Соціологічні аспекти психоаналізу З. Фрейда

 

  Досліджуючи свої власні сни, Фройд прийшов до висновку, що "сценарій" сновидінь при його очевидній неясності є ні що інше, як кодом потаємних бажань, які задовільняються в образах - символах цієї форми нічного життя. Схема психосоціального розвитку особистості від раннього дитинства до стадії, на якій виникає природний потяг до особи протилежної статі розглядається Фрейдом в "Трьох нарисах з теорії сексуальності". Однією з провідних версій Фройда є Едипів комплекс, як незмінна формула ставлення хлопчика до батьків: хлопчик відчуває потяг до матері, сприймаючи батька як суперника, що викликає ненависть і страх. У період першої світової війни Фройд вносить корективи до своєї схеми інстинктів. Поряд з сексуальним у психіці людини присутній інстинкт прагнення до смерті (Танатос як антипод Еросу), за Фройдом, той інстинкт включає в себе і інстинкт самозбереження. Під ім'ям "Танатос малося на увазі не тільки особливе тяжіння до смерті, але й до знищення інших, прагнення до агресії, яка зводилася в ранг відомого, закладеного в самій природі людини біологічного спонукання. Фрейд знаходить першовиток всіх проявів людської душі в потягах, що залягають у несвідомому, у глибинах психіки - звідси назва "глибинна психологія", що закріпилася за психоаналізом. Аналітик усюди шукає й знаходить сліди потягів, тієї психічної енергії, лібідо, яка, загалом то, створює твори мистецтва або релігійні вірування.  Людина у Фрейда - "людина бажаюча", у якої потяги й пристрасті передують свідомій поведінці й мисленню. Вона підлегла невблаганним потягам, прихованим за безліччю конвенціональних масок, але свідомий світ не стільки раціональний, скільки повний "раціоналізації", тобто підібраних для виправдання своїх вчинків ідеальних мотивів, які не збігаються зі справжніми мотивами поведінки. "Розумність" людини досить обмежена, за ясними й виразними ідеями й образами свідомості ховаються темні й поплутані подання сновидінь і галюцинацій, психічні відображення інстинктивних потягів і неусвідомлюваних заборон.

 

 Предметом психоаналізу є  в першу чергу різного роду  психопатології, у яких цей внутрішній  світ бере гору над свідомим  життям. Для позначення найглибшого рівня психічного життя Фрейд використовував термін "Trieb", перекладений або як "інстинкт", або як "потяг". Хоча Фрейд постійно підкреслював зв'язок психічного життя з біологічною організацією (тому мова йде про інстинкти), ця біохімічна реальність, за його власним визнанням, нам невідома, і лише в якомусь віддаленому майбутньому наука зуміє повністю пояснити поведінку і мислення людини мовою хімії й фізіології. Психоаналіз має справу із психічними заступниками або представниками інстинктів. Ми зіштовхуємося з особливою психічною реальністю: потяги споконвічно осмислені, тому вони можуть входити у свідомість у стані сновидіння або неврозу, у вигляді помилок (за Фрейдом, невипадкових), можуть впливати на свідомість. Потяг уже наділений змістом - це як би прикордоння між біологічним і психічним, тут відбувається перехід ненаправленной енергії на конкретний об'єкт. Фрейд створив вчення, що було використано не тільки для пояснення поведінки і мислення невротиків, але й для тлумачення емпіричних даних чи ледве не всіх соціальних і гуманітарних наук. Фрейд підкреслював наявність конфліктів у психіці людини, став розглядати щиросердечне життя індивіда в його історії й у зв'язку з дією деяких соціальних факторів. Його заслугою є розробка питань про динамічне співвідношення несвідомих і свідомих мотивів дій людей, про наявність у психіці різних рівнів. Фрейду вдалося показати й деякі негативні сторони сучасного йому суспільства, оскільки ті внутріпсихічних конфлікти, які він описував, були відбиттям умов існування людей у ​​світі. Фрейд вважав, що біологія й психологія повинні бути тими "точними" науками, які закладуть фундамент для всієї сукупності соціальних і гуманітарних наук. Він зосередив всю увагу на тому, що на його думку, властиво природі людини, тобто на деяких біопсихічних характеристиках, які на відміну від різних привнесень культури, притаманні всім людям. Моделлю його філософської антропології була не просто людина з її винятково психологічними задатками. Людська природа була зрозуміла їм по образу й подобі тих хворих невротиків, з якими він як лікар мав справу.  Неврози, на його думку, не мають будь-якого їм властивого змісту, якого ми не могли б знайти в здорового. Невротики занедужують тими ж комплексами, з якими ведемо боротьбу й ми, здорові люди. В остаточному підсумку й здорова, і відхилилася від норми, психіка, витлумачуються Фрейдом як результат відбувається в раннім дитинстві еволюції лібідо (сексуального інстинкту). У залежності від того, чи успішно був переборений "едипів і електро комплекси" чи ні, чи відбулася фіксація, затримка на одній з ранніх щаблів розвитку лібідо, протікає, відповідно до його вчення, все доросле життя людини.

