Задачи, содержание и условия развития внутренней культуры социального работника

    Соціальна робота передбачає взаємодію двох пріоритетних аспектів діяльності держави: з одного боку — це надання будь-яких видів соціальної допомоги різним категоріям громадян, а з іншого — діяльність соціальних інституцій, спрямована на розкриття творчого потенціалу особистості, створення умов для стабілізації життя вразливих груп населення. Можна визначити основні орієнтири смисложиттєвого характеру, на яких базується парадигма соціальної роботи:

• надання соціальної допомоги людині незалежно від її віку, національності, походження, соціального статусу, сфери зайнятості, місця проживання, релігійної незалежності,
• принцип гуманності, який означає орієнтацію на пріоритет загальнолюдських цінностей, що передбачають погляд на людину в плані взаємодії з природою, суспільством, глобальними проблемами, продиктованими особливостями та реаліями ядерного віку, загальнолюдською культурою, а також такими загальнолюдськими цінностями, що сягають корінням у родинне середовище і фундаментальні основи моральності, поєднання інтересів суспільства і потреб особистості в отриманні соціальних послуг,
• поєднання допомоги із самодопомогою, суть якого — опора на позитивний потенціал особистості та й прагнення сприйняти соціальний вплив,
• диференціація та індивідуалізація в соціальній роботі, які передбачають врахування у виховній роботі рівнів фізичного, психічного, соціального, духовного, інтелектуального розвитку дітей і молоді, стимулювання їх активності, розкриття творчої індивідуальності кожного;
• інтеграція, яка передбачає взаємодію зусиль усіх соціальних інститутів, зацікавлених у продуктивному процесі соціалізації особистості;
• адаптація, що визначає особливості залучення різних категорій молоді до соціально значущої діяльності;
• узгодженість короткотривалих і довготривалих перспектив соціалізації особистості. Це взаємодія заходів державної та особистісної програми фізичного, культурного, освітнього та психічного розвитку;
• комплексний підхід, тобто використання широкого спектра прийомів і засобів розв'язання проблем соціалізації кожної особистості державними, громадськими, приватними установами та організаціями;
• етичність, що відображає характер діяльності, спрямований на обробку інформації та збереження конфіденційності;
• повага до особистості, її власної точки зору;
• партнерство і взаємна довіри як основи продуктивної взаємодії в соціальному становленні дітей і молоді;
• безкоштовність обслуговування і платність послуг. Він визначає види та способи розрахунку за надані послуги залежно від соціального статусу особистості, її фізичного і психічного стану [18, с. 137].

    Як  і будь-яка інша людська діяльність, діяльність соціального працівника піддається процесу хабітуалізації (тобто о-призвиканню), який відіграє важливу роль в процесі інституалізації. Для типизації форм професійних дій як різновиду соціальних форм потрібно, щоб вони мали об’єктивний сенс. Діяч (в нашому випадку соціальний працівник) ідентифікує себе з соціально об’єктивованими типізаціями поведінки. В цілому ми можемо говорити про типову поведінку як про ролі, в нашому випадку про соціально-професійні ролі. В самому широкому розумінні, ролі – це типи діячів, які граючись стають учасниками соціального світу, а відтак інтернаціоналізуючи ці ролі, діячі роблять цей світ суб’єктивно реальним для себе [18, с. 121-123].

    Формальні і неформальні професійні норми і правила сприяють створенню стійких зразків професійної поведінки, без чого в принципі неможливе існування професійних ролей. Оскільки кожна  соціальна роль – це зразок поведінки, який визначається соціальною позицією і статусом особистості в суспільстві, то процес „вживання” індивіда в професійну роль, є не чим іншим як процесом засвоєння професійних ролей шляхом включення її в професійну діяльність і набуття професійного статусу. І хоча професійні ролі здатні зберігати відносно постійні риси, вони разом з тим наділені внутрішньо індивідуалістичним характером – вимагають від особистості активності при прийняття рішень про вибір професійної кар’єри і наявності індивідуальних здібностей і якостей для оволодіння даною роллю.

