Деятельность международных банков в Украине

     Фінансова криза призвела до кризи ліквідності  у банківському секторі. Останні  кілька років банки активно розвивали  кредитування населення (іпотечні, авто, споживчі кредити) за рахунок залучених  з-за кордону коштів. Власне, це демонструє рис. 3.1.

Рис. 3.1. Співвідношення депозитів та кредитів у банківській сфері України [http://www.epravda.com.ua/news/49f59d527738bbb/ ]. 

     Як  видно з діаграми, з 2006 року значними темпами почала збільшуватися частка кредитів фізичним особам у загальному кредитному портфелі банкам. Станом на липень 2008 року іпотечні кредити складають значну частку в кредитуванні індивідуальних клієнтів (на кінець року їхня частка склала 36,1%). До початку фінансової кризи українські банки могли вільно залучати за кордону фінансові ресурси під 4-5% річних, і продавати їх в Україні за 10-11% річних. Проблема була лише в тому, що кредити залучалися на терміни 3-5 років, а видавалися – на 10-20 років. Українські банки вирішували такі проблеми за рахунок рефінансування отриманих кредитів новими з такими ж, а інколи і нижчими ставками.

     Проте, в умовах коли закордонні банки згорнули свої кредитні програми (а це були змушені  зробити більшість банків, що постраждали  від іпотечної кризи в США), українські банки опинилися перед загрозою кризи ліквідності. По-перше, для повернення закордонних кредитів банки змушені були перекредитовуватися за значно вищими ставками, а по-друге, нові залучені з-за кордону кошти теж стали значно дорожчими. В результаті, ставки на іпотечні кредити зросли на 5-7%, крім того були значно посилені вимоги до фінансового стану позичальників. Національний банк для запобігання можливій фінансовій кризі в Україні значно посилив вимоги до резервування за кредитними операціями, що теж призвело до подорожчання кредитів. Як наслідок, в першому півріччі темпи росту кількості іпотечних кредитів були нижчими за темпи росту загального кредитного портфелю.

     Проте, наслідки фінансової кризи могли  бути ще більш серйозними, якби більшість  великих українських банків не були у власності закордонних банків. Це дало їм змогу продовжувати залучати грошові ресурси із закордону, а також пропонувати кращі умови в порівнянні з іншими. Це підтверджує статистика виданих кредитів (рис. 3.2), згідно якої серед 5 лідерів ринку іпотечного кредитування в Україні, перші 4 є дочірніми компаніями закордонних фінансових груп, і мають загальну долю ринку в 56,6%.

Рис. 3.2. Лідери іпотечного кредитування в Україні [http://www.epravda.com.ua/news/49f59d5277885ccds/]

     У другому кварталі цього року зафіксований безпрецедентний спад видачі кредитів під заставу нерухомості. Інформацію про це оприлюднила Українська національна іпотечна асоціація. Якщо в січні-березні вітчизняні банки видали населенню кредити на суму 7,9 млрд. грн., то у квітні-червні було видано на 45% менше - усього лише 4,3 млрд. грн. 

     Усі провідні банки зазнають втрат. Укрсиббанк, Райффайзен і Укрсоцбанк, які входять до трійки лідерів іпотечного кредитування, зменшують свою частку на ринку. Серед причин зменшення іпотеки банкіри називають підвищення процентних ставок по кредитах, що обмежило кількість потенційних позичальників. Крім того, посилилися вимоги до відбору клієнта.  Банкіри стверджують, що пік кризи житлового кредитування ще попереду. Фінустанови поки не збираються ні зменшувати вартість своїх кредитів, ні спрощувати умови їхнього одержання.

     Винятком  можуть стати лише деякі банки  з іноземним капіталом. Вони мають  доступ до дешевих валютних ресурсів і, користуючись цим, можуть спробувати зміцнитися на ринку іпотеки.  Серед банків з іноземним капіталом фахівці виділяють Сведбанк, що за три місяці видав іпотечних кредитів на суму 576 млн. грн. (13,3% усіх виданих у другому кварталі позик). Це дозволило Сведбанку збільшити свою частку на ринку іпотеки з 2,8 до 3,5%.

