Стратегыъ взаэмодыъ учител при управлынны навчальною дыяльныстю

      Цікавий  погляд на взаємодію в ситуації  конфлікту виклав А.Т.Ішмуратов.  Він вважає, що перехід від  нормального спілкування до конфліктного здебільшого непомітний, а латентність (прихованість) і агресивність є основними характеристиками конфлікту як процесу [26:103]. У динаміці конфлікту дослідник пропонує розглядати такі фази: латентну, демонстративну, агресивну та батальну. Кожна з фаз є демонстрацією того, як опоненти все більше й більше віддаляються один від одного, аж до бажання повного знищення супротивника – відкрито виражають невдоволення, припиняють комунікацію (не розмовляють між собою), оголошують та розпочинають "війну", прагнуть перемогти будь-якою ціною.

   А.Т.Ішмуратов  пропонує  певні точки переходу  від однієї до іншої фази, дещо  відмінні від запропонованих  Е.А.Орловою та Л.Б. Філоновим:

   Перша точка  переходу від латентної до  демонстративної фази характеризується припиненням здивування й спробою порозумітися та переконати опонента у власній правоті.

   Друга точка  (демонстративно-агресивна) вказує  на перехід від суперечок до  припинення контактів.

   Третя точка  (агресивно-батальна) засвідчує стрибок  від прихованої до відкритої агресії – появу власне конфліктної взаємодії.

   Четверта точка  (батальна-фінал) – ескалація  конфлікту.

   В.П.Шейнов, спираючись  на результати досліджень, вважає, що 80% конфліктів виникають поза  бажанням опонентів. На його  думку, вони зароджуються і розвиваються внаслідок ескалації конфліктогенів. Під останніми він розуміє слова, дії (або бездію), які можуть призвести до конфлікту [6: 12]. Якщо на кофліктоген одного учасника інший відповідає більш сильним, то виникає суперечлива взаємодія, якщо ж не відповідає, то конфлікт, як правило, не розгортається. Автор виділяє три типи конфліктогенів: прагнення до переваги, прояви агресивності та егоїзму. Для того, щоб перешкодити виникненню конфліктної взаємодії, одному з учасників необхідно не відповідати конфліктогеном на конфліктоген.

   Причину неспроможності  подолати суперечності Д.Дена  вбачає у двох перешкодах: хибних  рефлексах та ілюзіях [24]. Під хибними рефлексами він розуміє ті інстинкти, які актуалізують архаїчні засоби вирішення конфлікту – "ухилення від спілкування" (розрив взаємовідносин) та "силові ігри" (прагнення перемогти іншого); ілюзії розглядає як викривлене, неправдиве сприйняття зовнішнього світу. Він виділяє три рівні взаємодії, які загострюють суперечливе зіткнення. Перший – дрібні сутички, які серйозно не загострюють взаємостосунки. Другий – переростання сутички в зіткнення, яке супроводжується наростанням конфронтації, збільшенням взаємозвинувачень, втратою взаємодовіри, зменшенням бажання взаємодіяти. Третій – переростання зіткнення в кризу, що проходить на фоні емоційної нестабільності та бажання розірвати стосунки.

   Оригінальний  погляд на зміст міжособистісної  взаємодії розкрито в структурно-транзактному  аналізі Е.Берна. Базовим поняттям  концепції є "стан Я", який фіксує певні стани свідомості та моделі поведінки (систему почуттів і "набір узгоджених поведінкових схем"), які їм відповідають. Учений виділив три категорії станів: 1) стан "Батька" (екстеропсихіка) – "стани Я", схожі з образами батьків; 2) стан "Дорослого" (неопсихіка) – "автономно спрямований на об’єктивну оцінку реальності"; 3) стан "Дитини" (археопсихіка) – "стани Я, які " ще діють з моменту їх фіксації у ранньому дитинстві та являють собою архаїчні пережитки" [28: 16].

 

2.4. Моделі поведінки при міжособистісній взаємодії.

Розрізняють такі моделі міжособистісної поведінки:

— субсоціальність. Людина уникає контактів, оскільки не здатна ризикувати, боїться бути ігнорованою. Уникнення може набувати різних форм: відмова від участі у соціальних контактах, формальна соціальна поведінка, імітація спілкування;

— над соціальність. Людина шукає товариства (оскільки не терпить  самотності), використовуючи такі форми  взаємодії, як нав'язування контакту, привернення  до себе уваги, демонстрація своєї влади;

— соціальність. її характеризують здатність до контактів з іншими людьми, а також добре самопочуття поза товариством.

