Стратегыъ взаэмодыъ учител при управлынны навчальною дыяльныстю

— нехтування обов'язком, нормами  моралі і закону;

— виправдання обману, агресивних форм поведінки (помста, вбивство);

— приписування оточенню заздрості, егоїзму, цинізму, зрадливості, що робить неможливим використання у взаємодії з егоїстом тактики і стратегії співробітництва.

   Егоїстичні устремління  корисливого партнера можуть  виражатися не тільки в намаганні  здобути матеріальні переваги, а  й додаткові психологічні вигоди, що проявляються у приниженні іншого. Реалізується це як намагання мати кращий вигляд на фоні співрозмовника [33].

   Конфліктна взаємодія. У  процесі взаємодії між її учасниками  можуть виникнути часткові суперечності, іноді й антагонізм позицій, що є наслідком розбіжностей їх цінностей, цілей, мотивів. Ускладнення та загострення суперечностей є свідченням міжособистісного конфлікту.

   Причини виникнення конфліктів. Серед універсальних причин виникнення  конфліктів, пов'язаних із психологічними та соціально-психологічними особливостями учасників міжособистісної взаємодії, виокремлюють:

— ціннісні чинники. Йдеться про  принципи, які людина проголошує чи відкидає, особистісні системи переконань, вірувань тощо;

— особливості відносин, пов'язані з наявністю (відсутністю) почуття задоволення від взаємодії. При цьому враховується основа, сутність відносин, баланс сили, значущість їх для себе й інших, тривалість, сумісність — несумісність сторін та ін.;

— поведінкові чинники. До них належать обмеження інтересів, невизнання самооцінки партнера, егоїзм, безвідповідальність, несправедливість, скептицизм, загострена увага на дрібницях,

рубість, тиск тощо;

— особистісні властивості. В основі їх — незнання характерологічних, психологічних  властивостей іншої особи;

— неправильне тлумачення думок, вчинків. Спричинює його дефіцит неформального  спілкування, внаслідок чого виникає  поверхове уявлення про співрозмовника;

— моральні чинники. Полягають у  недотриманні загальноприйнятих моральних  норм, переоцінці власних можливостей, недооцінці можливостей інших [34].

2.3. Аналіз міжособистісної взаємодії у ситуації конфлікту.

Характер міжособистісної  взаємодії в ситуації конфлікту  залежить від того, на якій стадії розвитку знаходиться конфлікт. Найбільш повний аналіз динаміки конфлікту, ми вважаємо, здійснили А.Я.Анцупов та А.І.Шипілов. Під динамікою конфлікту, як правило, розуміють його зародження, розвиток і утвердження. Нам необхідно знайти відповіді на такі питання: З чого визріває конфлікт? Як розпізнати виникнення суперечливої, небезпечної ситуації на етапі виникнення конфлікту, особливо відкритого зіткнення, коли цьому ще можна запобігти? У динаміці конфлікту згадані автори виділяють три періоди, кожен з яких складається з декількох етапів:

   1. Латентний період включає такі етапи: виникнення об’єктивної проблемної ситуації між суб’єктами взаємодії, усвідомлення об’єктивної проблемної ситуації суб’єктами взаємодії; спроба сторін вирішити об’єктивну проблемну ситуацію безконфліктними засобами; виникнення передконфліктної ситуації (відчуття безпосередньої загрози сприяє розвитку ситуації в бік конфлікту) [22:287].

   2. Відкритий період (конфліктна  взаємодія або власне конфлікт) складається з таких етапів: інцидент, ескалація, збалансована протидія  та завершення конфлікту. Дослідники пропонують форми завершення конфлікту: розв’язання, врегулювання, затухання, усування, переростання в інший конфлікт.

   3. Післяконфліктний період  характеризується або частковою,  або повною нормалізацією відносин.

   Відомий американський дослідник М.Дойч встановив такі фактори, які визначають протікання міжособистісного конфлікту . З позиції мотиваційного підходу він виділив три типи орієнтації в конфліктній взаємодії. Кооперативна – сторони зацікавлені у співробітництві та взаємовигоді; індивідуалістична – одна із сторін намагається здобути якомога більше для себе за рахунок іншої. Спираючись на власні дослідження та пошуки учнів, учений стверджує: " Характерні процеси й ефекти, викликані таким типом соціальних відносин (кооперативним або конкурентним), також мають тенденцію викликати цей тип соціальних відносин" (гіпотетичний закон соціальних відносин Дойча) [23: 176]. Це твердження є дуже важливим для педагогічного процесу, оскільки вчитель, як більш досвідчений і професійно зобов’язаний, повинен керувати суперечливою взаємодією з дітьми, яка має носити конструктивний характер. Не можна очікувати позитивного розв’язання конфлікту, якщо вчитель реалізує відмінний від кооперативного (співробітництва) стиль поведінки.

