Організація роботи податкової служби та шляхи її вдосконалення

     По-друге, ставки плати за землю несільськогосподарського призначення стосовно ділянок, розміщених у межах населених пунктів, диференціювались в залежності від кількості населення. Але за чисельністю жителів у  тисячу чи 2-3 мільйони вони різняться  лише в три рази, тоді як рента, отримана від цих земель, відрізняється  у десятки разів. Усе це свідчить про нерівномірний розподіл податків при оподаткуванні земельної  ренти. До речі, остання вада не подолана і в редакції до Закону України, введеного  в дію з 1 січня 2001 року.

     Прибуток  на капітал в Україні також  оподатковується нерівномірно. Будь-яка  підприємницька діяльність потребує необхідних капіталовкладень. А прибуток, отриманий від них, оподатковується за різними ставками (6%, 10, 30), а з 01.01.2004 року – 25%. В Україні відбувається етап первинного накопичення капіталу. Від його результату залежить подальший стан економіки України.

     До 01.01.2004 року, у разі реєстрації юридичної  особи, ставка податку на прибуток становила 30%, а підприємці-фізичні особи  сплачували прибутковий податок  за прогресивною шкалою і його розмір міг становити 40%. Це створювало труднощі при накопиченні капіталу, необхідного  для реєстрації юридичної особи. А до такої реєстрації фізичні  особи завжди мали потяг через  низки переваг з банківським  рахунком, кредитуванням, орендою приміщень  та активною частиною основних засобів  та ін. це штовхало платників до приховування оподатковуваних доходів.

     Але не тільки приховування доходів є  наслідком таких дій держави. Адже той, хто приховує доходи, рано чи пізно буде підданий штрафам, а  той хто цього не робить, приречений до сплати надмірного податку на доходи фізичних осіб. І в першому, і в  другому випадку держава вилучає  капітал у грошовій формі зі сфери  виробництва і торгівлі, а значить  – обмежує їх розвиток. При цьому  значним недоліком держави є:

     1). Її дії унеможливлюють зростання  капіталів у виробництві, отже, і зростання оподатковуваних  доходів. У результаті – держава  знижує можливий рівень доходів  до бюджету;

     2). Такі дії штовхають платників  до винаходу більш витончених  і досконалих методів приховування  доходів, унаслідок чого держава  недоотримує повної суми податків навіть з існуючих джерел. А за таких умов затрати на їх вилучення зростають.

     Введення  у 1998 році фіксованого податку у  розмірі від 20 до 100 гривень на місяць було шляхом до вирішення вищезазначеної проблеми, але, лише часткового вирішення. Одним з найболючіших питань було оподаткування заробітної плати. Процентні  ставки прибуткового податку, що застосовувались  у нашій шкалі, використовуються багатьма країнами. Але граничні значення сукупного оподатковуваного доходу в Україні значно нижчі: податок  стягувався уже із суми, що перевищувала 17 гривень, а із суми, що перевищувала 1700 гривень, податок нараховувався  у розмірі 40%. Це унеможливлювало  залучення значних капіталів  від інвесторів. Крім того, скорочувався платоспроможний попит населення. А, як відомо, за відсутності такого попиту про розвиток виробництва  не може бути й мови. Такий рівень оподаткування означав також  зменшення зацікавленості в результатах  праці.

     Усе це призводило до того. Що підприємства, які стимулювали працю своїх  працівників, бажали підвищити їхню зацікавленість і продуктивність їхньої праці, змушені були виплачувати заробітні плати з чорної каси, ховаючись від оподаткування.

     Введення  з 01.01.2004 року 13% ставки з доходів  фізичних осіб можливо подолає всі  ці негаразди і спонукатиме підвищенню зацікавленості у зростанні продуктивності праці. Крім цього, це, можливо, дозволить  також легалізувати значну частину  оборотів щодо оплати праці, але ж  Законом уже передбачено підвищення ставки з 2007 року до 15%.

