Педагогічні умови професійної підготовки вчителів початкових класів до екологічного виховання учнів (компаративний аспект)

Наприкінці ХХ століття проблемам екологічної освіти і виховання приділяється домінуюча увага в освітньому світовому просторі.

Так, у 1972 р. на конференції ООН у Стокгольмі було проголошено зв’язок між освітою та станом довкілля і підтримано екологічну освіту такими міжнародними агенціями, як ЮНЕСКО-ЮНЕП, за чиїми ініціативами була започаткована Міжнародна програма з екологічної освіти (1975 р.). Важливим етапом розвитку екологічної освіти у світовому освітньому просторі стала перша Міжнародна конференція з освіти в галузі навколишнього середовища під егідою ЮНЕСКО-ЮНЕП у Тбілісі (1977 р.), яка затвердила загальну стратегію розвитку освіти в галузі довкілля на національному рівні та окреслила завдання екологічної освіти [69].

Стратегії щодо екологічної  освіти закладено на Міжурядовій  конференції з раціонального використання та охорони ресурсів біосфери ЮНЕСКО (Парижі 1968 р.), де була затверджена широка програма дій „Людина та біосфера”. У цій програмі вперше окреслено глобальний, загальнолюдський характер природоохороної освіти.

У 1972 р. на конференції ООН у Стокгольмі було проголошено зв’язок між освітою та станом довкілля і підтримано екологічну освіту такими міжнародними агенціями, як ЮНЕСКО-ЮНЕП, за чиїми ініціативами була започаткована Міжнародна програма з екологічної освіти (1975 р.). Важливим етапом розвитку екологічної освіти у світовому освітньому просторі стала перша Міжнародна конференція з освіти в галузі навколишнього середовища під егідою ЮНЕСКО-ЮНЕП у Тбілісі (1977 р.), яка затвердила загальну стратегію розвитку освіти в галузі довкілля на національному рівні та окреслила завдання екологічної освіти.

У 1976 році ЮНЕСКО і ЮНЕП розпочали спільну розробку міжнародної  програми з питань екологічної освіти, а з 1978 року − стали випускати  бюлетень „Контакт”, який висвітлює стан проблеми у цій галузі [66, с. 48].

У 1992 р. на конференції ЮНЕСКО в  Ріо-де-Жанейро 198 країн ухвалили програму дій міжнародного партнерства на ХХІ століття – „Адженда – 21”. Розділ 36 „Адженди – 21” проголошує, що освіта усіх рівнів має „формувати в народів екологічну свідомість, цінності та підходи, навички та поведінку, необхідні для збереження навколишнього світу” [29].

Важливий для нашого дослідження  досвід введення дисциплін з охорони природи належить скандинавським країнам. Так, у Швеції спеціальна навчальна дисципліна з охорони природи започаткована з 1919 року. Міністерством освіти і науки Швеції у 2002 р. разом із Міністерством охорони навколишнього середовища цієї країни за завданням Європейської економічної комісії ООН розроблено проект „Стратегії освіти з еколого-збалансованого розвитку й екологічної освіти ЄЕК ООН”. У 2003 р. спеціальними робочими групами ЄЕК ООН закладено теоретичні основи стратегії до освіти задля стійкого розвитку та намічено шляхи її реалізації [31].

Таким чином, у Великій Британії, Швеції, Германії та інших країнах Євросоюзу створені необхідні умови для екологічного виховання молодого покоління, яке в майбутньому має вирішувати проблеми гідного виживання у навколишньому середовищі. Підготовка молоді до розв’язання екологічних проблем здійснюється переважно трьома шляхами. По-перше, включенням питань, що стосуються соціо-природного середовища, в навчальні програми шкіл та вищих навчальних закладів. По-друге, екологізацією (впровадженням екологічних стандартів) життєдіяльності навчальних закладів. По-третє, організацією взаємодії школи і громади з вивчення й охорони довкілля.

1.1.2. Становлення системи екологічної освіти в Україні

Проблема взаємодії людини з  природою займає провідне місце у  становленні екологічної освіти в Україні. Перші спроби екологічного підходу до природоохоронної справи України відомі ще за періоду Київської Русі. Вже з цих часів збереглися настановчі твори про ставлення людини до природи, що мали характер екологічних роздумів („Руська правда” Ярослава Мудрого, „Правда” Ярославичів, „Ізборник Святослава” (1076), „Повчання дітям” князя Володимира Мономаха (1096), низка уривків із часописів, де подано описи народних традицій виховання дітей у родині тощо) [56].