   Аналізуючи місце особистості в конфлікті та вплив її рис на якість взаємодії, М.Дойч зазначає, що пояснення соціальної поведінки в термінах відносно стабільних рис, диспозицій та інших нахилів, притаманних індивіду, зараз розглядається як обмежено корисний [23: 177]. При цьому він розглядав диспозиції таких типів: мотиваційні, риси характеру, когнітивні тенденції, цінності та ідеології, "Я-концепцію", самооцінку. М.Дойч, як і більшість соціальних психологів, пропонує розглядати поведінку через взаємодію ситуаційних і диспозиційних детермінантів. Виділимо деякі внутрішні потреби, зафіксовані автором, які викликають появу суперечливих відносин і впливають на їх хід: виправдання внутрішніх проблем за рахунок ніби негативних дій з боку опонента; ворожі відносини з кимось, що відволікають увагу від внутрішніх проблем; зовнішня небезпека, що нейтралізує почуття "безглуздя, нудьги та втоми"; внутрішній конфлікт, який реалізується як прояв ворожості стосовно іншого; проекція неприйнятих свідомістю частин себе на опонента та боротьба з ними через міжособистісну конфліктну взаємодію тощо. Характерним є те, що внутрішні проблеми, які проявляють себе через захисні механізми психіки і реалізуються в деструктивній взаємодії, закріплюються швидше невдачами індивіда, ніж його успіхами.

   Важливою перешкодою  для конструктивних відносин  між людьми, як вважав М.Дойч, є  їх належність до різних соціокультурних  груп. Він стверджував: "Кожна  соціальна категорія має свою  власну субкультуру, і відмінності  між субкультурами (в очікуваннях, звичаях, мові, нормах, цінностях і т. ін.) можуть вести до взаємонерозуміння, стереотипів та забобонів, що впливають на здатність людей із різних категорій успішно вирішувати конфлікти між собою" [23: 184]. Все це сприяє виникненню конфлікту, а не його позитивному розв’язанню.

   Учений дослідив  і класифікував ряд процесів, які сприяють закріпленню та  ескалації суперечливої конфліктної  взаємодії. Перші з них ми  розглянули більш докладно, до  них належать: орієнтація на конкуренцію  (суперництво), що викликає відносини типу "виграш-програш"; внутрішньоособистісні конфлікти, які проявляють себе через міжособистісні; виникнення чи існування "анархічної соціальної ситуації" [23: 188] (відсутність умов соціального порядку та взаємодовіри і як наслідок – домінування цинічних індивідів); когнітивна ригідність, що викликає хибні судження та "тунельне" бачення; мимовільна зв’язаність, що означає залежність від власних жорстких позицій, переконань, принципів; самовиконувані пророкування; порочні спіралі ескалації (ухилення від проблеми, підміна однією із сторін предмета, який викликає конфлікт, новим, де вона почуває себе більш впевнено, одна із сторін зосереджує зусилля на слабких сторонах іншої тощо); конфлікт як азартна гра (гра заради гри або виграти будь-якою ціною).

   Х. Корнеліус  і Ш.Фейр виділяють певні сигнали  конфлікту, які розширюють наше  уявлення про хід суперечливої  взаємодії. Першим сигналом, який  вони розглядають, є криза,  що характеризується такими чинниками:  розрив відносин з партнером  по взаємодії, насильство, звинувачення один одного, втрата контролю над емоціями та нормами поведінки. Напруга виступає другим сигналом. Вона викривляє сприйняття партнера та його дії – з’являються негативні установки, погіршуються стосунки, виникає занепокоєння, тривога. Третім сигналом є непорозуміння – робляться хибні висновки із ситуації, зникає взаєморозуміння. Четвертий сигнал – інцидент – викликається тимчасовим хвилюванням або роздратуванням. Дискомфорт виступає останнім сигналом. Це майже інтуїтивне відчуття, що щось відбувається не так. Дослідники вважають: "Якщо ви навчитеся розпізнавати сигнали дискомфорту та інциденту і швидко реагувати на них, то ви у змозі перешкодити виникненню напруги, непорозуміння та криз" [24: 66].

   Крім того, вчені  виділяють ряд "саботажників спілкування", які вочевидь відтягують процес вирішення конфлікту. До них належать: погрози, накази, негативна критика, неприємні прізвиська, слова типу "ви повинні...", приховування важливої інформації, несвоєчасні поради, відмова від обговорення проблеми, змагання тощо.

   Найбільш повний  аналіз з позиції системного  підходу взаємодії в ситуації  конфлікту викладений у праці  Е.А.Орлової та Л.Б. Філонова "Взаємодія  у конфліктній ситуації". Автори  зазначають: "Наявність конфліктної  ситуації зовсім не передбачає, що взаємодія людей буде розвиватися за якоюсь єднією схемою" [23: 381]. Базуючись на дослідженнях Л.Козера, Б.Боулдіна, Т.Шелінга, Р. Уолтона, Дж. Кросса, С.Зігеля, А.Рапопорта та ін., вони виділяють три підходи щодо поведінки суб’єктів у ситуації конфлікту: ухилення від суперечливої ситуації, переговори та боротьбу (власне конфліктну взаємодію). Велику увагу вчені надають переломним моментам, які детермінують прийняття рішення про вибір того чи іншого підходу. Виділені ними фази розвитку взаємодії в суперечливій ситуації визначають її як конфліктну:

   1) усвідомлення  індивідами ситуації як конфліктної;

   2) вибір підходу  (стратегії) , який визначає хід  взаємодії;

   3) прийняття рішення  про дії в межах вибраного  підходу.

