Деятельность международных банков в Украине

     Банківська  система Великобританії. Центральним  банком – є банк Англії, утворений в 1846 році на основі приватного. Управління банком доручено раді директорів (24 чоловіки і управляючий). Головною функцією банку Англії є контроль за грошовою системою.

     Для цього банк має повноваження: виступає як банкір уряду; являється банкіром банківської системи; контролює грошову масу і емітує (випускає) банкноти; контролює державний борг. Другим рівнем являються комерційні банки. Найбільшими комерційними банками є: Банк Англії, Банк Шотландії, Кооперативний банк, Королівський Банк Шотландії, Довірчий Ощадний банк. Банки, що працюють з безготівковими коштами носять назву клірингових банків. Небанківські фінансові установи – страхові товариства, будівельні товариства, фінансові доми (надають споживачеві кредит), пенсійні банки, інвестиційні компанії.

     Банківська  система Німеччини. В 1857 – утворився Німецький Федеральний банк – бундесбанк. Керівні органи – Рада Центрального банку. Директорат приводить в дію рішення ради, підтримує зв’язки з державними установами, виконує операції на відкритому ринку (операції пов’язані з цінними паперами). Крім цього. В Німеччині існують Центральні банки земель, що виконують всі банківські операції. Банківська система Німеччини представлена: центральним банком; комерційними банками; іпотечними банками; ощадбанками. Найбільші комерційні банки – Дойче банк; Дрезден банк.

     Банківські  системи Франції, Японії, Італії. У 1880 році за рішенням Наполеона створено банк Франції, що керується управляючим  і двома заступниками, які призначені президентом, на необмежений термін. 1882 р. створено центральний банк Японії, 55% належить державі. Очолює банк Політична рада, де входять керівники державних фінансових відомств. Штаб-квартира банку в Токіо. Другий рівень представлений комерційними банками: міські (60% вкладів); регіональні – (39% вкладів); траст-банк; іноземні; довготермінові. В Італії 1843 р. для зовнішньоекономічних зав’язків є окремі банки. Система представлена банком Італії і Комерційними банками, що діляться на: короткострокового кредитування та середньо і довгострокового кредитування. По власності вони бувають: державними; банки національних інтересів (представники для зовнішньоторговельних зв’язків); недержавними; ощадні каси; приватні фінансові інститути; спеціалізовані.

     Кожна країна має свою систему банківського регулювання. Контролюючі органи (наприклад центральні банки) видають різного роду вимоги і правила, в основному, з таких питань: банкам забороняється здійснювати будь-які види діяльності крім тих, що перераховані в законодавстві як види банківської діяльності; у деяких країнах (наприклад у США) банкам заборонено бути засновниками або акціонерами інших підприємств, за деякими спеціальними винятками. В деяких країнах вважається, що дозвіл банкам контролювати інші підприємства надасть їм можливість обмежувати економічну конкуренцію в своїх інтересах. У інших країнах банки можуть контролювати інші підприємства; у деяких країнах заборонено одному підприємству контролювати занадто велику частину статутного фонду банку (наприклад понад 25 %) або ж потрібно пройти спеціальні дозвільні процедури, щоб одержати такий контроль; 
у багатьох країнах існують обмеження іноземної участі на ринку банківських та інших фінансових послуг, наприклад: заборона іноземним громадянам керувати банками; заборона іноземним банкам створювати філії в країні або обмеження на створення таких філій; заборона іноземним банкам або іншим підприємствам викуповувати вітчизняні банки або обмеження таких операцій (наприклад вимога пройти спеціальну процедуру повідомлення контролюючого органу). Доступ іноземних банків на ринки деяких країн може бути обмежений або неможливий в силу прямих заборон або обмежень. Наприклад, одна країна може встановити ліміт коштів, які підприємства цієї країни можуть одержати у вигляді кредитів від іноземних банків;

