Організація навчання дітей раннього віку засобами сучасних технологій

<p>Для прадавньої культури  українців характерне вшануван-ня  матері й дитини. Виховання дитини  починається ще до на-родження  її на світ. Суворі звичаї народного  виховання зобов’я-зували майбутню  матір дбати про душевне здоров'я  дитини, перебувати у спокійному  стані. Одним із найважливіших  у вихованні дитини раннього віку є вміння тішити, плекати ди-тину, прищеплювати їй життєрадісність і умиротворення. У ран-ньому дитинстві малюка називають «мудриком» і в розумних межах виконують дитячі забаганки. Особливо дбають про па-ростки волелюбності дитини, оберігаючи її від чужого, зумисного впливу. Щиросердна й волелюбна мати за традицією ви-ховання, яке дістала в дитинстві, прагне заспокоїти дитя потішками, забавлянками або колисковою піснею[9;11].</p>

<p>Годували малят у ранньому  дитинстві простою рослинною  їжею, молоком, медом. Вигодовування  материнським молоком здавна  вважалося великим таїнством  і мистецтвом, бо такі діти  виростали дужими й сердечними. У разі, коли мати з поважних  причин не могла сама годувати  дитя, запрошува-ли годувальницю, яку  вшановували як рідну матір.  Дітей обох матерів родичали, вони вважалися «молочними» брата-ми  й сестрами впродовж усього  життя. Однак до послуг годувальниці  в родинах зверталися лише  тоді, коли не було іншого виходу, бо вважали, що з її молоком  дитина всмоктує чужі душевні  настрої та схильності.</p>

<p>Ідеї виховання малих дітей  здавна поставали на ґрунті  знань свого часу. Український  етнограф, антрополог і археолог  Федір Кіндратович Вовк (1847 - 1918) досліджував  проблеми на-ступності антропологічних  особливостей українського наро-ду  в історичному аспекті, виховання  майбутньої матері, а та-кож шлюбні  обряди.</p>

<p>Головною подією такого  обряду в Україні, зазначав  Ф. Вовк, є урочисте вшанування  дівоцтва молодої. Для того  щоб наро-джувалися гарні діти, майбутня мати дотримувалася  у першу шлюбну ніч обряду  дефлорації. Вона відповідала за  наро-дження дитини, тому мала  дотримуватися певних рекоменда-цій,  що благотворно впливали на  зачаття й розвиток малюка[77;57].</p>

<p>У різні періоди народну  родильну обрядовість досліджува-ли  також українські письменники:  Марко Вовчок (М. Вілінська), І.  Франко, письменник, мистецтвознавець  і фолькло-рист В. Горленко, історик  і етнограф К. Гуслистий та  ін.</p>

<p>Існував обряд вшанування  породіллею рідної матері, свек-рухи  й баби-повитухи за народження  дитини: «Чоловіків виводять з  хати, самі жінки. Візьме миску,  що на столі, приготовить чотири  паляниці, хустки й гроші, дяк  бабі дає. Дяк так же, як свекруха, дяк і свекрусі, і рідній матері  так же. Вони стануть к стороні,  а породілля стане на колінах, да їм і поклониться до землі: «Простіть мене грішную, що я кров проливала!» «Бог тебе простить і ми прощаєм!» А тогді в ноги поцілуєш і в руки. Попереду бабу пупорізку, а тогді матерок. Як нема, так людям поклонися» [9;12].<p></p>