   Учені стверджують, що конфліктна ситуація переходить у відкрите зіткнення – конфлікт, коли хоча б один із учасників відмовляється від усталених відносин й обирає "переговорну" (кожна із сторін отримує не все, до чого вона прагне) або "конфліктну" стратегію (кожна із сторін з допомогою всіх можливих у неї засобів діє таким чином, щоб одержати максимум бажаного).

   Крім вищезазначених  фаз, велику увагу автори приділяють  факторам, які свідчать про конфліктність  ситуації. По-перше, це відчуття  ситуації як такої, що несе  загрозу. Саме воно є поштовхом до сприйняття її як конфліктної. По-друге, уявлення про несумісність цілей учасників взаємодії дає сигнал щодо появи небезпеки. Виникнення фрустрації цілей та намірів виступає третім фактором.

      Розвиваючи  ідеї Л.С.Виготського, О.М.Леонтьєва, С.Л.Рубінштейна, Б.Ф.Ломова, Л.Б.Філонова, С.В.Ковальова, А.У.Хараша та ін. про єдність індивіда та середовища, їх взаємозумовленість, Н.В.Грішина вважає, що наявність суперечностей не обов’язково переводить ситуацію в конфліктну. Спираючись на дослідження Е.А.Орлової, Л.Б.Філонова, поділяючи думку Ю.М.Ємельянова, вона стверджує, що із суперечливої ситуації людина може "сконструювати" конфлікт, але вона (ситуація) може одержати й інший розвиток [4: 172]. Авторка наголошує при цьому на визначальній ролі когнітивних процесів.

   Дослідниця чітко  фіксує точки переходу актуальної  ситуації в конфліктну та початок  конфліктної взаємодії. Вона зауважує, що зміст ситуації детермінований  як зовнішніми, так і внутрішніми  факторами, а саме:

   - об’єктивні фактори (на рівні загальнолюдського сприйняття та оцінки викликають типові реакції);

   - групові фактори  (об’єктивний вплив соціальних  та культурних умов функціонування  індивідів);

   - індивідуальні  фактори (суб’єктивні, пов’язані  із особистісними характеристиками).

   Як і більшість  дослідників, Н.В.Грішина вважає, що дії учасників конфлікту  мають бути "взаємоспрямовані  і взаємозумовлені, скоординовані  та взаємоузгоджені" [25: 208]. Одна з не багатьох, вона приділяє велику увагу в регулюванні конфліктної взаємодії цілям та мотивам опонентів, справедливо підкреслюючи, що виявлення цілей супротивників дає більш повне уявлення про детермінанти процесів, які відбуваються в конфлікті [25: 212]. Якщо, зазвичай, під цілями розуміють усвідомлений, рідше неусвідомлений передбачуваний образ результату, досягнення якого викликає задоволення, недосягнення – фрустрацію, то для ситуації міжособистісного конфлікту прогнозованість результату не очевидна. Авторка виділяє три типи цілей, які пов’язані з мотивом "одержати бажане", що визначає предмет конфлікту; з емоційними установками сторін стосовно один одного; з нормами, які впливають на вибір позиції. Хоча цілі й детермінують певною мірою хід суперечливої взаємодії, але вони однозначно не визначають стилю, стратегії, тактики поведінки учасників.

         Неоднозначна Н.В.Грішиної стосовно того, що дуже часто "перебільшується значення особистісних факторів у виникненні конфлікту" [25: 236]. Вона, як і М.Дойч, пріоритет у виникненні суперечливої взаємодії надає ситуаційним детермінантам. Існує думка, що саме особистісні якості та характеристики дають поштовх виникненню суперечливого зіткнення, а ситуативні складові сприяють або не сприяють вирішенню чи загостренню проблеми (людина сама потрапляє в певні ситуації або їх створює). Як справедливо зазначав А.Т.Ішмуратов, "конфлікт виникає на порожньому місці" [26: 103].

   Соціально-перцептивним регуляторам взаємодії в ситуації конфлікту Н.В.Грішина, як і більшість дослідників, надає особливого значення. Адже конфлікт виникає лише за умови сприймання та усвідомлення опонентами несумісності цілей, інтересів, позицій, установок тощо. Дослідниця поділяє погляди Е.А.Орлової, Л.Б.Філонова стосовно того, що не лише когнітивні, а й афективні аспекти значною мірою впливають на сприйняття образу конфліктної ситуації. Вперше проблему образу конфліктної ситуації почала розробляти Л.А. Петровська, зазначаючи: "Саме ці образи – ідеальні картини конфліктної ситуації, а не сама реальність є безпосередньою детермінантою конфліктної поведінки учасників" [23: 300]. Образи конфліктної ситуації охоплюють уявлення про себе, про супротивника та середовище, в якому визріває суперечка.