   Контроль реалізується  як намагання контролювати інших,  бути чи не бути контрольованим. Навиків встановлення контролю  також набувають у дитинстві, в дорослому віці він втілюється в одній із таких моделей поведінки людини:

— поведінка, що передбачає відмову. Індивід займає позицію  підлеглого, яка захищає його і  від влади, і від відповідальності;

— автократична поведінка. Індивід прагне влади, готовий за неї боротися. В основі такої поведінки — невпевненість у своїй компетентності, необхідність доводити собі й усім свою здатність бути відповідальним. З аналогічних причин нерідко відмовляються від влади;

— демократична поведінка. Особистість здатна приймати рішення, брати на себе відповідальність, нікому цього не доводячи [34].

 

2.5. Стратегії і тактики взаємодії.

Відкритість є потребою в налагодженні близьких емоційних  стосунків з іншими людьми. Стратегії  такої комунікативної поведінки  дорослої людини також залежать від набутого в дитинстві досвіду. Йдеться передусім про такі види стратегій:

— субперсональність. Спричинюють  її боязнь не сподобатися, бути відторгненим. Уникаючи відкритості, людина підтримує  поверхові стосунки з іншими, велика кількість контактів психологічно захищає її від надмірної, на її погляд, зближеності з будь-ким;

— над персональність. Найчастіше вона проявляється у намаганнях встановити близькі стосунки з якомога  більшою кількістю людей, що повинно  нейтралізувати її тривогу з приводу своєї відторгненості. Модель такої поведінки вибудовується на прагненні заслужити схвалення, привернути до себе увагу;

— персональність. Людина комфортно почуває себе як на рівні  поверхового спілкування, так і  в близьких стосунках.

   Основною при  цьому є проблема відчуття своєї здатності любити і викликати любов інших. Якщо індивід не впевнений у своїй здатності подобатися оточенню, його поведінка у сфері налагодження взаємодії буде екстремальною, проявляючись як повне уникання близькості або надвідкритість.

Також потрібно враховувати: мотиваційний (чи досягається мета під час спілкування одним суб'єктом чи обома), змістовий (комунікативні установки — гуманістичні або маніпулятивні) і процесуальний (характер конструювання спілкування — певне співвідношення між діалогом і монологом) компоненти стратегій спілкування. Отож узагальнена характеристика формується з таких основних видів стратегій спілкування:

 • гуманістично-діалогічна, спрямована на досягнення спільної  мети;

 • гуманістично-монологічна,  спрямована на досягнення спільної мети;

 • гуманістично-діалогічна, спрямована на досягнення індивідуальної  мети;

 • гуманістично-монологічна,  спрямована на досягнення індивідуальної  мети;

 • маніпулятивно-діалогічна, спрямована на досягнення спільної  мети;

 • маніпулятивно-монологічна, спрямована на досягнення спільної мети;

 • маніпулятивно-діалогічна, спрямована на досягнення індивідуальної  мети;

 • маніпулятивно-монологічна,  спрямована на досягнення індивідуальної  мети.

 Прикладів стратегій  спілкування, описаних у науковій  літературі, є чимало. Назвемо лише  деякі з них. Так, виходячи з маніпулятивних особливостей спілкування, Е. Шостром виокремлює чотири основні стратегії маніпуляторів.

 ■ Активний маніпулятор  намагається керувати іншими  за допомогою активних методів.  Він не демонструватиме свою  слабкість у стосунках, а гратиме роль людини повної сил. При цьому він використовує своє соціальне становище (бос, батько, старший брат, учитель, начальник). Активний маніпулятор досягає задоволення, спираючись на безсилля інших і контролюючи їх. Він застосовує систему прав і обов'язків, наказів і прохань, табелів рангів і т. п., управляючи людьми як маріонетками.

 ■ Пасивний маніпулятор  являє собою протилежність активному.  Цей тип людини вирішує, що  оскільки він не може контролювати  життя, то відмовиться від зусиль  і дозволить розпоряджатися собою активному маніпуляторові. Пасивний маніпулятор прикидається безпомічним і грає роль «пригнобленого». Він перемагає своєю млявістю і пасивністю, дозволяючи активному маніпуляторові думати і працювати за нього.

 ■ Маніпулятор,  який змагається, ставиться до життя як до стану, що потребує постійної пильності, оскільки тут можна виграти або програти: третього не дано. Для такого типу людини життя — це битва, де всі інші люди — то суперники чи вороги, реальні або потенційні. Ця людина хитається між методами «пригноблювача» і «пригнобленого», і тому його можна вважати чимось середнім між активним і пасивним маніпуляторами.