 

По визначенню Фрейда, психоаналітиком  є ​​той, хто визнає існування первинних несвідомих процесів у психіці, вчення про витиснення й опір, а так само вважає, що фундаментом психоаналізу є теорія дитячої сексуальності й "едипового комплексу". Фрейд підкреслював, що несвідоме, по-перше, виступає як прояв інстинктів, по-друге, що саме енергія інстинктивних потягів визначає динаміку психічного життя людини, по-третє, що структура психіки, характер індивіда й всіх соціально-культурні явища повинні пояснюватися цієї психодинамікою , і, нарешті, що події й враження раннього дитинства визначають основні риси психіки індивіда. Однак, у психоаналізі важливі й події недавнього минулого або сьогодення, які придушуються пацієнтом на несвідомому рівні (як правило, моральному - Супер-Его). На цих припущеннях і заснований метод психоаналізу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Методи розшифровки несвідомого 

 

  Ідея про те, що на нашу повсякденну поведінку впливають неусвідомлювані мотиви, розглянута Фройдом у книзі ("Психопатологія повсякденного життя"). Різні помилкові дії, забування імен, обмовки, описки звичайно прийнято вважати випадковими, пояснювати їх слабкістю пам'яті. За Фройдом, у них прориваються приховані мотиви, тому що нічого випадкового у психічних реакціях людини немає. У лекціях з введення у психоаналіз, прочитаних ним для бажаючих на початку нашого століття, З. Фрейд наводить багато прикладів таких помилок та їх інтерпретацію. В іншій роботі ("Дотепність та її відношення до несвідомого") жарти або каламбури інтерпретуються Фройдом як розрядка напруги, створеної тими обмеженнями, які накладають на свідомість індивіда різні соціальні норми (і мені здається, після деяких спостережень, що це дійсно так).

 