<p>Сучасний педагог М. Стельмахович 1991р. видав у Києві книжку  «Народне дитинознавство», де  використав свої етно-графічні  дослідження. Учений наголошував,  що виховання дитини в Україні  започаткувалося до народження  її на світ. Звичаї народного  виховання зобов'язували майбутню  матір дбати про душевне здоров’я  дитини, самій перебувати у стані  спокою, радості й пошанування.  Звичай приписував, що приміщення, в якому знаходилася породілля  мало бути недоступним для  всіх, окрім повитухи й чоловіка. Родиль-ний обряд відбувався в  присутності чоловіка. Під час  пологів він виконував господарські  обов’язки. Щоб у породіллі  ще народжувалися діти, пуповину  перев'язували лляним чи ко-нопляним  «повісмом», знятим з веретена. Відтинали  пупови-ну не зразу, а після  того як повитуха прочитає  молитву за здоров'я дитини. Вона  відтинала пуповину на відстані  трьох пальців від вузла, після  чого закопували її біля хати  в саду. Як і в багатьох народів,  в українців народження дитини  вва-жається урочистою подією  незалежно від статі дитини[67;38].</p>

<p>В античному суспільстві  існував ідеал виховання людини, яка вміє у виборі мети життя  керуватися духовними потре-бами  творення добра. Вчитель навчає  маленького хлопчика: «Одне приємне,  а інше добре. До різної мети  людей приводить. Той, хто добро  обрав, той і щасливий. Мети  не досягнеш ти самим приємним»  [9;15].</p>

<p>Учителів і батьків з  давніх - давен хвилювала підготовка  юнака й дівчини до високої  духовної діяльності, до першого  почуття кохання. В античних  пам’ятках, на відміну від  сучас-них теорій згасаючого кохання,  ми находимо приклади ге-роїчних  подвигів, самопожертви в ім'я  коханої людини. Орфей намагається  врятувати свою Еврідіку спустившись  у цар-ство Аїда. Дослідники античної  літератури називають цей подвиг  танатомахією. Як відомо, Орфею не  вдалося поверну-ти Еврідіку з  царства мертвих. В епосі «Махабхарата»,  в поемі «Велич подружньої  вірності», головна героїня Савітрі  зуміла здійснити подвиг «танатомахії».  Вона пішла слідом за чоловіком  Сатьяваном у царство Ями і  переконала його повернути їй  коханого, засвідчивши глибокі знання  звичаїв доброчестя й добродійності[70;45].</p>

<p>Головною ознакою освіченості  жінки з найдавніших часів  вважається її мовлення, яке характеризують  чіткі уявлення, образний стиль  мислення. Жінка античних часів розуміє благість як незаподіяння шкоди жодній істоті ні помис-лом, ні словом, ні ділом. Багато людей є на світі, але лише благі однаково милосердні до недруга й друга. А привітність і щедрість для благих є непорушною правдою. Спілкування з добрими дає гарні плоди, бо добрі не викликають у добрих боязні.</p>

<p>У міфології Давньої Греції  уславлено красу материнства.  Один із міфів звеличує вроду  матері Орфея, музи Калліопи. Прекрасноголоса  Калліопа, богиня співу, виховує  Орфея в любові до своєї  землі, у відданості їй. Образ  Калліопи вшано-вується і в  пізніші часи. її називають найдавнішою  з муз, покровителькою епічної  поезії та науки[70;38].</p>

<p>Про виховання малят у  Давній Греції дізнаємося з  по-етичного епосу Гомера «Іліада». Цариця Трої Гекаба народи-ла  й зростила дев'ятнадцятеро дітей.  Серед них — Гектор, Гелен,  Кассандра, Поліксена, Наріс. У  Гомеровому епосі зна-ходимо одну  з перших згадок про годувальницю  маленької дитини. Дружина Гектора  Андромаха в тривозі за життя  чо-ловіка прибігає на Іліонську  башту: «Стріла вона чоловіка. За нею ішла годувальниця з  милим при грудях дитям, ще  зовсім малим немовлятком» [67;49].</p>

<p>У стародавніх Афінах виховання  дітей у сім'ї залежало від  культури жінки. Релігійно-моральні  засади виховання матері передавалися  у спадок дитині, розвивали витончений  смак, волелюбність, правдолюбство  і скромність. Обдарована чутли-вим  сприйняттям прекрасного, мати-афінянка  досягала всебічно-го розвитку, що  передавалося дитині. Малюкові від  народжен-ня різними виховними  засобами, поєднуючи гімнастичні  впра-ви та музоугодні заняття,  прищеплювали чуття краси.</p>