     Через дискримінаційне оподаткування іноземних банків, дискримінаційні заходів контролю, що стосуються тільки іноземних банків. 
Зусилля багатьох банків домогтися полегшення доступу на іноземні ринки останнім часом стали приносити плоди. Багато міжнародних спільних угод знімають обмеження на створення банків особами інших країн. 
Значну роль тут відіграють договори про уникнення подвійного оподаткування. Наприклад, подібний договір між Україною і Німеччиною встановлює правило, за яким постійні представництва німецьких підприємств в Україні сплачують податки тільки в Україні (за деякими спеціально оговореними винятками). Обмеження на створення банків іноземними підприємствами. Ще один можливий засіб обмежити створення банків іноземцями - заборона іноземним особам мати у власності більше визначеного відсотка капіталу вітчизняного банку. Інший засіб - встановити дискримінаційні заходи контролю стосовно банків, які є власністю іноземних громадян. Вимоги до банків суттєво відрізняються в різних країнах. Наприклад, Сполучені Штати і Велика Британія жорстко регулюють торгівлю банківськими послугами. Деякі інші країни (й інші території, що здійснюють самостійну "банківську юрисдикцію") мають "м'які" вимоги до банків або майже не мають таких вимог. Як правило, в таких країнах (територіях) діють суворі законодавчі акти про комерційну таємницю, що сприяють створенню банків. Це вигідно для країн, де організовуються такі банки, оскільки це приносить прибуток у скарбницю у вигляді ліцензійних зборів й інших платежів. З іншого боку, місцеве законодавство захищає підприємства, утворені в офшорних зонах, від посягань на їхню структуру, види діяльності, обсяг активів, а іноді навіть на їхнє фірмове найменування. Дуже часто в ролі таких "вільних податкових зон" згадують Швейцарію, Гонконг і Сінгапур, але є й інші зони, наприклад: Нідерландські Антильські острови; Кайманові острови; близько двадцяти п'яти інших невеликих острівних держав. З часом посилилися спроби багатьох країн зменшити їхню привабливість. Найбільш типові засоби, до яких вдаються уряди, такі. При укладанні договору про запобігання подвійного оподаткування з вільною податковою зоною вносити в договір вимоги про обмін інформацією. Встановлювати в податковому законодавстві спеціальні жорсткі норми про оподатковування підприємств, що одержують прибутки з вільних податкових зон. Наприклад, 18 листопада 1997 р. до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" № 283/97, від 22 травня 1997 року, зі змінами, було внесено зміну, що передбачає: у разі укладання договорів, що передбачають здійснення оплати товарів (робіт, послуг) на користь нерезидентів, котрі розташовані в офшорних зонах, або при здійсненні розрахунків через таких нерезидентів, або через їхні банківські рахунки, незалежно від того, чи здійснюється така оплата (у грошовій або іншій формі) безпосередньо або через інших резидентів чи нерезидентів, витрати платників податку на оплату вартості таких товарів (робіт, послуг) включаються до складу їхніх валових витрат у розмірі 85 % від сплаченої вартості цих товарів (робіт, послуг). Створювати свої власні території з пом'якшеним режимом банківського регулювання. Наприклад, в США були створені "Зони міжнародної банківської діяльності" (International Banking Facilities). В них банки не зобов'язані сплачувати місцеві податки. Привабливість таких зон порівняно з традиційними офшорними й іншими вільними податковими зонами - насамперед у більшій надійності, відсутності політичних ризиків. У 1995 році набрала чинності Генеральна угода з торгівлі послугами (ГАТС). В ній беруть участь усі країни - члени Світової організації торгівлі (COT). Серед інших мета цієї угоди: домогтися зниження обмежень на міжнародну торгівлю банківськими і фінансовими послугами; у випадках, коли якась країна зменшує обмеження щодо банків й інших фінансових установ іншої країни, вони повинні, по можливості, зменшуватися щодо всіх країн - членів СОТ, без дискримінації. ГАТС є основою для переговорів про зниження обмежень на міжнародну торгівлю банківськими і фінансовими послугами. Переговори щодо банківських і фінансових послуг уже почалися й дедалі продовжуються. 

3. Діяльність  міжнародних організацій  з регулювання  банківської діяльності

     Процес  глобалізації банківської системи  став усеосяжним. Глобалізація потребує, принаймні в деяких випадках і  для деяких банків, глобальної координації і гармонізованих правил.

     Прагнення багатьох країн забезпечити стабільність банківської системи призвело зрештою  до створення в 1930 році Банку міжнародних  розрахунків. Його засновниками були центральні банки країн Західної Європи і США. Банк міжнародних розрахунків надає короткострокові кредити в періоди банківських криз і вживає інші заходи стабілізації. Він, проте, не має права вживати заходів, обов'язкових для банків. Його основне призначення - виконання функції розрахункової палати для центральних банків усього світу. Він є центром міжнародного співробітництва в банківській та валютній сферах. БМР організовує періодичні зустрічі експертів і конференції персоналу центральних банків та регулюючих органів країн-учасниць, надає інформацію про фінансові та валютні ринки, володіє базою статистичних даних щодо міжнародних банківських проблем. На початок 90-х років в Європі відбулася переорієнтація банківської діяльності: якщо раніше вона спрямовувалася на внутрішньодержавне фінансування, то тепер значна частина капіталів переміщується за кордон держави, в якій знаходиться банківська установа. Така ситуація викликає необхідність зміни підходу до правового регулювання банківської діяльності, оскільки лише наявність національної юрисдикції стає неефективною і спричиняє фінансові зловживання.

