Педагогічні умови професійної підготовки вчителів початкових класів до екологічного виховання учнів (компаративний аспект)

Наступний етап базуватиметься на науково-теоретичній та практичній основі міжнародного екологічного співробітництва. Для забезпечення належного (високого) рівня екологізації навчально-виховного процесу в Україні необхідно: підвищення кваліфікації викладачів у галузі екології; проведення тематичних семінарів з питань екологізації освіти; розширення співпраці у галузі екології з провідними університетами світу, запровадження поширених у Европі технологій екологічної підготовки майбутніх вчителів.

Як свідчить світовий досвід, позитивні зрушення у галузі екології, економіки тощо можливі при добросусідській  міжнародній співпраці, що найяскравіше проявляється у транскордонному  співробітництві. У 1997 році під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, які існують у системі вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписали 43 країни (Україна в тому числі), більшість з яких згодом сформулювали і принципи Болонської декларації. Лісабонська угода декларує наявність та вагомість різноманітних освітніх систем і має на меті створення умов, за яких більша кількість людей, скориставшись усіма перевагами і здобутками національних систем освіти і науки, зможе бути мобільними на європейському ринку праці. Через рік чотири країни ― Франція, Італія, Велика Британія та Німеччина - підписали так звану Сорбонську декларацію, завдання якої спрямовані на створення відкритого европейського простору вищої освіти, який має стати більш конкурентоспроможним на світовому ринку освітніх послуг. Так поступово створювалися умови для інтеграційних процесів у сфері вищої освіти європейських країн. Україна була і є активним учасником цих процесів. Модернізація вищої освіти в Україні є об’єктивною необхідністю, обумовленою безпрецедентним зростанням уваги до неї, розширенням її функцій і ролі в суспільстві. Демократизація сфери освіти забезпечує більш широкі можливості молоді для вступу до вищих навчальних закладів і більш повного розкриття її здібностей [9].

Реформування вищої  освіти передбачає: перехід до динамічного  ступеня системи підготовки фахівців, що дасть змогу задовольнити потреби  особистості в здобутті певного освітнього та кваліфікаційного рівня за бажаним напрямком відповідно до її здібностей; формування мережі вищих навчальних закладів, за освітніми та кваліфікаційними рівнями, типом навчальних закладів, формами й термінами навчання, джерелами фінансування задовольняла б потреби кожної людини й держави в цілому; підвищення освітнього й культурного рівня суспільства.

Ключовим моментом для України  повинно бути входження в європейські  освітні, еколого-економічні та інші структури  транскордонного співробітництва. Кожен вищий навчальний заклад входить до системи освіти України, але в той же час являє собою окрему самоврядну одиницю з доволі широкими повноваженнями. Серед таких повноважень є співпраця між університетами України, Європи і світу з наукових та освітніх питань. На нашу думку, дослідження та аналіз змісту і структури навчальних планів і програм для підготовки вчителя  до екологічного виховання учнів у країнах західної Европи стимулюватиме інновації у вітчизняній системі педагогічної освіти, збагатить її, збільшить можливості для входження у світовий педагогічний простір.

Узагальнюючи результати аналізу наукової літератури, ми дійшли висновку, що:

- проблема екологічного виховання  розроблена досить детально на філософському, психологічному, дидактичному та методичному рівнях;

- підготовка вчителів до екологічного виховання учнів досліджувалася досить поглиблено;

- формування екологічного світогляду та екологічної культури  в майбутніх учителів  було предметом дослідження багатьох учених. (Н. Борисенко)

1.2. Компаративні аспекти процесу підготовки майбутніх учителів до екологічного виховання учнів у країнах Західної Європи і у навчальних закладах на теренах України

З підписання у 1999 р. членами  ЄС та іншими державами декларації про утворення Європейського простору вищої освіти був розпочатий “Болонський процес” – своєрідний рух освітніх національних систем до єдиних критеріїв і стандартів, які утверджуються в Європі [10].

Його головна мета полягає в консолідації зусиль наукової та освітянської громадськості й урядів европейських країн для істотного підвищення конкурентноздатності европейської вищої освіти і науки у світовому вимірі, а також підвищенні ролі цієї системи у соціальних перетвореннях .

Болонський процес об’єктивно сприяє формуванню потреби навчитись “жити разом” і створенню сприятливих умов для освітньо-наукових обмінів і співпраці европейської і національної вищої освіти.

Важливим завданням  сьогодення є досягнення сумісності демократичних цінностей, загальних правових норм та принципів країн ЄС та України при здійсненні відповідних реформ у вищій освіті нашої держави. Дуалістичний характер будь-якої національної освіти полягає, з одного боку, у збереженні доброго, міцного коріння національної культури, з другого – в адекватному оновленні, спрямованому на підготовку особистості до життя в динамічному, взаємозалежному світі. Для сучасної вищої школи України, яка переживає ґрунтовне реформування, це дає можливість знайти своє відображення в оновленні стандартів змісту освіти, інтеграції національного та загальноєвропейського компонентів з урахуванням тенденції європейського і світового розвитку.

