Задачи, содержание и условия развития внутренней культуры социального работника

     Можна продовжувати класифікувати цінності за різними параметрами, зокрема, за протилежними значеннями: позитивні й негативні, первинні й вторинні, реальні й потенційні, безпосередні й опосередковані, абсолютні й відносні. Є цінності, які важко віднести до якоїсь із груп або які стосуються багатьох із них: умовні, ідеальні, інтелектуальні., неперехідні, вічні, глобальні. Всі вони перебувають у тісному взаємозв'язку, взаємозалежності й взаємозумовленості і мають властивість впливати на психофізіологічний розвиток та формування особистості.

     Світ  цінностей - це перш за все світ духовної культури в широкому розумінні слова, це сфера духовної діяльності людини, її моральна свідомість, її уподобання - тих оцінок, в яких виражається міра духовного багатства особистості. Якраз через це цінності не можна розглядати як просте продовження або відображення інтересів. В світі цінностей знову відбувається ускладнення стимулів поведінки людини і причин соціальної дії. На перший план виступає не те, що безумовно необхідно, без чого не можливо існувати (це завдання вирішується на рівні потреб), не те, що вигідно з точки зору матеріального буття (це рівень інтересів), а те, що повинно, що відповідає уяві про призначення людини і її гідності.

     Поняття „цінність" тісно пов'язане з  категоріями „потреба" та „інтерес". Суть життя людини на Землі полягає  в тому, щоб задовольнити свої різноманітні потреби. Під потребами, звичайно розуміють стан особистості, що вимагає вступити у взаємовідносини з навколишньою дійсністю для збереження свого існування, функціонування і розвитку, успішної життєдіяльності, пізнання і освоєння світу, самоствердження в ньому. Як первинні (органічні, біологічні) - в їжі, житлі, одязі тощо, так і вторинні (соціальні, морально-духовні) - в знаннях, оволодінні суспільним досвідом, у праці, творчості, спілкуванні, самовизначенні, суспільному статусі - потреби виникають під впливом конкретних внутрішніх і зовнішніх умов та активізують пізнавальну, емоційну й вольову сфери особистості, спонукають її до дії, пошуків об'єктів для задоволення цих потреб.

     Таким чином, потреби - це фундаментальна якість особистості, що визначає спосіб і спрямованість її життя, дій та поведінки, характер ставлення до дійсності, до своїх обов'язків. Потреби особистості характеризуються різноманітністю і багатством видів чи груп. Одні потреби, зокрема матеріальні, можуть задовольнятися швидко, а натомість виникати нові, пов'язані з ними, інші - не обмежені в часі (наприклад, потреба в професійному самовизначенні реалізується протягом тривалого періоду життя). Але всі вони задовольняються у процесі практичної діяльності людини залежно від особистісних, історичних, суспільних, політичних та інших умов, у які включена ця життєдіяльність, від характеру взаємовідносин із суспільством, колективом, групою та виробництва й розподілу в них матеріальних і духовних благ тощо. Така діяльність спрямовується на пошук значущих для потреб об'єктів з тим, щоб присвоїти їх, доповнити себе ними і тим самим утвердити свої життєві сили, виявити своє буття.

     Для реалізації потреб і інтересів існують відповідні об'єкти (цінності). Це предмети навколишньої дійсності, явища природи й життя, продукти діяльності й виробництва, матеріальні й духовні блага, соціальні факти й історичні події, суспільні процеси, фундаментальні поняття, моральні норми, закони, заборони, принципи, ідеали, ідеї тощо. Особистість критично оцінює, аналізує і сприймає їх як позитивні чи негативні для себе, корисні чи ні, як такі, що задовольнятимуть чи не задовольнятимуть її конкретні потреби. Якщо в них можуть бути реалізовані ці потреби, вони виступають для людини життєво значущими, цінними.

     Однією  з найбільш важливих ціннісних потреб є потреба праці, суспільного  призначення, професійної діяльності.

    Професійна  діяльність з історичної точки зору є не чим іншим як певним конкретним культурно-історичним досвідом. Загальнолюдське та культурне начало в кожній професії проявляється в тому, що кожна професія в першу чергу є сукупністю знань  про щось. Професія є відносно самостійним, конкретно-історичним типом соціальноорганізованої праці, яка вимагає для свого здійснення певної підготовки. Але як суспільна, групова форма діяльності професія має свою особистісну форму: в межах професії здійснюється конкретний спосіб застосування людиною своїх сил і можливостей. 