 ■ Байдужий маніпулятор  грає в індиферентність. Він  намагається відійти від контактів.  Однак насправді його поведінка  пов'язана з можтивістю обіграти партнера [29].

 На противагу маніпуляторові  актуалізатор (цей термін запозичений  автором у А. Маслоу) — це  людина, яка виявляє свої внутрішні  потенції активніше, ніж середній  індивід, і тому живе більш  повним і багатим життям. Е.  Шостром звертає увагу на те, що стиль життя маніпулятора характеризують чотири основні чинники:

 • неправда (маніпулятор  ламає комедію і грає ролі, що мають справити враження);

 • несвідомість (маніпулятор  не усвідомлює справжнього значення  життя, бачить і чує лише те, що хоче);

 • контроль (маніпулятор  здається спокійним, однак тримає  себе та інших під постійним  контролем, приховуючи від них  свої мотиви);

 • цинізм (маніпулятор  не довіряє собі й іншим,  вважає, що у сто

 сунках між людьми  наявні лише дві можливості: керувати чи

 бути керованим).

 Тимчасом філософія  життя актуалізатора вирізняється  чотирма протилежними факторами:

 • чесністю (актуалізатор  здатен до чесного прояву своїх  почуттів, хоч би якими вони  були);

 • усвідомленістю (актуалізатор сприйнятливий до себе та інших);

 • волею (актуалізатор  здатний до вільного вираження  властивих йому можливостей);

 • довірою (актуалізатор  глибоко вірить у себе та  інших).

 На думку автора, перехід від маніпуляції до  актуалізації в цілому являє  собою континуум від апатії та нарочитості до життєрадісності і спонтанності.

 Американський психолог  В. Сатир пропонує свою класифікацію  стратегій спілкування (вони ще  називаються категоріями або  моделями).

S Обвинувач. Така людина  поводиться так, ніби вона найголовніша  й від неї усе залежить. Це диктатор, господар ситуації, який постійно шукає тих, хто винний. Його внутрішній стан: самотність, невпевненість, потреба в самоствердженні за рахунок інших.

 ■S Той, що догоджає. Він завжди в розмові прагне  догодити іншим, вибачається, не вступає в "суперечки. Демонструє свою безпорадність і залежність від інших, почуття провини за все, що відбувається. Внутрішній стан характеризується висловлюваннями типу: «нічого в мене не виходить», «я ні на що не здатен».

S «Комп 'ютер» —  це людина, яка завжди коректна, занадто спокійна, зібрана.

 ■S Руйнівник. Він  ніколи не говорить і не  робить нічого конкретного, на  запитання відповідає недоречно,  невчасно й невлучно.

 Окрім перелічених  категорій, В. Сатир виокремлює  й такий стратегічний тип, як «вирівнювання», для якого властиві свобода, гармонійність і послідовність. Така людина ніколи не принижує людську гідність, відкрито висловлює свою думку. Це — врівноважена, цілісна особистість на відміну від перших чотирьох категорій, які свідчать про занижену самооцінку людини, почуття власної неповноцінності.

 Надзвичайно популярною  й широко застосовуваною в  різних сферах життєдіяльності  індивіда є концепція Томаса-Кілмена,  в якій виокремлюється п'ять  основних стратегій (або типів,  стилів) поведінки людини в ситуації конфліктного спілкування. Коротко охарактеризуємо кожну із стратегій.

S Конкуренція, суперництво  або протиборство учасників спілкування.  Ця стратегічна дія супроводжується  відкритою боротьбою за свої  інтереси і обов'язково передбачає  того, хто виграв, і того, хто програв. Вона може бути ефективною в тому разі, коли людина має певну владу (людина знає, що її рішення чи підхід у даній ситуації є правильними, і вона має можливість наполягати на них) або коли учасник конфлікту не зацікавлений у співробітництві з іншими, здатен на прийняття вольових рішень. Зазвичай люди, які використовують цю стратегію спілкування, задовольняють власні інтереси на шкоду інтересам інших, змушуючи їх підтримувати саме своє рішення. Однак цю стратегію не варто використовувати в особистих стосунках — вона може викликати відчуження. А якщо ж застосувати її в ситуації, коли людина не має достатньої влади, а її думка не збігається з думкою інших, то взагалі можна зазнати фіаско. В літературі з проблем розв'язання конфліктів наводяться приклади тих випадків, коли варто використовувати цю стратегію поведінки: