Роль Герберта Спенсера у розвитку соціологічної науки

Міністерство  освіти, науки, молоді та спорту

Запорізський  національний університет 

Кафедра соціології 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Індивідуальна робота 

на тему: «Роль Герберта Спенсера у розвитку соціологічної науки» 
 
 
 
 
 
 
 

студентки II курсу 

філологічного факультету

групи 2330-р

Матвєєвої Євгенії 
 

перевірила  ассистент кафедри 

Михайленко  І. І. 
 
 
 
 
 
 
 

Запоріжжя

2011

Зміст 

Вступ………………………………………………………………………………...……3

1. Постать Герберта  Спенсера та його основні праці……………………………...…..4

2. Герберт Спенсер  як фундатор еволюціонізму та його основні погляди…………..8

3. Предмет і  методологія соціологічного пізнання……………………………………………………………………………….....11

Висновки………………………………………………………………………………...12

Список використаної літератури………………………………………………………13 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

     Загальновизнана заслуга Г.Спенсера в соціології полягає у застосуванні принципу еволюції як методологічної основи будь-якого  знання, що дало змогу розглядати суспільство  з точки зору поступальності його розвитку.

     Спенсер визнавав аналогію між суспільством і живим організмом, вважаючи, що розподіл функцій між органами — спільна риса як суспільства, так і живого організму. Але Спенсер бачив і суттєві відмінності між ними. Еволюція, за Спенсером, — ніщо інше як реалізація принципу «інтеграції матерії» і джерело руху. Відносини суспільства з навколишнім світом регулюються принципом рівнодії енергії. Це регулювання виявляється в боротьбі за існування як між суспільством і навколишнім середовищем, так і між різними типами суспільств, між індивідами, що є основою суспільства. Джерелом класових відмінностей Спенсер вважав завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають рабами чи кріпаками.

     Соціологія  Спенсера підкреслено індивідуалістична. «Суспільство, — писав він, —  існує для блага своїх членів, а не члени його існують для блага суспільства».

     Спенсер сформулював закон «рівної свободи»: всі індивіди повинні користуватися  таким її обсягом, який узгоджується з рівною свободою інших індивідів. Держава — вільна організація, що охороняє вільних індивідів. Вона не повинна займатися комерційним законодавством, керувати релігійними установами, благодійними товариствами. Головне завдання держави — здійснення правосуддя і забезпечення дотримання закону рівної свободи, що практично означає захист власності громадян від пограбування і війн. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Постать Герберта Спенсера та його основні праці

     Герберт Спенсер (1820-1903) – засновник органічного  напрямку в соціології. Згідно органічної теорії, суспільство розглядається  як єдина система взаємодії природничих, у першу чергу біологічних, та соціальних факторів; усі сфери суспільного життя органічно пов’язані між собою та не можуть функціонувати поза зв’язку.

     Англійський мислитель Герберт Спенсер —  один з ведучих представників  соціологічного позитивізму й органічної теорії держави. Ця теорія одержала широке поширення в другій половині XIX століття під впливом успіхів біології і зоології.

     Спенсер розглядав суспільство як організм, який розвивається за тими ж законами, що й природа (перш за все за біологічними законами). Головним для Г. Спенсера було вивчення структурних елементів суспільства (освіти, держави, права тощо), їх функцій та взаємозв’язку. Дослідженням структури суспільства та функцій її частин, які Спенсер порівнює з частинами організму, він заклав основи структурно-функціонального напрямку у соціології.

     Центральним поняттям соціології Спенсера є поняття  еволюції. Соціальну еволюцію він  визначав як прогресивний розвиток суспільства  на шляху його ускладнення і удосконалення  діяльності соціальних інститутів, перш за все політичних. Об’єктивну обумовленість соціальної еволюції Спенсер пояснював потребами людей. При цьому він підкреслював, що у процесі соціальної еволюції збільшується значення колективної діяльності людей. Важливим виміром соціального прогресу, за Спенсером, є перехід від суспільства, у якому особистість цілком підкорена соціальному порядку, до такого стану, коли „соціальний організм“ стоїть на службі індивідам, які його складають.