<p>Дещо іншим, відомим як  «спартанське», було виховання  малят у державі Лакедемон.  Спартанці цілковито підпорядковували  виховання дітей інтересам рабовласницької  держави з її загарбницькими  війнами. Мати не могла розпоряджа-тися  долею народженої дитини. Батько  відносив немовля на оглядини  старійшинам та родичам. Здорових  дітей віддавали на виховання батькам, а  кволих кидали у провалля, вважаю-чи, що їхнє життя не потрібне ні їм самим, ні державі. Матір часто замінювала годувальниця.<p></p>

<p>Суворе виховання розпочиналося  з пелюшок: немовлят привчали  не боятися темряви й самотності, не виявляти надмірного свавілля, не бути вибагливими у їжі,  не плакати.</p>

<p>Вихованню жінки-спартанки  приділяли особливу увагу. Цінувалася  здатність народжувати здорових  дітей. Дівам приписували особливі  гімнастичні заняття. Узявши шлюб,спартанка  залишалася волелюбною мала веселу  вдачу, вміла гідно підтримувати  розмову з чоловіком та сином,  успішно вела домашнє господарство.</p>

<p>Ставлення до малих дітей  у класичний період розвитку  античного суспільства (VII - IV ст. до н. е.) відображає своєрідність  виховання у містах-полісях, які  водночас були окремими державами.  Антична педагогіка тих часів  позна-чена пошуками засобів для  поліпшення виховання малюків.  У поглядах на виховання малих  дітей натрапляємо на поняття  фізичного, розумового та естетичного  виховання, на перші спроби  розглянути окремо засоби виховання  у становленні характеру та  моральних рис дітей раннього  віку. Педагогічні ідеї виховання  малюків в античному суспільстві  цього пе-ріоду висвітлені у  творах Демокріта.</p>

<p>Давньогрецький філософ Демокріт (бл.460 - 370 до н. е.) був високоосвіченою  людиною. Головною метою виховання  він вважав розвиток здібностей  дитини (оскільки мислити на-вчає  не час, а раннє виховання  і природа), головним засобом виховання  — переконання та привчання  до праці, що, на його думку,  виховує добродійність. Примус, наголошував  філософ, виховуватиме у дитини  багатознання, а не багатомисліє. Дітей слід привчати до свідомої  діяльності змалку, адже без звички  до праці вони не навчаться  того, що найбільшою мірою визначає  добродійність,- здатності соромитися.</p>

<p>Давньоримський філософ і  письменник Марк Туллій Цицерон  (106 - 43 до н. е.) ратував за природовідповідність  у вихованні. У праці «Про  обов'язки» він висловив відомий  стоїчний принцип «Хто слідує  керівництву природи, той ніко-ли  не помиляється». Виховання, на  думку Цицерона, є спра-вою вдосконалення  природних обдаровань дитини. Природа  людини виявляється в чотирьох  основних прагненнях душі: до  пізнання, до спілкування, до першості, до порядку й гар-монії. Прагнення  людської душі супроводжуються  доброчинностями: мудрістю, справедливістю, мужністю та поміркованістю, які  втілюють загальну душевну рівновагу  людини.</p>

<p>Виховання слід розпочинати  в ранньому дитинстві. Це сприятиме  гармонійному розвиткові людини. Дитину потрібно оберігати від  зарозумілості у спогляданні  божественної муд-рості. Спостереження  високих образів природи ушляхетнює  дитяче серце, зміцнює волю  і спрямовує до високих ідеалів.  Чим сильніше дитина прагнутиме  до діяльності, чим повніше розвиватимуться  її природні обдаровання, тому виховання з раннього дитинства ґрунтується на розвитку доброчинності. Цицерон не заперечував як словесних, так і тілесних пока-рань, проте у гніві радив утримуватися від них.</p>