       Банківська діяльність, по суті, "просто" ефективний аналіз ризиків. Один банк може процвітати або збанкрутувати залежно від того, наскільки вміє він оцінювати ризики. Але велика роль і так званих "системних" ризиків, коли крах одного банку може призвести до краху цілої банківської системи. Криза банківської системи неминуче відбивається на економіці в цілому. Тому суспільство зацікавлене в тому, щоб банки завжди працювали стабільно. Для цього до банків застосовуються особливі заходи контролю, наприклад: мінімізують вимоги до розміру статутного фонду; підвищують вимоги до кваліфікації головних менеджерів і бухгалтерів банку; змінюють вимоги до співвідношення між різноманітними показниками діяльності банку.

     Раніше  системні ризики були, у більшості  випадків, обмежені рамками однієї країни, оскільки у багатьох країнах існували обмеження на операції з валютою й інші міжнародні банківські операції та рівень розвитку засобів комунікації, транспорту тощо обмежував можливості банків надавати послуги в інших регіонах. Останнім часом засоби комунікації, транспорту, зниження обмежень на валютні операції та ін. привели до серйозних змін у сфері банківських послуг. Сучасні банки щодня здійснюють великі транскордонні угоди, їхні клієнти можуть бути з різних країн, і гроші, що вони одержують від банків у вигляді кредитів, відсотків тощо, можуть використовуватися де завгодно. Місцезнаходження банків часто не відіграє принципової ролі. Всі банки світу складають, по суті, одну банківську систему. Цей процес змін у характері банківських і фінансових послуг прийнято називати глобалізацією. Сьогодні вже можна говорити про глобальних системних ризиків. Зміни в характері банківської системи приводять до нових підходів у їхньому регулюванні. У регулюванні глобальної банківської системи останнім часом виділилось дві тенденції з одного боку, зниження обмежень банківської діяльності в багатьох країнах, щоб сприяти активізації банківської діяльності, а з іншого боку, поява глобальних системних ризиків викликала необхідність створення стандартів банківської діяльності, узгоджених між різними країнами. Таким чином, у всіх випадках, коли здійснюється міжнародна торгівля банківськими і фінансовими послугами, банки мають справу з цілим рядом державних вимог. Ці вимоги можна розділити на три групи: вимоги, що ставляться до всіх банків на території країни, незалежно від того, хто ці банки контролює; норми, що встановлюються тільки до іноземних банків або банків, які є власністю іноземних осіб; спеціальні норми в країні банку, що встановлюють до позик іноземним особам та інших банківських операцій, спрямованих "за кордон".

     У 1974 р. був сформований Базельський  наглядовий комітет. Його головна мета - надати всім зацікавленим центральним  банкам форум для обговорення питань міжнародного банківського регулювання. Час від часу він видає рекомендації з питань банківського регулювання. Хоча вони і не є обов'язковими для виконання, багато центральних банків прагнуть ними керуватися.

     Серед питань, з яких Комітет давав рекомендації, найбільш важливе значення мали: регулювання діяльності дочірніх банків і філій іноземних банків. Базельський комітет рекомендував у Базельському конкордаті 1975 року: як приймаюча країна, так і країна материнського банку повинні нести спільну відповідальність щодо ліквідності філій і дочірніх банків та їх платоспроможності; центральний банк материнської компанії має здійснювати нагляд за платоспроможністю філій. У 1992 році Базельський комітет опублікував рекомендації з мінімального розміру статутного фонду банків. У 1997 році Базельський комітет опублікував "Базельські загальні принципи ефективного банківського нагляду". В цьому документі містяться найбільш важливі рекомендації із втручання держави у торгівлю банківськими послугами.

     На  сучасному етапі розвитку фінансово-кредитних  відносин та монетарної політики ЄС стало  зрозумілим, що економічний ринок  ЄС не може бути єдиним поки він спирається на різні грошові системи, які  залишаються в національному  підпорядкуванні. Таке положення зберігає всередині ЄС відмінності в організації кредитування, розрахунків курсової політики, а як наслідок і відмінностей в цінах, податках, грошовій політиці та валютних ризиках. Нова валюта, що була впроваджена з 1 січня 1999 року, євро, підводить базу, якої не вистачало, під єдині в ЄС ринки товарів та послуг, капіталів, робочої сили, і тим самим "перетворить його в завершений валютно-економічний союз". Починає формуватися єдина бюджетна дисципліна і монетарна політика країн ЄС під наглядом наднаціональних фінансових інститутів. Введення євро дозволить з більшим успіхом боротися з інфляцією, знизити відсоткові ставки і податки, що в свою чергу стимулюватиме зростання інвестування, виробництва, зайнятості, дозволить стабілізувати державні фінанси країн-учасниць. Для суб'єктів господарювання євро означає єдність грошово-кредитного і валютного регулювання, включаючи і фондове, а також кращу керованість власними фінансами. Відкривається шлях до уніфікації податкової системи ЄС.