     Суспільство, як вважав Г. Спенсер, розвивається від порівняно простого стану, коли всі його частини взаємозамінні, до складної структури з зовсім не різні між собою елементи. В складному суспільстві одну частину (тобто інститут) неможна замінити на іншу. Усі частини повинні функціонувати на благо цілого; в протилежному випадку суспільство розвалюється. За Спенсером, такий взаємов’язок є основою соціальної інтеграції. Головні праці Г. Спенсера: "Основи соціології" (1876-1896), "Соціологія як предмет вивчення" (1903).

     Уявлення  про державу як своєрідну подобу людського організму були сформульовані ще давньогрецькими мислителями. Платон, наприклад, порівнював структуру і функції держави із здатністю і сторонами людської души. Аристотель вважав, що держава в багатьох відношеннях нагадує живий людський організм, і на цій основі відмовлявся від можливості існування людини як істоти ізольованої. Образно свої погляди він аргументував таким порівнянням: як руки і ноги, відрізані від людського тіла, не можуть самостійно функціонувати, так і людина не може існувати без держави.

     Суть  органічної теорії така: суспільство  і держава представлені як організм, і тому їх сутність можливо зрозуміти  з будови і функцій цього організму. Все незрозуміле в побудові і  діяльності суспільства і держави  може бути пояснено по аналогії з закономірностями анатомії та фізіології[5, c. 78-79].

     Ця  теорія, найбільш відомим представником  якої був Герберт Спенсер (1820-1903) в закінченому вигляді була сформульована  в ХІХ столітті. На думку Г.Спенсера, держава – це певний суспільний організм, який складається з окремих людей. Важливою стороною даної теорії є твердження про те, що держава виникає одночасно із своїми складовими частинами – людьми, і буде існувати доти поки існує людське суспільство. Державна влада – це панування цілого над своїми складовими частинами. Якщо організм здоровий, то і клітини функціонують нормально. Хвороба ж організму веде за собою небезпеку для складників-клітин, а хворі клітини в свою чергу знижують ефективність функціонування всього організму. Спенсер використовував аналогії і терміни з біології та інших наук про життя живих створінь і, порівнюючи суспільство з біологічним організмом, ретельно шукав розбіжності и схожості. Результатом цього стало знаходження деяких закономірностей.

     Так, наприклад, Г.Спенсер вважав, що суспільство, як і організм, розвивається стадійно, переходячи від простого до складного. Це ускладнення він бачив в об`єднанні людей в такі соціальні групи як плем`я, союз племен, міста-держави і т.п. Торкаючись питань виникнення держави він був близьким до прихильників теорії насильства, вважаючи, що в історії немає ні одного приклада, де держава не виникла б інакше ніж за допомогою насильства. Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв'язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім - членом суспільства, а потім -- громадянином держави. Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об'єднання людей у державу).

     Він подібно Конту поставив завдання створити синтетичну філософію без самої філософії. По Спенсеру це уся філософія , але без метафізики, (так, як метафізика - це спроба судити про світ речей, що непізнаваний). Стрижнем єдності знань людей є ідея еволюції. Процес еволюції означає зростання визначеності виду. Спенсер виводив еволюцію з закону збереження і перетворення енергії, а останній із закону свідомості., тобто психічної звички людини.

     Людина  має справу із суцільним потоком  вражень - цей потік - основа закону збереження. Він намагається застосувати  ідею еволюції при розгляді теорії пізнання: Він думає, що наша ілюзія уроджених ідей є результат накопиченої спадковості. Те, що для виду апостеріорне для індивіда апріорно. Тобто в історичному розвитку досвід приводить до виникнення нових знань, а потім це нове підсилюється і передається як апріорне[6, c. 128-129].

     Позитивізм  Спенсера - агностицизм і феноменологізм у питаннях філософії світогляду плюс стихійно матеріалістичний підхід до наук. От, наприклад як Спенсер  порушує питання про співвідношення релігії й науки. Основний постулат тут: "знання не може монополізувати свідомість" - пише він у своїх "Основних Початках" про підстави широкого поширення вірувань. Про науку Спенсер говорить так: "наука - вищий розвиток суспільного знання; безглуздість забобону спрямованого проти її в тім, що, відкидаючи науку, можна відкинути з нею й все знання". Не можна сказати, де кінчаються вказівки здорового глузду й починаються узагальнення науки. Практика - переконливе свідчення її істинності. Якщо ж і релігія, і наука мають підстави в дійсному положенні речей, то між ними повинне існувати основна згода. Найбільш відвернена істина в релігії й така в науці повинні бути тим, у чому обидві сторони згодні. Це є кінцевий факт нашого пізнання.