<p>Учення Цицерона про розвиток  природних обдаровань дитини  та основні прагнення душі  простежуються в усій історії  філософської та педагогічної  думки. Починаючи від Цицерона, Р. Декарта і до К.Ушинського, немає мислителя, який не торкався  б аналізу прагнень і водночас  не відчував труднощів цього  аналізу. У найдосконалішій формі  розробив учення про прагнення  людської душі К. Ушинський,  який тлумачив прагнення до  свідомої діяльності як корінне  прагнення людської душі[70;57].</p>

<p>Спробу підсумувати й обґрунтувати  досвід виховання в давні часи  містить творчість Марка Фабія  Квінтіліана (бл.35 - 95рр.н.е.), видатного  давньоримського теоретика ораторсь-кого  мистецтва, педагога. Він сформулював  низку дидактич-них принципів,  великого значення надавав вихованню  дітей раннього віку. Перша книга  фундаментальної праці «Настанова  оратору» присвячена вихованню  маленьких дітей. У розділі  «Як розпізнавати здібності дітей  і як поводитися з ними».  Автор вказує на особливі ознаки  розуму малолітніх дітей: сприймання, наслідування та пам'ять. Він  ґрунтовно висвіт-иш методику  розвитку мовлення дітей, удосконалення  їхньої нам'яті з урахуванням  індивідуальних особливостей. Спостереження  за здібностями та розвитком  дитини вчений радив починати  від народження.</p>

<p>Квінтіліан не був прибічником  застосування тілесних покарань  і застерігав батьків від появи  у дітей рабської покори й  упертості, які можуть зруйнувати  природну силу розуму. Його педагогічні  вимоги до батьків позначені  гуманністю. Він вважав, що дітей  слід виховувати без примусу,  прищеп-люючи їм старанність,  яка залежить від доброї волі; вправ-ляння розуму слід здійснювати  невимушено, у формі гри та  забав, що допоможе краще розпізнати характер дитини. Огляд історичних матеріалів дає змогу використати най-цінніші надбання давніх мислителів щодо виховної діяльності матері в античні часи. Актуальними в сучасній педагогіці є їх настанови про систематичне навчання й виховання змал-ку, використання ігор і забав з урахуванням психологічних, вікових та індивідуальних особливостей дітей.<p></p>

<p>За античності виникли історично  зумовлені педагогічні системи  - афінська й спартанська, які  залишили слід в історії педагогіки  як зразки виховання з широким  спектром погля-дів на виховну  діяльність матері. З’явилися перші  визначення головних педагогічних  понять і категорій підготовки  ма-тері до материнства та виховної діяльності: вік дівчини для взяття шлюбу, фізичні дані жінки, догляд за організмом вагіт-ної жінки та немовляти, виховання дитини раннього віку, педономія (наука про виховання дітей), психіка дитини, психічні властивості дитини, мисленнєві здібності, здатність до міркування, поміркованість, прищеплення звичок, виховання нахилів дитини, музичне виховання, виховання прекрасного, ігрова діяльність дитини тощо[70;77].</p>

<p>Отже, філософсько-педагогічній  думці в давні часи належить  заслуга виокремлення засобів  виховання та прищеплення по-ваги  до традицій народу, ролі прекрасного  у підготовці ма-тері. Принципи  і традиції підготовки до виховної  діяльності в сім'ї в античні  часи були спрямовані на виховання  майбут-ньої матері.</p>

1.2.Проблеми навчання та виховання  дітей раннього віку на сучасному  етапі

Ранній вік – це інтенсивний  розвиток особистості дитини. Сьогодні ні в кого не викликає сумніву істина, що підґрунтя особливості закладаються в ранньому дитинстві, а отже, виховувати маля необхідно від народження.

Визначаючи пріоритет сімейного  виховання, держава надала матері можливість виховувати дитину до трьох років  удома. Однак, як показало життя, далеко не всі родини змогли скористатися з такої можливості для повноцінного розвитку своїх дітей, адже постала  низка проблем для виховання  та навчання дітей.