Урбанізація. Її соціальна суть та екологічні наслідки

Зміст:

     Вступ

1. Місто і процес урбанізації.
2. Сутність процесу урбанізації.
3. Соціальна суть урбанізації.
4. Екологічні наслідки урбанізації.

Висновок.

Список використаної літератури.

 

Вступ

Розселення – надзвичайно  складне та багатогранне, постійно мінливе явище, яке охоплює як процес розподілу населення по території, так і результат цього процесу  – систему населених пунктів. Число жителів та населених пунктів  на території постійно змінюються кількісно, якісно, в просторі, та в часі.

Злам ХХ-ХХІ ст. характеризується безсистемними змінами як у глобальному  масштабі, так і в окремих країнах. Перетворення відбуваються і в Україні  та охоплюють політичну, економічну й соціальну сфери суспільного  життя. В урбанізованій системі  держави активізувався процес субурбанізації великих міст та метрополізації урбанізованих  просторів, змінюються форми власності  та господарювання, а також механізми  управління розвитком міст.

Сучасні проблеми міст та просторової  організації містобудівних систем в Україні досліджують. Проте роль міст у територіальних системах держави та їх вплив на ефективність функціонування регіонів у певних політичних та соціально-економічних умовах розкрито недостатньо. Склалася ситуація, коли ще не сформувалося нове містобудівне мислення, а урбаністи-практики діють за давно застарілими правилами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Місто і процес урбанізації

Сьогодні суспільне життя людства  нерозривно зв’язане з містом. Кожна  друга людина мешкає в місті. Сучасне місто є центром несільськогосподарського виробництва, постійно розширює свій вплив на навколишню територію і далі розвиває функції суспільно-політичного і культурного характеру.

Місто визначається як територія, що має певний статус і характеризується специфічним середовищем: соціальним, виробничим, природним, архітектурним.

Місто – це особлива соціально-територіальна форма організації суспільного виробництва, де відбуваються не тільки виробництво але й формування самих людей та їх способу життя. Формування людини багато в чому залежить від стану соціально-культурного середовища, що визначається поряд з іншими і такими чинниками, як наявність і якість житла та комунальних послуг, транспорту та зв’язку, торгівлі і громадського харчування, побутового обслуговування, охорони здоров’я, освіти і т.п. Процес ускладнення міського середовища призводить до зміни "якостей" самої людини.

Перші міста на землі виникли  за кілька тисячоліть до нашої ери  в зв'язку з переходом людського  суспільства від первіснообщинного  до рабовласницького ладу, коли відокремилося  ремесло від землеробства, з'явилися  приватна власність і товарообмін, класи і держава. Народження кожного  міста обумовлено потребами суспільства  й у першу чергу економічними. Значення, роль і соціальний профіль  міст мінялися залежно від рівня  розвитку продуктивних сил, способу  виробництва, суспільно-економічної  формації, в умовах яких вони розвивалися. Змінювалися характер розселення людей, розміри і темпи розвитку міського господарства, ступінь благоустрою  житлового фонду. Підвищення ролі міст у розвитку суспільства називається урбанізацією.

Головний соціальний зміст урбанізації  виявляється в особливих «міських відносинах», що охоплюють соціально-професійну і демографічну структуру населення, його спосіб життя, культуру, розміщення продуктивних сил, розселення. Передумови урбанізації - зростання в містах індустрії, розвиток продуктивних сил, їх культурних і політичних функцій, поглиблення територіального поділу праці, динаміка демографічних показників, природні ресурси та інші містотвірні  фактори. Темпи урбанізації, її масштаби, рушійні сили і наслідки залежать  від соціально-економічних умов на різних історичних етапах розвитку людського суспільства.

Античні міста виникали як різновид соціально-економічної і державної  організації. Вони називалися «поліси», тобто міста-держави, і складалися із самих міст і прилягаючих до них невеликих територій.

В окремі періоди розвитку людського  суспільства міста досягали великих  розмірів, на їхній території зосереджувалася  велика кількість населення. Так, у  рабовласницьких державах існували великі адміністративно-територіальні  центри з населенням 500-600 тисяч чоловік, а в стародавньому Римі, у період його розквіту - навіть більше 1 мільйона жителів.

У містах Стародавнього світу споруджувалися в центрі величні палаци і храми, величезні громадські й культові будинки, просторі квартали прекрасних житлових будинків, що стали історичними  пам'ятками найвищих досягнень цивілізації  в області архітектури. Великим  містам вже були відомі багато елементів  міського благоустрою.

На Русі міста виникли у феодальний період, тому що феодалізм тут виріс  безпосередньо з общинно - родового суспільства, минаючи рабовласницький  лад. У IX сторіччі виникли Київ, Новгород, Муром, Житомир, Ростов, Смоленськ, Полоцьк  та  ін., що були важливими ремісничо-торговими центрами й опорними пунктами давньо - руської держави зі столицею в Києві (Київська Русь).