     Всі ми знаємо, що останнім часом величезний інтерес до українського ринку проявляли  російські банки. В Україні вже  представлені чотири російських банки за участю державного капіталу - це ЗЕБ, Зовнішекономбанк, Сбербанк Росії та Банк Москви. Крім того, досить активно в Україні працює приватний російський Альфа-банк. У більшості з них такі ж проблеми, як і в українських фінустанов: дефіцит ліквідності, зростання неповернень з кредитів, відтік депозитів. Що стосується західних банків, то вони переживають найгострішу кризу за останні 100 років. Найбільш активні гравці на ринку Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) - австрійські, італійські, французькі, німецькі, шведські, грецькі банки. Майже всі вони одержали фінансову підтримку від своїх держав. Міністерства фінансів цих країн або купили частину акцій банків, або дали їм державні гарантії для одержання рефінансування на міжнародних ринках.

     Це  означає, що плани розвитку (включаючи  можливості щодо експансії на чужі ринки) у західних, та й у російських, банках перебувають під пильною увагою урядів. Тому перспективи злиття на ринку, на мій погляд, існують тільки для українських банків з національним капіталом. Але для цього власники банків повинні домовитися, що досить непросто зробити в нинішній ситуації. Таким чином, мабуть, єдиним великим гравцем на ринку M&A у банківському секторі в Україні залишається держава.

     До  кінця поточного і наступного років  кількість банків істотно  зменшиться. Деякі банки збанкрутують, деякі будуть куплені державою. Що стосується ще однієї групи потенційних гравців ринку M&A - інвестиційних фондів, то вони на даний момент не можуть дозволити собі покупку українських банків у цілому. Крім того, ні про яких IPO і мови бути не може. До речі, тенденція до скорочення кількості банків - це загальносвітовий тренд. Вона простежується і в Європі, і в США, і в Росії, і в Азії.  Є чутки що ING вирішив покинути роздрібний ринок в Україні на прохання держави. Керівники цього банку прийняли таке рішення без письмової інструкції. Що стосується поведінки інших іноземних банківських груп, то багато чого буде залежати від розміру інвестицій у країну. Якщо це не дуже великі гроші для групи, то, в принципі, вона може прийняти рішення про вихід з ринку. Тому невеликі дочірні банки в Україні також можуть покинути ринок, якщо не бачать ніяких перспектив. Крім того, ситуація на банківському ринку міняється щодня зі стрімкою швидкістю. Те, що сьогодні ще здається неможливим, завтра може стати реальністю. Наприклад, нещодавно заступник глави Центробанку Греції попросив грецькі банки обмежити використання своїх ресурсів за кордоном. Внаслідок цього один із грецьких банків може піти з українського ринку (усього в Україні три дочірніх грецьких банки).

     Якщо  ж Нацбанк або уряд будуть приймати якісь непродумані рішення, то великі іноземні банки будуть змушені реагувати. Один із прикладів - це прийняті нещодавно Нацбанком постанови №107, 108, 109, які, зокрема, змінили порядок формування резервів під кредити.  Всі іноземні банки в Україні вже поскаржилися своїм материнським компаніям, а ті, у свою чергу, направили письмові заперечення в центральний офіс МВФ у Вашингтоні. Іноземні банки, як ніхто іншої, зацікавлені в стабільності гривні: кожен крок убік девальвації боляче б'є  їхніх валютних позичальниках, нам невигідне падіння курсу гривні.  Однак проблему девальвації не можна вирішити тими методами, якими оперує Нацбанк. Вищезгадані постанови призведуть тільки до виведення капіталу із країни і підвищеному попиту на долари на міжбанку. У цьому випадку курс гривні може різко впасти.

     Іноземні  банки за останні 10 років інвестували  тільки в акціонерний капітал  українських банків близько $10 млрд. Крім того, дочірні структури іноземних  банків в Україні були рефінансовані  через кордон приблизно на $40 млрд. Ще близько $10 млрд українські підприємства одержали від іноземних банків прямо. Тому розвиток української економіки в останні роки багато в чому було забезпечено грішми іноземних банківських груп.

     При цьому Україна вже стала частиною міжнародного фінансового співтовариства, але так і не стала частиною європейського співтовариства в цілому За останні п'ять років держави ЦСЄ залучили половину всього міжнародного фінансування. В останні десятиліття прокотилася потужна хвиля злиттів і поглинань банків у Центральній і Східній Європі. Україна стала останньою в цьому списку. Першими були країни, що входили до Першої світової війни до складу Австро-Угорської або Німецької імперій: Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія і т.п. Потім наступила черга країн колишньої Османської імперії: Румунії, Болгарії. Остання хвиля торкнулася України. І коли вона відкрила свої ринки після "помаранчевої" революції, всі учасники банківського ринку M&A одночасно кинулися сюди купувати банки. В усіх була однакова модель розвитку, орієнтована в основному на роздрібних споживачів, іпотечні кредити, кредити для покупки автомобіля, споживче кредитування. Але стратегія цих банків ґрунтувалася на переконанні, що всі країни, включаючи Україну, приймуть банківські правила Європейського Союзу.  При цьому багато банків не помилилися в стратегії своєї експансії. Більшість нових для цих фінустанов країн засвоїли європейські правила банківського бізнесу, хоча не всі з них встигли до кризи перейти до використання євро як національної валюти. У той же час в Україні політична нестабільність не дозволила здійснити всі ці реформи. Тому український банківський ринок виявився для іноземних банківських груп одним із найризикованіших і непередбачуваних.