Потребу запроваджувати у професійну освіту, крім знань, умінь  і навичок, нових освітніх орієнтирів – компетентностей, компетенцій  і ключових кваліфікацій  –  обґрунтовано вченими ще в середині 80-х років ХХ ст. [64], але офіційно проголошено на засіданні Європейської ради ЄС у 2000 р., де наголошувалося, що «кожний громадянин має бути озброєний навичками, потрібними для життя та роботи в новому інформаційному суспільстві» [54, с. 38].

У своїй праці «Тенденції розвитку зарубіжної екологічної освіти»  дослідниця М. Швед дає характеристику методологічним та дидактико- методичним моделям зарубіжної екологічної  освіти, розкриває їх загальнонаукові  та соціокультурні підстави і принципи, порівнює ефективність функціонування та евристичні можливості кожної з них. Найпоширенішими вона визнає такі моделі: гносеологічну, гносеологічно-діяльнісну, пізнавально-ціннісну та інформаційно-особистісну [67, с. 168].

Підвищення екологічної  освіченості населення в більшості  країн здійснюється в системі  формальної й неформальної освіти. До першої належать усі види освітніх закладів (школи, коледжі, університети), у тому числі – курси підвищення кваліфікації. До другої – установи, що забезпечують екологічну підготовку на громадських засадах (громадські рухи, фонди, музеї тощо), а також засоби масової інформації. Особливою категорією є спеціальні форми екологічної освіти для працівників охоронних територій (курси, освітні центри). Спостерігається чітка тенденція, характерна для зарубіжних країн, – розглядати сучасний критичний стан навколишнього природного середовища як наслідок недостатнього розуміння закономірностей взаємозв’язку людини з довкіллям, що випливає із недоліків системи освіти.

Аналіз практики діяльності вищих навчальних західноєвропейських  закладів зроблений такими вченим як Швед, Т. Кучай, І. Рудковська, Г. Марченко, Н. Абашкіна дозволив визначити ряд традиційних дидактичних принципів, що є визначальними у формулюванні мети і завдань та провідними у здійсненні екологічної освіти і виховання. Реалізація цих принципів є основною умовою успішного формування екологічної підготовки. Це принципи науковості, цілісності, системності і послідовності, доступності та розвиваючого навчання і водночас комплексного й індивідуального підходів, позитивного наслідування  та цілеспрямованості й мотивації у вихованні особистості.

У Німеччині, Франції, Бельгії, Нідерландах набула поширення гносеологічно-діяльнісна система, яка, окрім пізнавальної активності, передбачає елементи практичної роботи з охорони навколишнього природного середовища. Провідні західні спеціалісти в галузі екологічної освіти підкреслюють доцільність міжпредметного підходу, оскільки він передбачає взаємну узгодженість змісту і методів розкриття законів, принципів і способів оптимальної взаємодії суспільства з природою на усіх рівнях екологічних знань. У Нідерландах учителі шкіл мають змогу поліпшити свої екологічні знання у спеціальному таборі, який щорічно організує Нідерландське Королівське товариство природничої історії. Основна мета цього табору – розширити біологічні знання його учасників і встановити тісний контакт між біологами і вчителями.

Структура вищої освіти сучасної Франції гнучка та варіативна. Вона відрізняється різноманітністю вищих навчальних закладів: поряд з університетським сектором та Вищими школами існують спеціалізовані – Університетські технологічні інститути, Університетські професійні інститути; короткотермінові та довготермінові програми навчання. Для вищої освіти Франції характерні безперервність освіти; варіативність спеціальностей; «регіоналізація» освіти. Сучасний етап модернізації вищої освіти Франції визначається принципами Болонського процесу, але зі збереженням ідентичності і високої конкурентоспроможності французької системи освіти шляхом подальшої професіоналізації університетського сектора. Це досягається завдяки відкриттю нових спеціальностей міждисциплінарного та «технологічного» типів, започаткуванню нових професійно-орієнтованих напрямів підготовки кадрів; максимально можливій інтеграції навчального процесу, наукових досліджень та зумовленості їх фінансування результатами наукової діяльності викладачів і студентів; забезпеченню високого рівня якості освіти внаслідок удосконалення процедур, механізмів і стимулів системи контролю.