    Входження в професійну роль передбачає засвоєння необхідних  професійних знань і навичок; адекватного відображення місця і ролі даної професії в технічному і соціальному розподілі праці; засвоєння загальних основ професійної етики, неформальних правил конкретної організації і зразків професійної поведінки; оволодіння навичками професійних комунікацій; ідентифікацію себе з певною професійною групою.

    Універсальність поняття "професійна культура соціального працівника" породжує таку унікальну властивість, як поліфункціональність. Саме завдяки цій властивості діяльність є граничним засобом пояснення сутності, морфології та функціональності системи соціальної роботи, а також визначає нормативно-функціональне навантаження, проявляється в наступних положеннях:

     - професійна культура як пояснювальний принцип - поняття з філософсько-методологічним змістом, що виражає універсальну основу зв’язків соціального світу;

     -   професійна культура як предмет об'єктивного наукового аналізу, тобто як таке, що членується, відтворюється у теоретичній картині певної наукової парадигми, а саме - соціальної роботи;

      -  професійна культура як субстанційна основа родового життя людини, яка обумовлює морфологію функціональних систем, а точніше, - системи соціальної роботи;

     -  професійна культура як предмет управління - те, що належить організації у системі функціонування або розвитку соціальної роботи на основі сукупності фіксованих принципів;

      - професійна культура як предмет проектування, тобто виявлення засобів та умов оптимальної реалізації певних (як правило, нових) видів діяльності у галузі соціальної роботи;

     - професійна культура як соціальна цінність, передбачає аналіз місця, яке вона займає у різних системах культури;

      - професійна культура як предмет соціального теоретичного узагальнення та наслідування у формі пошуку та відтворення передового закордонного досвіду соціальної роботи. 

     Висновки  до першого розділу 

     Культура - загальнолюдський феномен, породжений своєрідністю людської життєдіяльності, її особливостями. До цих особливостей першочергово відносять: 1) працю, діяльність, за допомогою якої людина вийшла з безпосереднього підлягання природному середовищу і почала створювати для себе власне середовище шляхом цілеспрямованого перетворення природи, тобто людина створює свій власний світ - "олюднену", "другу природу"; 2) суспільно-історичну організацію всього людського життя, унікальність людини розкривається тільки через ставлення до себе подібних, у взаємозв'язках з ними; 3) суспільно-індивідуальну структуру життя, людина стає людиною не в результаті народження, а протягом життя, у взаємодії з іншими людьми; 4) внутрішній, суб'єктивний духовний світ особистості.

     Культура  особистості — це ціннісні надбання людини, створені в процесі її соціалізації, в процесі творення суспільних відносин. Сутність культуротворчого цивілізаційного процесу відображає співвідношення: особистість – культура — гуманізм — прогрес.

     У світі культури людина – суб'єкт культурного розвитку. Розвиток людини в процесі її власної діяльності – особистісна форма існування культури. Об'єктивним критерієм, показником розвитку культури у суспільстві є міра універсальності усієї сукупності людських відносин.

     Вищим взірцем сукупної людської культури є духовна культура як уособлення ідеальних форм буття (понять, уявлень, вірувань, почуттів тощо). Стрижнем духовної культури є система норм і цінностей, призначенням – продукування моральної свідомості.

    Взаємозв’язок духовної і професійної культури соціального працівника характеризується потребою і здатністю особистості розуміти своє місце в світі і суспільстві, розвивати професійні і духовні якості. Становлення соціального працівника - професіонала неможливе без професійної концепції – основи професійної культури фахівця, яка представляє собою сукупність засвоєних особистістю правових і професійних знань, переконань і прагнень, завдань, прав та обов’язків, способів і шляхів їх реалізації. Входження в професійну роль передбачає також засвоєння загальних основ професійної етики, неформальних правил конкретної організації і зразків професійної поведінки; оволодіння навичками професійних комунікацій; ідентифікацію себе з певною професійною групою. 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 2

