Теоретичні основи формування залученого капіталу

       Залучення посередників у лізинговий бізнес приводить  до скорочення терміну оборотності  капіталу, унаслідок чого підвищується дохідність виробництва [12, 273-275].

       Сутність  лізингу проявляється у його функціях:

       – фінансовій;

       – виробничій;

       – збутовій. 

       Фінансова ─ це звільнення підприємства від одномоментної повної оплати придбаних основних фондів та наданні їх на умовах довгострокового кредиту, а також використання підприємством податкових та амортизаційних пільг. Оскільки орендну плату зараховують до складу валових витрат, то відповідним чином зменшується оподатковуваний прибуток підприємства. 
Застосування механізму прискореної амортизації сприяє не тільки зменшенню оподатковуваного прибутку в лізингоодержувача, а й прискоренню технічного оновлення виробництва [12].

       Виробнича функція полягає в оперативному вирішенні проблеми переоснащення виробництва не через купівлю машин та обладнання, а через їх тимчасове використання на умовах лізингу. Це ефективний засіб для забезпечення доступу підприємств до нових технологій та техніки.

       Збутова функція полягає в розширенні кола споживачів та освоєнні нових сегментів ринку за рахунок залучення насамперед тих підприємств, що неспроможні відразу придбати те чи інше майно. Об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме майно, що його можна віднести до основних фондів, яке не

Заборонено  до вільного обігу і щодо якого  немає обмежень на передачу в лізинг

(оренду).

       До  об'єктів лізингу належать:

• машини та обладнання;
• засоби обчислювальної техніки;
• транспортні засоби;
• виробничі будівлі та споруди;
• інші основні фонди.

       Облігації підприємства розглядаються як класичний  інструмент залучення суб’єктами господарювання позичкового капіталу на довгостроковий період. Випуск облігацій, як правило, розрахований не на якихось конкретних капіталодавців, а на ринок капіталів у цілому.

       Облігація — це цінний папір, що засвідчує  внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений у ньому строк з виплатою доходу, порядок визначення якого передбачається умовами випуску.

       Облігації можуть випускатися підприємствами всіх передбачених законом форм власності, об’єднаннями підприємств, акціонерними та іншими товариствами і не дають їх власникам права на участь в управлінні. Як правило, облігації емітуються крупними АТ чи ТОВ, які мають достатній рівень кредитоспроможності та репутацію для успішного розміщення цінних паперів на ринку. Облігації можуть випускатися іменними і на пред’явника. Враховуючи те, що строк, на який розміщуються облігації, становить здебільшого від 5 до 15 років, для спрощення процедури передачі права власності більшість підприємств випускають облігації на пред’явника.

       До  облігацій, запропонованих для відкритого продажу з наступним вільним обігом (крім безпроцентних облігацій), повинні додаватися купонні листи на виплату процентів. Купонний лист повинен містити такі основні дані: порядковий номер купона; номер облігації, по якій виплачуються проценти; найменування емітента і рік виплати процентів.

       Облігації всіх видів оплачуються в гривнях, а у випадках, передбачених умовами  їх випуску, — в іноземній валюті. Незалежно від виду валюти, якою проведено оплату облігацій, її вартість виражається у гривнях. Кошти від розміщення облігацій підприємств направляються на цілі, визначені при їх випуску (як правило, це реалізація довгострокових інвестиційних проектів).

       До  основних переваг фінансування на основі емісії облігацій можна віднести такі:

       – диверсифікація капіталодавців, зокрема кредиторів;

       – залучення коштів здійснюється на довгостроковий період;

       – податкові переваги, оскільки проценти за облігаціями відносяться на зменшення оподаткованого доходу емітента;

       – порівняно з акціями облігації є менш ризиковим об’єктом вкладення коштів для інвесторів.

       Серед найсуттєвіших недоліків цього  інструменту фінансування найчастіше наводяться такі:

       – порівняно високий рівень накладних витрат, пов’язаних із випуском облігацій;

       – ризик сплати завищених процентів, передбачених умовами випуску облігацій, у разі зменшення ставок на ринку капіталів;

• через значну кількість держателів облігацій і широку географію їх

знаходження можуть виникнути труднощі ведення переговорів з капіталодав-

цями  у разі необхідності пролонгації  строків погашення.

       У разі невиконання чи несвоєчасного  виконання емітентом зобов’язання щодо виплати доходів по процентних облігаціях чи погашення зазначеної в облігації суми у визначений строк стягнення відповідних сум провадиться примусово судом або господарським судом [17].

       Одним з джерел формування позичкового  капіталу підприємства є комерційні кредити. Комерційний кредит — це форма кредиту, яка характеризує відносини позички між двома суб’єктами господарської діяльності, що виникають у результаті одержаних авансів у рахунок наступних поставок продукції (робіт, послуг) чи одержання товарів з відстрочкою платежів. Ці кредити принципово відрізняються від банківських, оскільки кредитором виступають комерційні партнери підприємства. До основних різновидів комерційних кредитів належать:

       – товарні кредити;

       – одержані аванси.