Пращури сучасних українців оселилися  на території, яка вже мала за собою  давню історію – з часів  палеоліту і неоліту. Величезний вплив на історичне життя тут  мала природа краю. Український народ  живе  на тій самій території, яку здобув з початку свого розселення у Східній Європі, дуже мало уступивши територію чужим народам, а ту, що він здобув, була продуктом колонізації порожніх, незаселених просторів, з яких не треба було когось усувати та проганяти. Отже, український народ був не завойовником, а мирним колонізатором. Територія держави переступає за Карпати, на півночі йде уздовж Прип'яти, Десни, Сейму, на південному заході - понад Прутом до нижнього Дунаю, з півдня її обмежує Чорне море, на сході вона губиться серед мішаного населення Вороніжчини й Донщини, а на південному сході в басейні Кубані досягає Кавказьких гір.

Кожне місто має свою неповторну історію виникнення і розвитку, свою міську культуру, що несе в собі особливості  національної культури. Показовим прикладом  є історія центра Слобожанщини - міста Харкова. Початок виникнення міста за малоросійським типом відноситься  до 1654 року. Спочатку місцем поселення  малоросіян тут було городище. Побудоване на пагорбі в степовій місцевості, воно було єдиним укріпленням і використовувалося  для захисту від набігів татар. Перші переселенці зайняли своїми дворами верхню частину пагорба  і зміцнили її  тином. Подібно Харкову на Слобожанщині були побудовані Зміїв, Салтов, Суми, Хорошево, Мохнач та ін. У  XVIII ст. нові поселення утворилися переважно шляхом виділення з колишніх хуторів і слобод. У козацький період своєї історії  Харків нічим не відрізнявся від інших слобідсько - українських міст. Єдиним міським станом були «цехові», які проживали не тільки в місті, а й у селі. Поява дворянства, чиновництва, купецтва,  міщанства  та ін. станів відноситься до другої половини XVIII ст.

Історія міського господарства нерозривно пов'язана з виникненням міст і загальноміських  суспільних потреб для  вирішення яких створюється спеціальний орган управління. Зміцнюється місто, будуються у ньому громадські будинки і мости, гатяться болота і вирівнюються вулиці під керівництвом Міського магістрату, якому доводилося мати справи з Міською думою, Губернським правлінням та іншими органами управління. У містах України, навіть тих, які були  «під панами», існувало самоврядування. Міста в той час поділялися на міста “привілейовані”, яким  королівськими, а потім і царськими грамотами підтверджувалося  Магдебурзьке право, і на міста, що не володіли таким правом. У перших на чолі міста стояв  магістрат, – який відав міським міщанством в адміністративному, судовому і фінансовому відношеннях. На чолі Магістрату стояв війт з бурмистрами, райцами і лавниками, які вибиралися із середовища городян. У розпорядженні магістрату знаходилися канцелярія на чолі з майстратовим писарем, а  для виконання своїх розпоряджень магістрат мав «міських слуг», які обіймали різні посади до «ката» включно. Ремісниче населення  міст поділялося  на цехи, які керувалися виборними цехмистрами і користувалися  у межах своїх цехових відносин повним самоврядуванням.

У містах, що не мали грамоти на Магдебургію, органом самоврядування була ратуша. Тут так само, як і в Магістраті, засідали виборні війти і бурмистри, але поряд з ними ще панські  урядники, представники полкового чи сотенного уряду. На чолі цехів стояли виборні цехмістри.

За типом міст складалося і керування  сіл, населених «посполитими»: тут  теж були виборні війти. У  козацьких селищах на чолі громад стояли отамани. Отаман поєднував обов'язки поліцейські, фіскальні, суддівські. Сотня була адміністративною одиницею. Наступним кроком до розвитку самоврядування є виборність міського голови. Голова – це вже представник міста, як усієї сукупності населення визначеного пункту. В цей період місто уособлюється як юридична особа.

Міське суспільство через виконавчі  й розпорядчі органи в особі магістрату, а пізніше думи проводило вибори, впроваджувало місцеві податки  на міські потреби. Магістрат  збирав не тільки міські, але і казенні податки і робив з них витрати.  Видаткова частина міського бюджету включала утримання магістрату і думи, риття канав, ремонт мостів, мощення і ремонт бруківки, освітлення міських вулиць, очищення площ і будинків від нечистот, будівництво доріг.