Інформаційно-особистісна  система навчання набула поширення  в екологічній освіті Англії. Вона спрямована на розвиток ідеї самодостатньої особистості студента в усіх її сутнісних  та унікально неповторних вимірах. Великого значення англійські педагоги надають практичній діяльності молоді. Тому в багатьох навчальних закладах створюють живі куточки природи, метеорологічні станції, організовують зелені насадження, екскурсії в парки, заповідники, музеї, на ферми. В освітніх системах (Болгарії, Великій Британії, Італії, Німеччини, Польщі, Росії та США) навчальні плани відрізняються за кількістю годин у кредиті, кількістю кредитів у навчальному році, проте, в цілому, збігається тривалість навчання для отримання освітньо-кваліфікаційних рівнів бакалавра та магістра. Більшість країн мають добре розвинену систему стимулювання студентів до безперервної освіти, особистісно зорієнтованого навчання і забезпечення повної самостійності та відповідальності студента за результати своєї діяльності [21, с. 170].

ЮНЕСКО розглядає екологічну освіту в межах окремої програми як самостійну ланку. Відповідно до цього  кожна держава розробляє свою національну програму екологічної  освіти, яка, крім загальнонаукових підходів, ґрунтується ще й на традиціях окремих народів, передусім у гуманітарній сфері. У багатьох країнах питання щодо місця й правомірності екологічної освіти й виховання в загальній системі освіти зі сфери довготривалих дискусій успішно змістилося у площину практичної реалізації. Прикладом можуть стати такі країни, як Німеччина, Фінляндія, Ізраїль, Японія, Канада та ін. Розглядаючи Європу як єдність цінностей, що базуються на ідеї демократії та прав людини, Рада Європи надає великого значення Кодексу Європейських Базових Цінностей та передачі цих цінностей молоді. До завдань ціннісного виховання належить формування європейської свідомості, яка передбачає турботу про екологічну рівновагу в Європі та світовому просторі.

Професійна підготовка вчителів до екологічного виховання учнів як самостійний феномен зі своїми специфічними характеристиками і особливостями базується на певній системі цінностей. Саме вони зумовлюють вибір цілей, засобів та умов діяльності (наукової, педагогічної, соціальної тощо), і покликані відповідати на запитання: задля чого відбувається та чи інша діяльність?

Глобальна стратегія екологізації освіти, що включає мету, принципи, формування змісту, методи та форми розроблені та продовжують вдосконалюватися на міжнародному рівні, і в Європі - це передусім на рівні Ради Європи. В той же час, зміст та форми екологічної освіти в кожній окремій країні обумовлюються певною мірою системою цінностей, які суспільство вважає за необхідне передавати підростаючому поколінню.

У 1976 р. у коледжі св. Катерини в Ліверпулі (Великобританія) був проведений 4-денний семінар „Морська географія в шкільних навчальних планах”. У цьому ж році університетський коледж Північного Уельсу організував обговорення низки питань з теми: „Вивчення навколишнього середовища на початкових і середніх рівнях навчання” [45, с. 5].

Перший досвід введення дисциплін з охорони природи  належить скандинавським країнам. Так, у Швеції спеціальна навчальна дисципліна з охорони природи введена  з 1919 року. Тепер цей курс вважають важливою частиною освіти дітей; він спрямований на прищеплення дітям почуття відповідальності за збереження та поліпшення стану довкілля. Міністерством освіти і науки Швеції у 2002 р. разом із Міністерством охорони навколишнього середовища цієї країни за завданням Європейської економічної комісії ООН розроблено проект „Стратегії освіти з еколого-збалансованого розвитку й екологічної освіти ЄЕК ООН”. У 2003 р. спеціальними робочими групами ЄЕК ООН закладено теоретичні основи стратегії до освіти задля стійкого розвитку та намічено шляхи її реалізації [32].

На сучасному етапі  Ґетеборзький університет (Швеція) активно  займається екологією людини в сфері  наукових досліджень і в процесі  навчання студентів і аспірантів. Висока якість навчальних програм забезпечується міждисциплінарним підходом. Екологія людини розуміється як вивчення взаємодії між людиною і її навколишнім середовищем. Вивчаються, по-перше, природні умови життя людських суспільств, по-друге, їх традиції, соціальна організація і технологія, по-третє, шляхи розвитку і виживання. Велика увага звертається на зв'язок між суспільством і навколишнім середовищем, взаємовідносини між суспільствами. Вивчення екології людини ґрунтується на глибокій повазі свободи і гідності людини, на її відповідальному ставленні до Природи, часткою якої є сама людина. Процес вивчення екології ґрунтується на комплексному підході, що допускає тісне співробітництво та інтеграцію в сфері природних наук, а також соціологією і гуманітарними дисциплінами. В Ґетеборзькому університеті створений комплексний, міждисциплінарний характер предмету «Екологія людини»: тісне співробітництво і об'єднання природних і суспільних наук; виділяється холістичний підхід, тобто навколишнє середовище розуміється широко, включаючи і природний (фізичний), і соціально-культурний аспекти; обґрунтовується філософсько-етичний підхід, що зв'язує екологію людини з екологією та утвердженням безпеки і миру. Утверджується, що вивчення екології людини ґрунтується на принципі глибокої поваги свободи, гідності людини і належного ставлення до природи.