 Іншим методом психоаналізу  є метод дешифрування сновидінь.  Інтерпретація долає і невротичне  опір, і "роботу сну" - взагалі  то викривлення, яка привноситься  у видиму нами картину світу заборонами і нормами. Фрейд виявляє всі механізми взаємодій свідомого і несвідомого. Наше "Я" зовсім не так просто, як вважали філософи. Це лише одна з інстанцій психіки, що формується в процесі індивідуального розвитку. Тривала залежність дитини від батьків, повільне у порівнянні з іншими тваринами дорослішання - ось першопричина існування іншої інстанції "Над-Я". У ній ніби конденсуються вимоги і заборони батьків, сім'ї, вихователів, соціального середовища, народної традиції, всього філогенезу. Щоб зрозуміти сенс нинішніх психічних труднощів індивіда, потрібно повернутися до його раннього дитинства; в соціології, естетиці, філософії культури регресія до ранніх етапах людської історії допомагає встановити сенс сьогоднішніх подій, творінь, соціальних інститутів, релігійних вірувань і моральних заборон. Тому тлумачення сновидінь являє собою основу психоаналізу, а саме сновидіння може бути парадигмою всіх шифрів, викрутасів потягів, так як у сновидінні відбувається регресія психічного апарату до архаїчного, споконвічного - ми повертаємося до наших дитячим потягам, а вони суть спадщини первісності.  Символіка сновидінь універсальна, ми маємо справу з одними й тими ж символами, що заміщають потягу. Строго кажучи, це не символи, а знаки до встановлених від віку значеннями. Метод Фрейда - зведення складного до простого, примітивного та архаїчного. Фрейд ставить питання про відносини між потягом і змістом, мовою і тією силою, яка прагне знайти вираз у мові. І сновидіння, і невротичні симптоми є носіями прихованого сенсу: існує таємна мова глибинних психічних процесів, доступний перекладом на мову свідомості. Це лежить в основі всієї психотерапії Фрейда, який стверджував: "Там де було Воно, має стати Я". Інакше кажучи разом з виходом несвідомих уявлень на світло свідомості, вони втрачають ту психічну енергію, яка не знаходила раніше іншого шляху, окрім створення невротичних симптомів.

 

Найцікавішим у психоаналізі є  поняття перенаправлення (сублімація) потягу, відхилення потягу від своєї  мети, коли еротичне прагнення стає твором мистецтва.  Художник, скульптор З. Фрейдом нагадують дитини, безперешкодно реалізує свої фантазії, але в заміщений формі. Споглядання твори мистецтва доставляє нам насолоду. Як і невротик, художник біжить від реальності, бо не знаходить задоволення своїм постійним потягам, але творець володіє даром повертатися зі світу фантазії, втілюючи їх у твори мистецтва. Сам цей дар залишається в психоаналізі нез'ясовним: з невідомо, чому той чи інший "комплекс" не викликає неврозу, але реалізується саме в такому, конкретному творі мистецтва. Єдине, що прояснює психоаналіз, це производность прекрасного від еротики.  Природно, що такі ідеї не завжди були зрозумілі сучасниками, що багато люто сперечалися з Фрейдом. Тому об'єктивна оцінка праць Фрейда створюється тільки після знаменитих "соціальних революцій" 1960-х років, після яких про таємному і сокровенне стали говорити більш відкрито. Деякі вважають, що неофрейдизм став одним з духовних ініціаторів розкріпачення.

5. Проблеми психоаналізу

 

 З'ясування істинних причин  різних проблем, таємних бажань  людини породжує нову проблему - як довести тому, хто не вірить  в існування у себе таких  потягів і прагнень їх наявність.  Навіть якщо людина і знає, що у нього всередині, але  не хоче це з яких-небудь причин визнати, то йому не пред'явиш неспростовних доказів. Один тільки метод аналізу сновидінь для противника психоаналізу є архаїчним. Метод цей, на їхню думку, повертає людство на рівень чаклунства, знахарства, ворожіння і інших парапсихологічних чудес. І, цілком природно, людина не визнає результатів. Інший метод - аналізу помилок, також не знімає всіх проблем. Дійсно, все можна (і іноді цілком обгрунтовано) пояснити втомою, неуважністю або просто природного неуважністю. Людина не хоче зізнаватися в тому, що його охарактеризує не з самої хорошої сторони і відмовляється від того, що йому каже психоаналітик. Подібні приклади наводить З. Фрейд і я спостерігав вже чотири таких випадки в сім'ї. Часто посилаються не тільки на неуважність, але і починають критикувати теорію Фрейда за деякі дійсно спірні моменти. Усе це - також, напевно, одна з причин того, що психоаналіз і вчення про несвідоме стали предметом запеклих суперечок. Навіть якщо психоаналітик виявить що-небудь небезпечне у задумах або минулому людини, він не зможе довести це іншим. Куди б він не звернувся, скрізь його слова або сприймуть з недовірою, або вже його звинуватять у спробах обмовити кого-то. Дійсно, психіка і думка поки що залишаються непідконтрольні, що з точки зору психоаналізу іноді погано, а з точки зору прав людини добре. На цьому я закінчу питання про розгляд психоаналітичної теорії і перейду до розгляду філософських витоків вчення З. Фрейда і того, що воно саме дало філософії.