     Головна установка філософії - примирити  віру й знання на ґрунті агностицизму. Визнання неможливості відповіді на основне питання буття ні з боку науки, ні з боку релігії примиряє їх. В остаточному підсумку пізнання вичерпується феноменологією. На думку Спенсера, сфера пізнаваного - прояв невідомої абсолютної сили, тому найбільш загальні істини з області загальної філософії, повинні формулюватися в поняттях речовини, енергії, руху, сили. Таким чином, ми підійшли до головного для філософії Спенсера питанню про еволюціонізм, його місці в теорії систем і в спенсеровській "органічної теорії суспільства".

     Після знайомства з філософією еволюції Спенсера відразу ж виникає безліч питань. По-перше, Спенсер має на увазі  мікроеволюцію - еволюцію системи усередині  самої системи. Ми з подивом не знаходимо в нього розвитку настільки модних після Дарвіна ідей про роль конкуренції (внутрішньовидовий і міжвидовий) в еволюції видів. Варто визнати, що Спенсер перший увів цю нову мову в натурфілософію - мова мікроеволюції, те що зараз в еру Пригожина називається синергетикою (від гречок. "спільна дія" - термін, придумана Хакеном) . Саме розвиваючи цю нову мову Спенсер зміг сказати так багато нового для свого часу. Але наука говорить мовою математики, тому треба був час, для того щоб наукова думка змогла вийти на цей рівень і уточнити багато чого, сказане Спенсером. Можна навіть сказати, що спенсеровский еволюціонізм перед сучасною наукою виглядає як дитячий вовчок поруч із циклотроном. Це не применшує заслуг Спенсера перед філософією. Внеся свій внесок у створення мови філософії ХХ століття, Спенсер відкрив нове його джерело на поле природних наук.

     Інше  питання, що не повинен було бути відкладене нами при звертанню до Спенсеру як до філософа, - це питання про місце  законів природи в його картині  миру. Чи мають вони власну еволюцію? Дійсно, основні моменти переходів між етапами еволюції по Спенсеру, їхня швидкість, а також основні питання внутрішньої стійкості проміжних станів визначаються поза рамками еволюційних законів Спенсера (перед Спенсером таких цілей не стояло) , а законами природи. Звідси виникає питання, що ж є філософія Спенсера як не спроба довідатися нове про закони природи, залучаючи їх до побудови філософської системи, користуючись такою властивістю філософської системи як прагненням до логічної закінченості, користуючись цим як методом пізнання. І така можливість заслуга філософії і її внесок в естественнонаучный метод пізнання.

     Філософія Спенсера звичайно не претендувала на те щоб фізики обговорювали закони природи на її мові, а не мовою  математики, а біологи використовували структуру її планів еволюції для побудови принципів таксономії або описів живих співтовариств. Але соціологічні науки відразу ж стали претендувати на еволюціонізм як на метод у соціології, користуючись його широко заявленою загальністю. В. С. Соловйов звертаючись до Канта як до засновника теоретичного підходу в моральній філософії у своїй роботі "Моральний сенс життя в його попереднім понятті" по проблемі всеєдності добра називав спенсеровський метод аналізу моральних даних не інакше як "емпіричні ускладнення натуральних фактів".

     "Органічна"  теорія суспільства Спенсера  не відрізнялася особливою оригінальністю, спекулюючи на вкрай ідеалістичному  розумінні сил суспільного розвитку, визнаючи, що такий складний організм  як суспільство "живе не  хлібом єдиним", фактично будувала всю теорію по образі еволюції "агрегатів", якимись для Спенсера були неорганічні тіла й прості живі організми, уважаючи в цьому випадку рушійними силами не закони природи, а загадкові надприродні сили. Агрегатами ж повинні були бути суспільні класи й інститути влади, взаємодіючі подібно органам у живому організмі, визначаючи й розвиток один одного, і смерть всієї системи. Спенсер уважав соціальні революції необхідним і природним процесом зміни фаз розвитку суспільства. Узагальнення ж подібного погляду може зажадати відмови від ідеї волі в житті людини. Дійсно, процес "диференціації" тут може поступово захоплювати усе більше приватні сторони життя, рівновага ж, що наступає наприкінці , скасовує волю волі повністю.