    Поняття „професія” латинського походження і буквально означає „офіційне  оголошення про свою спеціальність” [20, с. 54]. На територію України воно потрапило з французької мови в ХІХ столітті. В самому широкому розумінні професія – це певний рід діяльності, який обумовлений суспільним розподілом праці і вимагає певної підготовки. Як правило, професія є пожиттєвим заняттям людини, за яке вона одержує платню, тобто професія – це оплачувана діяльність людини, це спосіб одержання матеріальних та духовних благ. Професія є унікальним способом людської самореалізації, можливістю втілити в собі соціальні потенції, вона один із способів людської соціологізації. Разом з тим, професія є певною матрицею, шаблоном поведінково-діяльнісних вимог, яким необхідно відповідати тим, хто займається саме цією професією.

    Сьогодні  в світі налічується більше ніж 50 тисяч професій. В основі кожної із них лежить сукупність певних трудових функцій, які є системою знань та навичок, якими повинна оволодіти людина, щоб здійснилася сама діяльність. Трудові функції є основою для формування та утворення професій і спеціальностей. Цілком коректно стверджувати, що трудова функція є загально обов’язковою, вона завжди надiндивідуальна, тоді як професія персоніфікована та індивідуальна; трудові функції мінливі, а професії - стійкі.

    Професія соціального працівника може розглядатися  в декількох аспектах:

1. як об’єктивно обумовлена і соціально фіксована сфера людської діяльності;
2. як система дій, заснованих на відповідній кваліфікації, які виконуються систематично;
3. як сукупність осіб, які займаються даною діяльністю, тобто як певна соціально-професійна група [57, с. 63].

    В питаннях дослідження професії  соціального працівника особливо виділяються  два основні підходи: діяльнісний та особистісно-кваліфікаційний.

    Для представників діяльнісного підходу (60-80 рр. ХХ ст.) , професія в цілому обумовлена абсолютизацією техніко-технологічних факторів, а також професійною і соціально-класовою структурою суспільства. Професія соціального працівника представляє інтерес перш за все в межах трудової діяльності.

    Відповідно  до особистісно-кваліфікаційного підходу у дослідженні професії соціального працівника увага акцентується на носії професії – людині. Для представників цього підходу стосовно професії [24, с. 65] головною ознакою професії є рівень підготовленості особистості до спеціально-соціального виду заняття. Досліджуються соціально-типові вимоги суспільства і культури до рівня професійної підготовки.

    Можна наводити велику кількість визначень  професії, але немає єдиного визначення, яке б годилося на всі випадки  життя. Суперечності виникають, як правило, в тих випадках, коли та чи інша професійна група вказує на якусь особливу, унікальну характеристику, яка дозволяє їй виділитися з усіх інших професій. Але тим не менше, існує згода відносно того, що до всіх професій сучасності можна застосувати такі критерії:

1. вимога спеціалізованої освіти, метою якої є одержання певного обсягу знань і навичок;
2. забезпечення виконання унікальної і важливої роботи, яка одержує визнання такої з боку суспільства, тому спеціалістів-практиків ідентифікують за їх професіями: „Він – соціальний працівник”, „Він – учитель” і т.д .;
3. підкреслення пріоритету служіння суспільству перед особистими інтересами (особиста економічна вигода та особисті інтереси мають бути підкорені суспільному благу);
4. спеціалістам-практикам необхідне надання певної автономії, яка передбачає певну ступінь відповідальності ;
5. через асоціації колег необхідне втілення в життя певних етичних кодексів і норм поведінки. Професійна спільнота встановлює стандарти  для спеціалізованого навчання, визначає, кому дозволена практична діяльність, контролює діяльність спеціалістів на предмет їх відповідності затвердженим стандартам і присуджує спеціалістам-практикам той чи інший рівень професійного статусу [24, с. 76-77].

    Якщо  взяти до уваги той факт, що професія – це певний рід занять, який є зазвичай джерелом існування, то професію соціального працівника можна розглядати в якості самостійного роду занять, пов’язаного з регулюванням, регламентацією і забезпеченням відповідної поведінки людей в сфері соціальних відносин.

    Соціальні працівники беруть участь у створенні ціннісно-нормативної системи суспільства, яка впливає на регулювання поведінки членів цього суспільства. 