 

 

 

 

6. Філософія психоаналізу  

 

  Психоаналіз - не лише вид психотерапевтичної та клінічної практики. Одночасно він є філософським вченням про людину, соціальною філософією. Загальна теорія стала фундаментом для застосування психоаналізу в різних галузях знання: в етнографії, релігієзнавстві, соціальної психології та соціології. Вже в ранніх роботах Фрейда містяться його основні філософські ідеї, здійснюється вихід за межі спеціальних проблем психотерапії та медичної психології, тоді як пізніші твори, як і раніше спираються на досвід спілкування з пацієнтами та орієнтовані на більш глибоке осмислення цього досвіду. Багато дослідників стверджують, що психоаналітичне вчення Фрейда грунтується на фактах клінічного спостереження за істеричними хворими та розгляді засновником психоаналізу власних сновидінь. Витоки психоаналізу лежать, на їхнє переконання, у психіатричних, фізіологічних концепціях кінця XIX століття.

 

Що стосується філософських ідей, то вони не справили жодного впливу на Фрейда, бо він не тільки з упередженням ставився до абстрактних роздумів філософів, але і фактично ніколи не звертався до філософських трактатів. Інші дослідники вважають, що деякі філософські ідеї цілком могли вплинути на становлення різних психоаналітичних концепцій.

 

 Серед філософів, роздуми  яких про людину дали поштовх  до формування вчення Фрейда, називаються імена Аристотеля, Платона, Шопенгауера, Ніцше та інших. Зрозуміло, висування Фройдом психоаналітичних ідей супроводжувалося переосмисленням розповсюджених у кінці XIX століття методів лікування істеричних хворих. Однак, було б невірним співвідносити витоки виникнення психоаналітичного вчення Фрейда з його лікарською практикою, з тими ідеями та теоріями, які були їм почерпнуті з неврології, фізіології та інших природничих дисциплін. Безсумнівно, це джерело та основа, на яку насамперед звертають увагу, однак він не визначає і не обмежує цінності робіт. Теоретики психоаналітичної орієнтації довгий час розглядали Фрейда як вченого, вперше відкрив сферу несвідомого і, тим самим, вчинила перевороту науці. Не зменшуючи ролі Фрейда, можна сказати, що для декількох вчень, що виникли в рамках староіндійської філософії, було характерним визнання існування "нерозумної душі", "нерозумної життя", що протікає таким чином, що людині стають "непідвладні почуття". У філософії XVII-ХVIII століть на передній план осмислення висунулися питання, пов'язані з розумінням природи психіки, визначенням ролі та місця свідомості в людському житті. Одним з основних було питання про те, чи слід розглядати людську психіку як наділену виключно свідомістю, чи можна припустити наявність у ній чогось такого, що не має властивості свідомості, або ж частина процесів, що відбуваються автоматично, несвідомо і спонтанно, слід винести за межі психічного життя людини. У Р. Декарта це питання вирішувалося однозначно: він проголосив тотожність свідомого та психічного, вважаючи, що в психіці людини нема і не може бути нічого, крім свідомо процесів. Однак, в одній з робіт він не тільки здійснює класифікацію пристрастей, але й пише про боротьбу, яка відбувається між "нижчої" частиною душі, названої ним "відчуває", і "вищої" її частиною - "розумною", хоча і вважає, що частини душі не мають принципових відмінностей і, тому, душа фактично одна. При цьому між двома частинами душі немає ніякої боротьби, оскільки розум є предопределяющим.