Інтенсивний розвиток міст починається  в період капіталізму. Виникнення фабричного виробництва і поява машин  вимагають великої кількості  робочих рук на великих промислових  підприємствах. Відбувається централізація  населення. Навіть при невеликій  фабриці робітники живуть поблизу. Задовольняючи їхні потреби, трудяться  ремісники, кравці, шевці, пекарі, муляри, столяри та інший робочий люд, що  селиться тут же, утворюючи  робітниче селище. Згодом селище розростається в містечко, а містечко - у велике місто. Чим більше місто, тим вище ступінь розвитку його інфраструктури: міських доріг, житлових мікрорайонів, масового міського транспорту, промисловості, мережі підприємств побутового обслуговування, установ науки і культури.

За адміністративним значенням  міста підрозділялися на  губернські, повітові й заштатні. Більшість  «заштатних» міст являють собою торгові села. На обліку тоді були селище, село, станиця, посад, містечко, слобода та інші «неміські поселення» з числом жителів  до 10 тисяч чоловік. Повітові міста того часу мало чим відрізнялися від сіл. У містах переважали невеликі дерев'яні будинки. Так, у Харкові в 1910 р. налічувалося 107 глинобитних хат (мазанок), 9279 дерев'яних, 7262 кам'яних і 1086 напівкам'яних  будинків.

У групі «повітових» значилися  і такі міста, що за чисельністю населення  і економічним розвитком набагато перевершували губернські. Наприклад, Одеса числилася повітовим містом Херсонської губернії, тоді як за числом жителів вона була вп'ятеро більша губернського Херсона.

Поява надмонополій з величезними  капіталами приводить до концентрації виробництва в районі найбільших міст. На їхній території  споруджуються нові потужні підприємства, що утворюють єдине ціле з вже існуючими. У ході монополізації капіталу гігантські корпорації поглинають своїх конкурентів у менших містах, збільшуючи потужності великих фірм. У великих містах розташовуються підприємства й установи сфери обслуговування. Сюди ж тяжіють великі потоки працездатного населення, не зайнятого в суспільному виробництві.

У результаті цих процесів великі міста перетворюються в міста-гіганти, що виходять за свої межі і розростаються  за рахунок пригородів. Поступово  розширюючись, раніше самостійні й  відособлені міста, з'єднуються один з одним, утворюючи єдине ціле, так  звану міську  агломерацію або мегаполіс з населенням  понад одинадцять, а то і більше  20 мільйонів чоловік. Їхній розвиток має гіпертрофований характер, утворюючи нові складні містобудівні проблеми.

Не обійшов цей процес і Україну. Якщо на початку XX ст. в Україні переважав  розвиток окремих  великих міст, то починаючи з 30-х років тут  виникають перші групи великих міст у зв'язку з реалізацією широкої програми індустріалізації та електрифікації країни. Намічена  планом “ГОЭЛРО” система електростанцій і енергопередач стала тим каркасом, на  базі якого почала формуватися мережа великих міст – опорних центрів розвитку промисловості, культури і науки.

У роки Радянської влади на території  України велося масове житлове будівництво. Були побудовані 5, 9, 12 і 16-ти поверхові  будинки. У містах з'явилися міста-супутники, "міста-спальні", житлові масиви і мікрорайони сучасних будинків. Підвищувався благоустрій будинків і селитебної території. Ставилося  завдання до 2000 року забезпечити житлом кожного, хто мав у цьому потребу, включаючи молоду родину. Великий розвиток одержала сфера послуг. У містах з'явився метрополітен,  найбільш надійний вид міського транспорту з високою провізною спроможністю і регулярністю руху.

Характерною рисою розселення після  другої світової війни є виникнення міст і міських групових систем, що зберегли свій архітектурний вигляд до теперішнього часу. Великі, середні  і малі групові системи являють  собою  тісно взаємозалежні міські і сільські поселення різної величини і народногосподарського профілю. Об'єднання досягається розвитком територіально-виробничих зв'язків, загальною транспортною та інженерною інфраструктурою, єдиною мережею  суспільних центрів соціально-культурного обслуговування і місць відпочинку населення, загальною зоною одно, двогодинної доступності центрального міста. Формування групових систем розселення дозволяє підвищити ефективність використання виробничої, транспортної, інженерної і соціально-культурної інфраструктур, збільшити доступну розмаїтість вибору місць  праці, культурного дозвілля, побуту і відпочинку для населення міст і сільських поселень, створює для працюючих малих і середніх населених місць широкі можливості підвищення рівня освіти і кваліфікації; дозволяє зберегти й ефективно використовувати природні ресурси. Саме в групах міст виникають оптимальні умови для кооперування виробництв, розвитку великих наукових і навчальних  комплексів, інформаційних центрів, створення великих  інженерних систем життєзабезпечення міста, спеціалізованих рекреаційних районів, найбільших вузлів залізничного і повітряного транспорту і т.п.