       У результаті залучення товарного  кредиту у підприємства виникає  кредиторська заборгованість за товари (роботи, послуги). Здебільшого товарні кредити мають короткостроковий характер і спрямовуються на фінансування оборотних активів, як правило, запасів. Хоча в практиці можна також зустріти надання інвестиційних товарних кредитів, наприклад технологічних ліній.

       Відносини товарного кредиту регулюються  договором купівлі-продажу, в якому  передбачена поставка товарів з  відстроченням платежу. У вітчизняній  практиці поширеними є договори, якими  передбачено розрахунок за поставлену продукцію в міру її реалізації, а нереалізована продукція повертається постачальнику. Товарні кредити можуть надаватися з оформленням векселя чи без нього.

       Основною  метою надання товарних кредитів є стимулювання збуту продукції та прив’язка окремих перспективних клієнтів до постачальника. Зрозуміло, що за інших рівних умов клієнти закуповуватимуть товари у тих постачальників, які пропонують вигідніші умови розрахунків, зокрема надають товарні кредити чи знижки. Відповідні відстрочки платежів надаються, як правило, постійним клієнтам. Якщо відносини товарного кредитування є стабільними, то такого роду короткострокові кредити набувають довгострокового характеру.

       Досить  часто підприємства вдаються до використання так званих субститутів кредиту. Одним з таких субститутів є факторинг, який можна трактувати як спосіб короткострокового фінансування діяльності підприємства. За визначенням, факторинг – це продаж дебіторської заборгованості на користь фінансового посередника (факторингової компанії чи банку). Зміст операції факторингу зводиться до переуступки першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи другому кредитору (фактору) з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредитору. На основі договору про проведення розрахункових операцій через факторинг банк, наприклад, може придбати у підприємства-продавця право вимоги за поставлені товари та надані послуги, строки сплати за які минули (прострочена дебіторська заборгованість) або по поточних розрахунках [14, 291-292].

       До  найважливіших функцій факторингу належать:

       – функція фінансування та кредитування: підприємства уступають право на одержання грошових засобів згідно з платіжними документами на поставлену продукцію в обмін на негайне одержання основної суми дебіторської заборгованості (за вирахуванням комісійної винагороди факторинговій фірмі);

       – функція покриття ризику (Delkredere): ризик неповернення кредиторської заборгованості переходить до фактора;

       – функція управління дебіторською заборгованістю: вся робота зі стягнення заборгованості переходить до компетенції фактора.

       Розмір  винагороди по факторингових операціях  залежить від ризиковості операції, діючої процентної ставки та строків настання платежу. Перед укладанням угоди фактор перевіряє кредитоспроможність боржника. За відсутності прямих фінансових відносин між боржником та фактором оцінка кредитоспроможності здійснюється з використання непрямої інформації, а також інформації, наданої кредитними інститутами, які обслуговують боржника.

       Законодавство зобов’язує кредитора повідомити боржника про поступку вимоги і при цьому  не вимагає надання останньому угоди  між початковим кредитором і фактором про поступку вимоги. Проте, якщо новий кредитор звертається з претензією і позовом до боржника, він повинен надати докази того, що саме йому першо початковий кредитор уступив вимогу. Таким доказом є письмова угода між ним і початковим кредитором про поступку вимоги.                                                                                                          

                                                               

2. Мета і завдання управління залученим капіталом

 

       Для будь-якого підприємства принципове значення має  віддача у   формі – прибутку використання як власних, так і залучених коштів. Якщо підприємство у своїй діяльності використовує як власний, так і залучений капітал, тоді дохідність власного капіталу може бути підвищена за рахунок банківських кредитів.

       Мета  управління капіталом, як власним так  і залученим, – підвищення рентабельності і, як наслідок, збільшення прибутку підприємства. Для досягнення цієї мети необхідно визначити завдання управління фінансовою діяльністю, які спрямовані на досягнення різних цілей:

       – уникнення фінансових втрат (прибутку, доходу, капіталу);

       – максимізація «ціни підприємства» через зростання курсової вартості акцій;

       – зростання    обсягів   виробництва і реалізації (продажу) продукції (товарів);

       – максимізація прибутку і мінімізація витрат;

       – забезпечення достатнього рівня дохідності активів, власного капіталу.

       Пріоритетність  тієї чи іншої цілі кожне підприємство визначає індивідуально. Найбільш поширене в міжнародній практиці твердження, що метою управління капіталом є забезпечення максимального доходу власникам підприємства, а це, у свою чергу, пов’язане зі зростання прибутку, дохідності капіталу за мінімального рівня ризику.

       Є й інші думки щодо процесу управління позичковим капіталом. Фінансовий менеджер підприємства вирішує, що основою діяльності даного підприємства повинно бути зростання обсягу виробництва і реалізації (продажу) продукції [7,24].

       В останні роки найбільш поширеною стала теорія максимізації ціни підприємства (фірми). Послідовники цієї теорії не розглядають такі показники, як обсяг продажу, прибуток, рентабельність, показниками, що вимірюють ефективність у фінансовому управлінні.

       Отже, механізм управління діяльністю підприємства і складовими капіталу повинен спиратися на вибрані категорії, але при цьому останні мають бути достатньо обґрунтованими, враховувати доходи власників підприємства, а також джерела власних коштів як для фінансування програм розвитку, так і для