи  сутність професійної компетентності, можна визначити їх чотири джерела: життєвий досвід (досвід міжособистісного спілкування), загальна ерудиція, мистецтво і спеціальні методи навчання. Звичайно, провідним є досвід міжособистісного спілкування, оскільки він враховує норми і цінності конкретного середовища і, водночас, базується на індивідуальних особливостях і психологічних подіях особистого життя. Ці якості проявляються лише у комунікативній взаємодії. Водночас соціальний працівник (чи соціальний педагог) має враховувати той факт, що професійна компетентність може удосконалюватись як саморозвиток, самовдосконалення, на основі власних дій, а діагностуватися компетентність повинна завдяки самоаналізу, самооцінки.

     Слід  зазначити, що професійна компетентність соціального працівника, в основному, залежить від особистості самого спеціаліста. Від його особистих характеристик залежить, чи звернеться до нього зі своєю проблемою клієнт, чи ні. Внутрішня установка йти назустріч людям, любов і доброта до них, прагнення і здатність проникнути у світ переживань клієнта, залишаючись при цьому щирим у судженнях і діях, у настрої і спілкуванні, є основою розвитку комунікативної компетентності соціального працівника. На нашу думку, в основі професійної компетентності лежить широка гама загальнолюдських цінностей, таких, як гуманізм, добро, здатність до співпереживання тощо. Це ще раз підтверджує нашу думку про комплексний характер комунікативної компетентності, яка включає особистісні характеристики, пізнавальні, емоційні та поведінкові.

     Тому  можна стверджувати, що основною внутрішньою умовою ефективної діяльності є взаємовідносини між соціальним працівником (з проявом його особистісних характеристик) і клієнтом (який має свої особистісні якості). При цьому ідеальний варіант взаємовідносин може бути при наявності рівноправних суб'єкт-суб'єктних відносин партнерів по спілкуванню. Такий характер спілкування є тим оптимальним психологічним фоном, який створює умови для процесу саморозвитку, самовдосконалення.

     Якщо  вести мову про професійну культуру галузі соціальної роботи, то її показником може виступати результативність праці (вчасність, доцільність, інформативність тощо). Професійну культуру соціального працівника можна розглядати як складну інтегративну якість особистості, яка опосередковує професійно-педагогічну діяльність, спрямовану на налагодження, підтримку і розвиток ефективного спілкування з клієнтом чи іншими учасниками соціального процесу.

             Висновки до третього розділу

      Визначальним  чинником формування гуманістично спрямованої внутрішньої культури соціального працівника є система цінностей, яка визначає ефективність практичної діяльності. Відповідно гуманізму,  найвищою цінністю в суспільстві є людина. Переконаність в абсолютній цінності кожної людини є базисною психологічною установкою, підґрунтям ціннісної орієнтації соціального працівника. Основою системи цінностей та особистісних якостей соціального працівника виступає моральність, яка розглядає поведінку та діяльність з точки зору їх моральної цінності.

      Гуманістично  орієнтованій системі цінностей соціального працівника притаманні: повага до основних прав людини, почуття соціальної відповідальності, повага до свободи особистості, підтримка прагнення людини до самовизначення.

      Формування  внутрішньої культури соціального  працівника відбувається як процес накопичення професійних знань, та як процес розвитку якостей соціального працівника. Теоретичну практичну, орієнтаційну цінність у формуванні внутрішньої культури соціального працівника мають психологічні, психолого-педагогічні якості, наявність моральної свідомості і поведінки, професійне мислення, загальна гуманістична спрямованість професійної діяльності: соціальний працівник здійснює свою діяльність у ціннісно орієнтованому світі, де кожен вчинок, мета, мотив, засіб досягнення мети, намір отримує оцінку з точки зору відповідності його гуманістичним і моральним нормам.

     Реалізація  внутрішнього духовного потенціалу фахівця з соціального захисту  у контексті його професійного само становлення уможливлюється завдяки дотриманню наступних принципів: 1) принцип духовно-творчого саморозвитку як здійснення саморозвитку через безперервне самовдосконалення; поширення власного досвіду, власних знань; 2) принцип самопізнання: орієнтація на рефлексивне мислення; усвідомлення своїх сильних і слабких якостей, самоспостереження, самоаналіз; 3) принцип дотримання пріоритетів практики. Суть його полягає у визнанні необхідності вивчення теорії з розумінням того, що критерієм істини є практика. Практична реалізація ідей, вивчення теорії відбувається не лише з метою усвідомлення, а й для використання її узагальнень на практиці; 4) принцип співтворчості соціального працівника і клієнта.