     Податки на споживання, що застосовуються в  Україні (ПДВ, акцизний збір, мито), повинні  справляти вплив на всі джерела  доходів. При цьому потрібно враховувати  той факт, що найбільший тягар цих  податків лягає на кінцевого споживача. Вони впливають на всі джерела  доходів однаково, а в основному  – на заробітну плату. Цими податками  ми найбільше скорочуємо платоспроможний  попит населення, а значить –  і обсяги виробництва товарів  народного споживання. Це залежить від нерівномірного розподілу податків між джерелами доходів. Звичайно, інакше непрямі податки впливати не можуть. Але пом’якшити цей вплив  можна, наприклад, за рахунок диференціації  ставок ПДВ на групи товарів. Адже ряд країн застосовують до сільськогосподарської  продукції, до інших товарів першої необхідності знижені ставки ПДВ. Очевидно також, що при розробці ставок оподатковування  необхідно більше брати до уваги  рівень реальних доходів населення. Не можна забувати аксіому: з падінням попиту з боку населення згасає і  виробництво.

     Слід  також зазначити, що, незважаючи на свої слабкі сторони, податкова система  України не «з`явилась з повітря». Вона будувалась і будується на основі небагатого власного і , в основному, зарубіжного досвіду. Прорахунок полягає лише в тому, що запозичувати досвід країн із розвиненою ринковою економікою, в яких, як відомо, питання сколочування первинного капіталу для підйому виробництва уже не стоїть. В Україні картина протилежна. І тому ми маємо створити належні умови процесу накопичення і легалізації капіталу, використовуючи податкові важелі та стимули. Інакше неможна навіть мріяти про якийсь значний економічний підйом.

     Принцип другий.

     Якщо  дотримуватись дослівного формулювання, даного А.Смітом, і час сплати, і  розмір будь-якого податку, і порядок  його обчислення визначені нашим  законодавством і підзаконними актами. Наскільки досконало це зроблено – питання чисто технічне, що порівняно легко вирішується.

     Але з часів Сміта пройшли сторіччя, протягом яких змінилось обличчя  і економічних системі оподаткування. Виникла низка нових проблем.

     Стосовно  сучасного етапу, зокрема української  дійсності, другий принцип потребує незначного уточнення, яке враховувалось  багатьма теоретиками при його поясненні. Йдеться про передчасну визначеність того чи іншого податку, оскільки в  Україні допускаються значні порушення. Протягом усього періоду незалежності час від часу вводились в дію  ставки податку заднім числом. Закони в галузі оподаткування спішно приймалися, починали діяти, а їх публікації проводились  з великим відривом у часі. Мали місце випадки, коли законодавчі  акти уже застосовувались на практиці, а інструкції щодо їх використання не були підготовлені й надходили  до виконавців через тижні, а той  через місяці. Усе це породжує плутанину, постійну необхідність перерахунків, що становить великі труднощі у роботі фінансових апаратів підприємств.

     Така  невизначеність приводить до того, що платник віддається на сваволю  збирача. Це є однією з причин корупції державного апарату, бо спонукає державних  службовців на свій розсуд застосовувати  податкове законодавство, а судочинці  не мають права приймати рішення  щодо платника податків. Платник завчасно стикається із порушенням, яке допускається через відсутність своєчасної інформації і за яке потім штрафується. Цей  факт дуже добре використовують інспектори.

     Щоправда, деякі перешкоди поставлені цьому  новою редакцією Закону «Про систему  оподаткування» що почав діяти з 1997 року – ст.7 заборонено проводити  зміни механізму справляння податків та їхніх ставок на відповідний рік.

     Платник повинен завчасно бути інформований про підготовку, введення в дію  чи зміну податкового законодавства. Адже будь-яка навіть незначна невизначеність чи неясність у податках, спричинить більші збитки, ніж їх нерівномірний  розподіл.

     Принцип третій.

     У питаннях щодо зручності терміну  та способу утримання податків не виникає ніяких сумнівів. Цьому сприяють і прийняті строки сплати, і механізм стягнення, і практика застосування податкового кредиту.

     Але, з огляду на способи стягнення, можна  розглянути ще ряд питань щодо окремих  галузей народного господарства. Наприклад, сільськогосподарським  підприємствам інколи важко розраховуватись  своєчасно із бюджетом грошовими  коштами. Ця проблема виникає через  неплатежі покупців та сезонність роботи. Чому б не розглянути можливість натуральних  поставок державі з урахуванням  податкових платежів? це допомогло  б вирішити одразу кілька проблем:

• більш повно та своєчасно забезпечити створення державних резервів продовольства;
• скоротити великі витрати бюджету на створення цих резервів;
• пом’якшити наслідки платіжної кризи шляхом усунення необхідності перерахування коштів до бюджету на сплату податків;

     Застосовувати цей метод постійно не зовсім доцільно. Але у випадках катастрофічної нестачі  коштів у платника можна розглянути і такий варіант.