     Формування  валютного союзу означає проведення єдиної грошово-кредитної політики в рамках всього Європейського Союзу, введення в обіг уже не квазі, а повноцінної єдиної валюти, створення Європейського Центрального банку, який взяв на себе роль єдиного емісійного і валютно-фінансового контролюючого центру в рамках Європейського Союзу. Таким чином, правовий засіб - це всі юридичні інструменти, за допомогою яких задовольняються інтереси суб'єктів права, досягаються поставлені цілі. Такі цілі можуть бути різноманітними, але врешті решт вони зводяться до впорядкування суспільних відносин. До правових засобів можна віднести такі юридичні інструменти: норми права, правозастосовні акти, договори, юридичні акти, суб'єктивні права, юридичні обов'язки, заборони, пільги, покарання.

     Щодо  регламентації банківської діяльності установчими договорами, то відповідні положення містяться в Договорі про Європейське Економічне Співтовариство, який надалі було змінено Договором про Європейський Союз (Маастрихтський договір). Положення про створення та межі повноважень ЄСЦБ та ЄЦБ прийняті були Маастрихтським договором, що був підписаний 7 лютого 1992 року, а вступив в дію 1 листопада 1993 року . Однак фактичне створення ЄЦБ як окремої інституції було заплановано на 1998 рік. Так, положеннями статті 4-А визначається створення Європейської Системи Центральних банків та Європейського Центрального Банку. Європейська Система Центральних Банків (ЄСЦБ) - є об'єднанням центральних банків усіх держав-членів ЄС. Що ж стосується Європейського Центрального Банку (ЄЦБ) - це окрема інституція ЄС, яка наділена окремими повноваженнями центрального банку для діяльності в межах ЄС.

     Повноваження  ЄСЦБ та ЄЦБ регулюються статтями 105-109 Договору про ЄС. Метою створення ЄСЦБ стала необхідність підтримання стабільності цін в ЄС. Зважаючи на це ЄСЦБ покликана підтримувати спільну економічну політику, яка спрямована на досягнення цілей Європейських Співтовариств. При цьому діяльність ЄСЦБ базується на принципах відкритої ринкової економіки та вільної конкуренції. Задачі, які повинна вирішувати діяльність ЄСЦБ, стосуються визначення та здійснення валютної політики ЄС, проведення операцій з іноземною валютою, підтримання та регулювання офіційних валютних запасів держав-членів, а також сприяння функціонуванню системи платежів. Стаття 107 Договору визначає, що в своїй діяльності ЄЦБ та особи, які працюють в ЄСЦБ чи ЄЦБ, є незалежними. Також вони не можуть давати вказівки ні органам Співтовариства, ні урядам країн-членів. Тобто при здійсненні своїх повноважень чи виконанні своїх задач та обов'язків ЄСЦБ та ЄЦБ, а також посадові особи цих структур, приймають свої рішення незалежно та неупереджено. В свою чергу Договір зобов'язує інституції Співтовариства та уряди держав-членів поважати цю незалежність та утримуватися від впливу на прийняття рішень як органами ЄЦБ, так і національними центральними банками.

     Європейський  Центральний Банк має виключне право  санкціонувати емісію національних банкнот держав-членів Співтовариства. З переходом до єдиної грошової одиниці  євро ЄЦБ отримав виключне право  здійснювати емісію банкнот євро. Здійснювати безпосередній випуск монет можуть як ЄЦБ, так і національні центральні банки, однак такі монети повинні бути єдиними, аби мати статус законного платіжного засобу. При цьому допускаються певні національні елементи у зображенні на монетах, за погодженням цих елементів з ЄЦБ. Об'єм монет, які планується випустити, також повинен бути узгоджений з ЄЦБ. ЄЦБ має право консультуватися з національними органами влади з питань, що входять до компетенції банку. Також ЄЦБ може подати свою думку інституціям Співтовариства чи національним органам з питань, які входять до його компетенції. В свою чергу, відповідно до статті 105 пункт 6, Рада Міністрів за пропозицією Комісії та за згодою Європейського Парламенту, може покласти на ЄЦБ виконання особливих повноважень щодо нагляду за кредитними установами чи іншими фінансовими інститутами. Крім визначення структури та встановлення функціональних повноважень Договір про ЄС наділяє ЄЦБ правом здійснювати стягнення, а саме: покладати разові штрафи та стягувати періодичні неустойки з осіб, які не виконують приписів актів ЄЦБ. Таким чином, діяльність ЄЦБ значною мірою буде здійснюватися через систему національних центральних банків держав-членів. Це дозволить проводить єдину банківську політику, "здійснювати ефективний контроль за банківською діяльністю" , при цьому буде реально врахована специфіка банківської діяльності в кожній країні. Крім того, за час існування Співтовариств, центральні банки держав-членів вже зібрали значний досвід співпраці.