 

  Проти абсолютизації влади розумного начала в людині виступив Б. Спіноза, який висунув положення, згідно з яким потяг чи бажання є сама сутність людини. Ці уявлення про співвідношення розуму і пристрастей, свідомості та потягів людини знайшли своє відображення в роботах ряду філософів, висловлювали сумнів з приводу тих чи інших положень картезіанської філософії. Одним з таких філософів був К. Юм, який виступив проти прийнятих уявлень, що будь-яке розумне істота погодить свої помисли з розумом. У міркуваннях Спінози і Юма багато схожого з тим, що пізніше було виражено в психоаналітичному вченні Фройда. Це, перш за все, положення про те, що в життєдіяльності людини предопределяющую роль відіграють його несвідомі бажання або потягу, ніж свідомість, розум. Крім того, спінозівська трактування бажань і потягів людини у якості його найпотаємнішої, основоположною суті цілком і повністю поділяються засновником психоаналізу. Важливе місце у філософії XVII-XVIII століть займало питання про взаємозв'язки між свідомими і несвідомими сприйняттями, ідеями та судженнями, який відноситься до філософського розуміння природи людського пізнання.  Декарт визнавав наявність у людини "неясних" і "темних" сприйнять, що виникають у силу подвійного походження сприйнять як таких. У свою чергу Спіноза розрізняв "ясні" і "смутні" ідеї. Фрейд виходить з того, що допущення несвідомого необхідно в силу існування таких актів свідомості, для пояснення яких потрібно визнання наявності інших актів, що не є свідомими, бо у даних свідомості є безліч прогалин. Тільки в цьому випадку, вважає він, не порушується психічна безперервність і стає зрозумілим істота пізнавального процесу з його свідомими актами. Деякі ідеї Фрейда перегукуються з ідеями, висунутими Фіхте, наприклад, ідеї, які стверджують несвідоме як першооснови людського буття, вихідного матеріалу, з якого походить свідомість або теоретичне положення, згідно з яким перехід від несвідомого до свідомості супроводжується у людини обмеженням свободи, пов'язаним з накладенням різного роду заборон в ім'я збереження і підтримки життя. Для Фрейда несвідоме сягає своїм корінням у природне даність людської істоти, але не має, по суті справи, жодного відношення до конструювання об'єктивної реальності.

 Роздуми про проблему  несвідомого зайняли важливе місце в багатьох філософських працях XIX століття. Одним з філософів, які відстоюють иррационалистической лінію у філософській думці, був Шопенгауер.

 

Аналогічних поглядів дотримується і  Ніцше. Філософія Шопенгауера і  Ніцше зробила великий вплив на формування психоаналізу. Багато ідей цих філософів в значній мірі визначили різні психоаналітичні концепції. Звичайно, між психоаналізом Фрейда і філософією Шопенгауера і Ніцше немає абсолютної тотожності. Для Фрейда несвідоме - це перш за все і головним чином щось психологічне, підлягає осмисленню лише у зв'язку з людиною. Проте, міркування Шопенгауера і Ніцше про пріоритет несвідомого над свідомістю та розгляді несвідомого в якості важливого, визначального елемента людського життя були близькі Фрейду, який поставив всю цю проблему в центр своєї психоаналітичного вчення. Слід згадати про німецького філософа і про психолога Т. ЛІПС, який заявив, що несвідомі процеси представляють собою особливу сферу психічного, що вимагає вивчення. У період, що передує зародженню психоаналізу, Фройд неодноразово звертався до робіт ЛІПС і, незважаючи на те, що він намагався довести, що використане ним поняття несвідомого не збігається з тією його трактуванням, яка мала місце у ЛІПС, бо останній акцентував увагу на описовому аспекті даної проблематики, в той час як у психоаналізі досліджуються динамічні боку несвідомого, ідеї цього німецького філософа зробили помітний вплив на Фрейда. Таким чином, ще до Фройда багато філософів зверталися до проблеми несвідомого і їх ідеї, безсумнівно, вплинули на становлення психоаналітичного вчення Фрейда. Якщо ми розглядаємо психоаналіз як систему наукових знань про світогляд, психології та філософії, то фрейдизм це загальна назва різних шкіл і напрямів, що прагнуть застосувати психологічне вчення З. Фрейда для пояснення явищ, що відносяться до людини, суспільства та культури.