     Принцип четвертий.

     Формулюючи  його Сміт мав на увазі два моменти:

• податок може вимагати від платника більшої кількості грошей, ніж ту, що продиктована потребами казни, через занадто роздутий штат чиновників-збирачів;
• високий рівень оподаткування може спричинити обмеження виробництва і зайнятості населення, що потребує додаткових витрат для забезпечення засобами існування значної частини населення. І перше, і друге мають місце у нашій дійсності.

     Звичайно, встановлюючи той чи інший рівень податків, держава керується своїми потребами в коштах. Але в таких  випадках вони спочатку повинні призведені відповідно до можливостей. Високі податки  не задовольняють потреби держави, а призводять до їх зростання. Це підтверджене тезою: «Економічне багатство народу є запорукою фінансової могутності держави».  

     Державна  податкова служба в Україні 

     Система органів Державної податкової служби. Відповідно до Закону України «Про державну податкову службу в Україні» №509 від 4 грудня 1990року (з наступними змінами і доповненнями, внесеними  Законами України від 7 липня 1992року №2555-12 включно до 5 червня 2003року №906-4, з 1 січня 2004року до цього закону внесені  зміни згідно із Законом України  №889-4 від 22 травня 2004 року) до системи  органів ДПС належать:

• Державна податкова адміністрація;
• ДПА а Автономній республіці Крим та Севастополі;
• Києва та Севастополя, районах та містах і районах у містах;

     У складі органів державної податкової служби знаходяться відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими  правопорушниками (податкова міліція).

     ДПА України залежно від кількості  платників податків та інших умов може утворювати міжрайонні, об’єднані  ДПІ та у їх складі відповідні підрозділи податкової міліції.

     У ДПА України та ДПА в Автономній республіці Крим, областях, містах Києві  та Севастополі утворюються колегії. Чисельність і склад ДПА України  затверджується Кабінетом міністрів  України, а колегій ДПА в Автономній республіці Крим, областях, містах Києві  та Севастополі – ДПА України. Колегії є дорадчими органами і розглядають найважливіші напрями  діяльності відповідних державних  податкових адміністрацій.

     Структура ДПА України затверджується Кабінетом  міністрів України відповідно до ст.1 в редакції Закону України №83/98-ВР від 5.02.1998 року.

     Органи  державної податкової служби України  у своїй діяльності керуються  Конституцією України, законами України, іншими нормативно-правовими актами органів державної влади, а також  рішеннями Верховної Ради АР Крим і Ради Міністрів Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань оподаткування, виданими у  межах їх повноважень.

     ДПА є центральним органом виконавчої влади. ДПА підпорядковуються ДПА  в АР Крим, областях, містах Києві  та Севастополі.

     Відповідним ДПА в АР Крим, областях, містах та Києві з Севастополем підпорядковуються  ДПА у районах, містах, районах  у містах, міжрайонні та об’єднані  державні податкові інспекції.

     Органи  державної податкової служби координують  свою діяльність з фінансовими органами, органами Державного казначейства України, органами служби безпеки, внутрішніх справ, прокуратури, статистики, державними митними  та контрольно-ревізійними службами, іншими контролюючими органами, установами банків, а також з податковими  службами інших держав.

     Очолює  Державну податкову службу України  Голова Державної податкової адміністрації  України, якого призначає на посаду та звільняє Президент України за поданням Прем’єр-міністра України.

     Заступники  голови державної податкової адміністрації  України призначаються на посаду і звільняються Кабінетом Міністрів  за поданням голови ДПА та визначаються Кабінетом Міністрів України.

     В районах, містах(крім Києва і Севастополя), районах у містах, міжрайонні та об’єднані ДПІ очолюють начальники, які призначаються на посаду і  звільняються Головою ДПА України  за поданням голів відповідних ДПА. Начальники управлінь податкової міліції  призначаються Головою ДПА України.