3.3.  Перспективи розвитку  банківського бізнесу  в Україні

     У зв’язку зі світовою фінансовою кризою українські банки опинилися в скрутному становищі. Необхідність повертати залучені за кордоном кошти, які вже роздані як довгострокові кредити, через відсутність інших джерел фінансування примушує банки й саму державу вживати заходів для забезпечення фінансової спроможності української фінансової системи. Вчасно не скоригувавши свою політику й не вживши ефективних заходів для мінімізації впливу кризи, банки розраховують на компенсацію втрат за рахунок держави й власних клієнтів. Банки переживають кризу ліквідності; їм потрібні гроші, які вони намагаються залучити всіма можливими методами. Арсенал засобів і винахідливість банкірів вражає - вони підвищують відсоткові ставки за наданими кредитами, не повертають депозити як достроково, так і після закінчення строку, затримують проведення платежів, вимагають додаткових платежів та ін.

     Усім  зрозуміло, що причина, через яку  виникла криза в Україні, - залучення  банками зовнішніх запозичень з  метою кредитування в Україні. Причому  важливим є те, що переважно здійснювалося  споживче кредитування населення. Тобто  гроші направлялися не на реальний розвиток економіки, а на споживання побутової техніки, автомобілів і квартир (на придбання сьогодні того, що хочеться, але на що немає грошей). Головною проблемою стало те, що гроші надавалися споживачам на тривалий строк - 5-7 років для авто й 20-30 років для нерухомості, а закордонні кредити вітчизняні фінустанови залучали на незначний строк - 3-5 років. При цьому наші банки розраховували перекредитовуватися за кордоном на таких же вигідних умовах і надалі. Але через світову фінансову кризу іноземні банки спочатку зробили жорсткішими умови залучення кредитів в Україну, а незабаром взагалі перестали надавати кредити українським банкам.

     На  перший погляд, світова криза має  вигляд непереборюваної зовнішньої обставини поза впливом банків, таким  собі форс-мажором. І звичайно ж, банкіри вказують на неї, як на щось незалежне від них, із задумливо-співчутливим виглядом повідомляючи клієнтам, що їм доведеться через світову кризу платити більше. Але якщо поміркувати, то виходять зовсім інші висновки. На якій підставі банки видавали кредити на тривалі терміни, якщо вони не вільно володіли цими коштами, а самі на недовго їх позичили. Хто має нести відповідальність за те, що розрахунки й прогнози не справдилися й банки не можуть залучити нові кредити для погашення взятих. Чи не банки планували отримати прибуток від спекулятивних операцій у своїй господарській діяльності - позичити гроші, щоб їх перепозичити під вищі відсотки й на цьому заробити. Банки здійснили розрахунки, позичили гроші й перепозичили їх своїм клієнтам. При цьому саме банки взяли на себе ризик касових розривів (різниці в часі між залученими й наданими коштами), оскільки клієнти брали кошти на тривалий термін і не повинні повертати їх достроково. Саме банки з метою одержання прибутку здійснюють за власний рахунок і на власний ризик свою господарську діяльність. І саме банки мають відповідати за свої прорахунки. Сьогоднішня ситуація показує, що й розрахунків особливих не було - брали гроші "на авось", у надії на постійне зростання. Адже банки могли кредитувати своїми власними (а не позиченими) коштами або мали залучати кошти на довший термін, якщо хотіли кредитувати довгостроково.

     Частина вини лежить і на державі - на українських  органах, які мають здійснювати  нагляд за діяльністю банкірів. Адже держава  в особі НБУ і в особі Президента й прем’єр-міністра могли й повинні були не допустити такого обвалу, який стався через необґрунтовані позики. Хоча Нацбанк і реагував раніше від інших - іще в першій половині 2008 р. були встановлені обмеження на видачу кредитів, але зараз очевидно, що такі кроки вже були запізнілими, щоб змінити ситуацію, і стали просто початком кризи.