Період українського Відродження (XVI − перша половина XVIII ст.) в історико-педагогічних дослідженнях пов’язується, передусім, з появою освітнього феномена козацької педагогіки, створенням навчальних закладів та шкіл вищого типу, братських шкіл у Львові, Луцьку, Острозі, Кам'янці-Подільському, Дрогобичі, Києві та в інших містах [58, с. 27].

Видатні українські просвітителі Лаврентій і Стефан Зизанії, І. Вишенський, К. Ставровецький, П. Беринда, Є. Славинецький, С. Полоцький, Ф. Прокопович та інші відводили велику роль у формуванні особистості людини як соціальним, так і природним чинникам. Зокрема, С. Полоцький вважав, що людська особистість розвивається під впливом навколишнього середовища, наполегливої праці вчителя та старанного ставлення до навчання самого учня [58, с. 49].

Характерною рисою розвитку освіти в Україні у цей період є виникнення потреби у підготовці значної кількості висококваліфікованих педагогів. Вперше здійснено підготовку вчителів систематично. Так, відбувається швидке зростання кількості ВНЗ, яких було відкрито, що ще більше погіршило становище з професорсько-викладацькими кадрами, підготовка яких здійснювалася дуже повільними темпами [13].

На думку Перепелиці П., предметна система, що її було введено наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття у ВНЗ, була орієнтована на сильного студента у такій самій мірі, як і на талановитого викладача: „виховувати творчу особистість може тільки той, хто сам є творчою особистістю” [38]..

На другу половину ХІХ століття припадає діяльність видатного  педагога К. Ушинського (1824-1871), який велику увагу приділяв проблемі використання природи у вихованні та навчанні.

К. Ушинський називав природу „всерозвиваючою” і у своїх працях розкривав можливості її використання для розумового, морального, естетичного і фізичного виховання дітей. Він вимагав дбайливого ставлення до природи. Основою розумового виховання К. Ушинський вважав розвиток мислення і мови засобами природи. Серед наочних методів важливу роль К. Ушинський відводив спостереженням, які кожен вчитель повинен використовувати у своїй діяльності. Саме спостереження збуджує самостійні думки учнів, розвиває допитливість [60, с. 86].

Соціальний аспект екологічного виховання у педагогічній діяльності ґрунтовно досліджував В. Сухомлинський. Видатний педагог наголошував, що навчально-виховний процес у школі має бути спрямований на формування активної життєвої позиції кожного учня. Основною ознакою активності громадянської позиції, на думку В. Сухомлинського, є небайдужість[55, с. 134]. Це дає нам змогу констатувати, що у вищій школі в Україні був накопичений цінний педагогічний досвід, використовувалися сучасні (на той час) форми та методи навчання.

Вперше до змісту радянської традиційної освіти екологічні знання було введено у 70-х рр. Вони стали  доповненням до курсу „Загальна  біологія” і містили, на думку багатьох методистів, недостатньо соціально-екологічної інформації [69, с. 48].

Після розпаду Радянського  Союзу, зі створенням незалежної української  держави увага до екологічної  освіти в Україні посилюється.

Аналіз сучасних державних  документів та наукових джерел дозволяє стверджувати, що в Україні на сьогодні створено спеціальні структури для формування політики у галузі екологічної освіти.

У Законі України „Про охорону навколишнього природного середовища”, що був прийнятий 25 червня 1991 р., у статті 7 наголошено на обов’язковості екологічної освіти для громадян України; стаття 9 цього ж закону вказує, що кожен громадянин України має право на „одержання екологічної освіти”.

10 липня 1991 р. Міністерство  освіти України інформаційним  листом „Концепція гуманізації  та гуманітаризації навчального процесу” серед базових гуманітарних дисциплін для всіх спеціальностей ВНЗ вперше запропонувало вести новий курс „Основи охорони навколишнього середовища”.

У 1992 р. було засновано  лабораторію екологічної освіти (Інститут педагогіки АПН України) Управління з екологічної освіти, інформування та зв’язків з громадськістю Мінекоресурсів України. Мінекоресурсів України та університет „Києво-Могилянська Академія” створили Центр екологічної освіти та інформації.

Закон України „Про освіту” був прийнятий 23 березня 1996 р., зокрема, стаття 35 передбачала екологічне виховання лише при здобутті середньої освіти, що є недостатнім. Позитивним є той факт, що у 1997 році в Україні створена неурядова громадська організація – Всеукраїнська екологічна Ліга (ВЕЛ), основна мета якої – радикальна зміна екологічної ситуації у державі, формування нового природоохоронного менталітету, підвищення рівня екологічної освіти та культури громадян. Всеукраїнська екологічна Ліга об’єднує видатних вчених, громадських діячів, депутатів Верховної Ради, вчителів, підприємців, державних службовців в усіх регіонах України [28].