    Сучасна професія «соціальна робота» є системою відкритого типу і наділена рядом рис, серед яких виділяються: універсальність (професія функціонує в межах конкретної культури і навіть на рівні людської спільноти; вона забезпечує специфічне соціальне обслуговування майже у всіх сферах життєдіяльності людини); відкритість (виявляється у здатності до змін і розвитку у відповідності з соціокультурними потребами) і демократичність (як умови існування сучасного суспільного виробництва та сфер, які його обслуговують, як наслідок цього – соціальна робота вимагає спеціальних здібностей, схильностей і соціально-психологічних якостей собистості). В цілому професія відображає ті соціокультурно значимі і загальновизнані цілі, які розкривають зміст її діяльності і призначення в суспільстві, і які проявляють себе в формі наслідків, які спостерігаються.

    Поява «соціальної роботи» як самостійного роду занять була зумовлена регламентаційними явищами в соціумі та необхідністю забезпечення соціального порядку, що привело до соціальної потреби в людях, здатних до професійної участі в регулюванні суспільних відношень, цивілізованого способу вирішення конфліктів. Поняття "соціальна робота" увійшло в соціально-гуманітарну літературу наприкінці XIX століття. Це була відповідь на соціальну потребу суспільства у смисловому відображенні практичної діяльності людей, які надавали допомогу бідним [48, с. 99].

    Як самостійна професія соціальна робота цілком затвердив себе лише після Другої світової війни. Ідеї New Deal у Сполучених Штатах 1930-х, держави загального благоденства, у Західній Європі 1940-х стали вираженнями визнання права кожної людини як людини на деякий мінімум гідного існування і перетворення держави в гаранта реалізації цього права. Однак незабаром з'ясувалося, що для перетворення подібної ідеї в життя недостатньо гарних законів і відповідних матеріальних ресурсів, потрібна також спеціальна система індивідуалізованої допомоги тим людям, що по тим чи іншим причинам не вписуються в сучасне суспільство, виявляються за бортом. Урядові циркуляри і державні асигнування на соціальні нестатки повинні були знайти конкретного адресата, бути тонко підігнані до запитів живих людей, а іноді й істотно переглянуті у світлі практики. Цю функцію і взяли на себе соціальні працівники [48, с. 138].

        Позиція соціальних працівників як фахівців-професіоналів припускає об'єктивність і неупередженість, однак за родом діяльності вони рідко залишаються усього лише байдужими обличчями, постійно зіштовхуючись з могутнім емоційним змістом людських страждань. Виступаючи часто від імені держави, вони представляють центральну деперсоналізовану владу, але часто беруть на себе і функцію виразника інтересів і захисника прав найменш захищених шарів населення.

    Професійна діяльність, на відміну від діяльності як процесу задоволення потреб індивіда та особистості, співвіднесена з ситуацією соціотехнічного характеру. Ця ситуація  характеризується наявністю  зовнішньої для індивіда вимоги соціального походження щодо перетворення реальності. 

    Беручи  до уваги розроблену С.Безносовим типологію діяльності, можна стверджувати, що професійна діяльність соціального працівника є соціотехнічною, тобто такою, що включає в себе як складне соціокультурне явище свою власну історію, традиції, цінності і свій “світогляд” [2, с. 137].

    Cоціальний працівник як духовно розвинена особистість характеризується потребою і здатністю особистості розуміти своє місце в світі і суспільстві; прагненням до торжества справедливості. Становлення соціального працівника - професіонала неможливе без навності у нього так званої професійної концепції, яка представляє собою сукупність засвоєних особистістю правових і професійних знань, переконань і прагнень, які виражають розуміння ним місця соціальної роботи в соціальному житті („образ соціально-правової системи”). Окрім цього, професійна концепція – це ще і розуміння своїх завдань, прав та обов’язків, а також способів і шляхів їх реалізації („образ діяльності”). І звичайно ж, професійна концепція передбачає розуміння того, з якими людьми йому потрібно буде працювати („образ коллективу соціальних працівників ”).

    В полі професійної діяльності соціального працівника функціонують особливі приписи – діяльнісні норми. Сфера функціонування діяльнісних норм  строго окреслюється простором діяльності, вони є професійно обумовленими, формалізованими, більш конкретними в порівнянні з моральними нормами, можуть існувати лише в сфері професійної діяльності. На думку С.Безносова, діяльнісні норми поширюються тільки на суб’єкта професійної праці [2, с. 150].

      Професійна діяльність соціального працівника є інтегративним началом, яке об’єднує всі елементи соціально-правового простору. Така властивість даної діяльності обумовлена цілями, які перед нею ставляться: формування права; формування професійної діяльності; інтерпретація положень соціальної політики; реалізація юридичних норм [32, с. 96].