ЦІННІСНО-ЗМІСТОВЕ НАПОВНЕННЯ ВНУТРІШНЬОЇ КУЛЬТУРИ СОЦІАЛЬНОГО ПРАЦІВНИКА 

2.1. Професійна майстерність  як прояв внутрішньої особистісної культури

       Професіоналізм  як досконале оволодіння професією  перекликається із майстерністю –  креативним показником оволодіння професією. Майстерність кожного  унікальна  і неповторна, як сама особистість. Майстрам властивий свій власний  стиль реалізації професійних здібностей і стиль вирішення поставлених завдань (способи, прийоми дій в тій чи іншій ситуації), який визначається його індивідуально-психологічними особливостями (характер, темперамент) і здібностями пізнавальної та емоційної сфер, а також досвідом та рівнем засвоєння професії. Майстер в якості професіонала – це людина, яка „виділяється або якимись спеціальними якостями, або універсалізмом, широким орієнтуванням в професійній сфері, або тим і іншим. Він набув свого індивідуально-визначеного стилю діяльності, його результати стабільно хороші, і він має підстави вважати себе в чомусь незамінним працівником” [20, с. 122].

       Пріоритети  людини та загальнолюдських цінностей  не повинні залишатися лише побажанням, вони повинні виступати принциповою позицією із залучення знань, навиків та вмінь для втілення цілей соціальної роботи. Соціальна робота ґрунтується на специфічних принципах, гуманізму, соціального реагування, комунікативності, варіативності соціальної допомоги, особистісного підходу, довір'я до клієнта та підтримки довір'я клієнта до соціального працівника, модальності (гнучкості), перманентності (неперервності), компетентності, посередництва тощо. Принципи соціальної роботи тісно взаємопов'язані з етичними аспектами даної професії [44, с. 56].

       Професія соціального працівника надає абсолютного значення важливому і загальному праву людини - праву на деякий мінімальний рівень добробуту, гарантований суспільством і/чи сучасною державою. Знаючи по досвіду, що допомога людям - справа тонка і не терпить грубої стандартизації, оскільки люди дуже індивідуально реагують на зовні подібні обставини, соціальні працівники, проте, у масі своєї розглядають практичний альтруїзм як універсальний принцип, без якого важко уявити собі ефективна взаємодія людей. Вірність цьому принципу служила пунктом стабільності позиції соціальних працівників при зіткненні зі складною і суперечливою соціальною реальністю [44, с. 57].

       Базові  цінності соціальної роботи - захист знедолених, особлива увага до проблем меншостей, боротьба з проявами дискримінації і т.д. Сучасна тенденція полягає в тому, щоб готувати майбутніх соціальних працівників не тільки до роботи з індивідуальними випадками, але і до роботи в соціальному мікросередовищі - т.зв. "комунальна соціальна робота" [52, с. 114]. Але, з іншого боку, професіоналізм містить у собі принцип наукової об'єктивності і неупередженості, а також ідею асимметричности відносин із клієнтом. Професіонал завжди зберігає відому дистанцію, прагне до самоусунення, тому що тільки тоді він цілком досягає цілей реабілітації і нормалізації. Крім того, практичні зусилля соціальних працівників адресовані не стільки до однієї узагальненої категорії населення, до  чи класу до "меншості", скільки до конкретних індивідів і родин .

       У соціальній роботі особливу роль відіграє внутрішня мотивація. У якості мотивів тут найчастіше виступають зміст виконуваної роботи, процес трудової діяльності, її кінцевий результат. Позитивна мотивація діяльності соціального працівника визначається:

       - особистісним почуттям бути потрібним людям;

• почуттям відповідальності за клієнта;
• потребою бути корисним і творити добро;
• готовність захищати слабкого;
• радість за благополуччя свого клієнта;

       - гордість успіхами клієнта тощо .

       Для досягнення поставленої мети соціальний працівник використовує всі доступні йому легальні засоби - від матеріальних до духовних. При виборі засобів необхідно керуватися етичними принципами. Соціальний працівник повинен передбачати, до яких наслідків може привести не тільки досягнення поставленої мети, але й застосування вибраних ним засобів досягнення мети [52, с. 117].