На реалізацію Національної доктрини розвитку освіти, що затверджена  Указом Президента України, відповідно до Положення про Міністерство освіти і науки України та з метою активізації існуючих і пошуку нових форм екологічної освіти та виховання наказом Міністерства освіти і науки України затверджено Положення про Всеукраїнську науково-методичну раду з екологічної освіти та виховання учнівської молоді. Основними завданнями Ради є такі, як: забезпечення розробки теоретичних і методологічних засад екологічної освіти та виховання, формування  екологічної свідомості та екологічної культури учнівської молоді; здійснення науково-методичної координації діяльності навчальних закладів з екологічної освіти та природоохоронної роботи з дітьми та учнівською молоддю; сприяння оновленню змісту, форм і методів екологічної освіти та виховання в загальноосвітніх, професійно-технічних, дошкільних та позашкільних навчальних закладах України; поширення й популяризація інноваційного досвіду та здобутків педагогічної науки в сфері екологічного виховання; здійснення керівництва екологічною та природоохоронною роботою з дітьми та учнівською молоддю; сприяння реалізації концепції екологічної освіти в Україні [62, с. 94].

Наприкінці 2001 р. було затверджено Концепцію екологічної освіти України, на початку 2002 р. – план заходів з її реалізації, наприкінці 2002 р. до Верховної Ради подано проект Закону України про екологічну освіту [24].

У 2001 р. в Україні створено перший спеціалізований вищий навчальний заклад – Одеський державний екологічний  університет, базовий з підготовки кадрів для міністерства екології і  природних ресурсів України [7, с. 96].

Аналіз літератури дав можливість встановити, що на нормативному рівні проблема екологічного виховання України розроблена досить грунтовно: прийнята концепція неперервної екологічної освіти в Україні, різні аспекти екологічних проблем знайшли відображення в Державних стандартах шкільної природничої освіти, освітніх кваліфікаційних характеристиках майбутніх фахівців та програмах з вивчення навчальних дисциплін у середній та вищій школі [14, 23, 24, 36, 44].

До основних документів, що встановлюють освітні нормативи  і стандарти в Україні, можна віднести Закон „Про Вищу освіту та відповідні постанови Уряду з проблем освіти, що охоплюють різні якісні аспекти освітнього процесу – філософські, соціальні, педагогічні, демографічні, економічні, екологічні та інші. вплив цих факторів повинен виявитися у вдосконаленні всіх компонентів педагогічного процесу вищого навчального закладу, сприяти створенню умов для формування світоглядних пріоритетів у вихованні студентів, забезпечити якісно нове тлумачення місця людини в системі “людина-природа-суспільство” з позицій гуманізму і духовності. Окремі риси екологічної складової особистості визначені в „Концепції екологічної освіти”, „Концепції громадянського виховання”, Законі „Про освіту”, Законі „Про вищу освіту” та ін. [там само].

Екологічна освіта у вищих навчальних закладах повинна базуватися на збалансованому поєднанні біологічного, технологічного і соціологічного підходів, екологічного, соціально-економічного і соціокультурного вимірів. Вона має бути різноплановою, охоплювати всі рівні професійної підготовки майбутніх фахівців (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр), щоб забезпечувати потреби держави у висококваліфікованих кадрах, з урахуванням специфіки діяльності ВНЗ і потреб регіонів.Але на сьогодні вищі заклади освіти України фактично позбавлені можливості централізованого забезпечення дидактичними матеріалами, унаочненням та технічними засобами навчання. Підготовлені окремими аматорами науково-популярні телевізійні та короткометражні фільми екологічного змісту, на жаль, не стали надбаннями більшості ВНЗ України [15, 16, 17, 18, 25].

Відповідно до завдань  Болонського процесу, необхідно  забезпечити розвиток освіти й науки  з глибокою екологізацією навчальних курсів. З метою озброєння учнів та студентів новими знаннями і новим еколого-економічним мисленням варто застосовувати належний навчально-виховний екологічний підхід.

Ми вважаємо, що екологізація освіти полягає в уведенні до відповідних  предметів і тем (де це доцільно) питань, пов'язаних з екологічною  проблематикою. Оскільки екологізація освіти в Україні має відбуватися відповідно до таких процесів в Европейському освітньому просторі, то її практичне втілення повинно здійснюватися поетапно.

Перший етап має включати, насамперед, фахову екологічну підготовку викладацького складу до впровадження наскрізної програми екологізації освіти у підготовці студентів.

Другий етап повинен  включати теоретико-методичну основу екологізації тих предметів, які  мають безпосередній зв'язок зі сферою економіки і тих, які можуть здійснювати  екологічну навчально-виховну підготовку учнів та студентів відповідно до завдань Болонського процесу.