Крайня необхідність

 

Державний вищий навчальний заклад

«Українська академія банківської  справи

Національного банку України»

Кафедра цивільно-правових дисциплін та банківського права

 

 

 

 

 

Курсова робота

з дисципліни: «Кримінальне право»

Варіант IV

Тема: «Крайня необхідність»

 

 

 

 

Виконав:

студент групи ДП-11

Прихожанов Ю.В.

(зал. кн. 115560)

 

 

Перевірив:

ас. Івашова І.П.

 

 

 

 

Суми – 2012 

ЗМІСТ

 

Вступ…………………………………………………………………………………4

1. Поняття крайньої необхідності.……………………………..………….……….3

2. Підстава наявності  стану крайньої необхідності……………………………….6

3. Ознаки діяння, що вчиняється  у стані крайньої необхідності…………………6

4. Перевищення меж крайньої  необхідності……………………………………….5

5. Відмінність крайньої  необхідності від необхідної  оборони…………………...4

Список використаних джерел…………………………..…………………………24

 

 

 

 

Вступ

 

       Згідно із Кримінальним кодексом України основним завданням кримінального законодавства є правове забезпечення охорони прав і свобод людини, громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Кримінальне законодавство регулює відповідальність за вчинення злочинів, а також визначає діяння, які є соціально корисними чи допустимими правомірними вчинками, хоча за зовнішніми своїми ознаками збігаються із ознаками певного складу злочину.

        Відмежування злочинної поведінки від незлочинної є основною проблемою кримінально-правового регулювання, вирішення якої можливе за умови встановлення заборони на вчинення тих чи інших суспільно небезпечних діянь, а також виключення злочинності за вчинене за певних обставин діяння, яке при інших рівних умовах має бути караним. До того ж сучасна держава, хоч би який потужний правоохоронний апарат не мала, на жаль, не може будь-якої миті захистити громадянина від певної небезпеки, тому вона й створює законодавчі гарантії особистого захисту громадян від небезпеки. Механізмом реалізації такої гарантії в Україні є Кримінальний кодекс, у якому вперше на законодавчому рівні закріплено існування кримінально-правового інституту «Обставини, що виключають злочинність діяння», в якому традиційно закріплена така обставина, як крайня необхідність (ст. 39 КК України).

         У галузі кримінального права вагомий внесок у розробку проблем крайньої необхідності внесли такі вчені, як Т.П. Кудлай, О.М. Литвак, П.С. Матишевський, Є.Я. Немировський, М.I. Мельник, П.П. Михайленко, А.А. Музика, В.І. Осадчий, М.I. Панов,  М.М. Паше-Озерський, С.В. Пархоменко, А.М. Ришелюк, М.М.Розін, І.І. Слуцький, В.В. Сташис, В.Я. Тацiй, М.М. Турецький, І.С. Тишкевич, В.І. Ткаченко, Т.Г. Шавгулідзе, С.Д. Шапченко, М.Д. Шаргородський, М.Я. Якубович, С.С. Яценко та багато інших вчених.

        Людська діяльність у багатьох сферах поєднана з виникненням стану крайньої необхідності, однак застосування ст. 39 КК України за відсутності єдиного підходу до визначення конститутивних ознак поняття крайньої необхідності, роз’яснень (постанов) Пленуму Верховного Суду України щодо судової практики застосування цієї норми, викликають численні і найчастіше суперечливі тлумачення, що призводить до розбіжностей серед юристів у питаннях формулювання підстав правомірності заподіяння шкоди при крайній необхідності. Я обрав саме цю тему, адже вважаю, що це питання є дуже важливим і актуальним в наш час, адже у реальному житті практика правоохоронної діяльності часто стикається з такими ситуаціями, коли діяння, що вчинено приватними, а також службовими особами за зовнішніми ознаками подібне до того, яке належить до категорії злочинів. Але ця схожість залишається виключно зовнішньою і при глибокому аналізі та дослідженні випливає, що ці діяння не несуть небезпеки для суспільства і не є кримінально забороненими, а навпаки, визнаються правомірними і як правило, суспільно корисними.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття крайньої необхідності.

     Про важливість дослідження крайньої необхідності свідчить історія її розвитку в теорії кримінального права. Еволюція поняття крайньої необхідності відбувалася в процесі становлення права на самозахист життя та здоров’я, при цьому крайня необхідність розглядалась разом з необхідною обороною як єдине поняття. Так за часів Стародавнього Риму виникає право на заподіяння шкоди як в стані необхідної оборони, так і в стані крайньої необхідності. Ще римські претори вважали, що самозахист від неправомірного нападу у випадках крайньої необхідності є одним із природних прав кожної людини.

      У Римських Законах ХІІ таблиць (451–449 рр. до н.е.) ми можемо спостерігати більш наближений підхід до сучасного поняття крайньої необхідності, оскільки припускається оборона майна. Так, власнику дозволялося вбити нічного крадія, а також денного крадія, якщо той чинив опір. Однак заборонялося вбивати крадія вдень або якщо той приходив зі зброєю, але не застосував її. Крім того, Римські Закони ХІІ таблиць передбачали, що вдень, якщо крадій чинив опір, власник повинен був репетувати, щоб його почули і прибігли на допомогу. Таким чином, за законом особа мала використати інші наявні у неї можливості усунення небезпеки, а вбивство, хоча і вважалось за певних умов правомірним, але розглядалось як крайній засіб.

       Погляди на крайню необхідність як обставину, що виключає покарання за вчинене діяння, виникають у ХVІІІ столітті в Європі. Крайній необхідності присвячують свої праці такі німецькі юристи, як Гроцій, Пуффендорф, Матей, Вольф та інші. Їхні погляди ґрунтувались на доктрині природного права, яка визнавала існування природних прав людини.

       Так, Гуго Гроцій вважав, що «якщо я позбавлений можливості інакше врятувати своє життя, то мені дозволено застосувати насильство проти іншої особи, хоча б вона і не була винною у моєму стані, оскільки моє право виходить не із злочину, а із права, наданого мені природою».

       Самуіл Пуффендорф одним із перших розширив коло ситуацій виникнення стану крайньої необхідності до зіткнення людських життів. Він стверджував, що «якщо під час краху корабля будь-хто, рятуючи своє життя, схопить дошку, на якій не можуть поміститися двоє, а будь-хто інший, перебуваючи у боротьбі зі смертю, схопиться за ту ж саму дошку, що може загубити обох, то в цьому випадку перший вчинить правильно, якщо штовхне з дошки іншого і таким чином врятує себе». Такі дії він вважав незлочинними, обґрунтовуючи свою позицію інстинктом самозбереження.

        Христиан Вольф, досліджуючи питання крайньої необхідності у майнових відносинах, дійшов висновку, що у випадку неможливості купити певну річ або заробити на неї, взяти у борг тощо особа може насильницьким способом проти волі господаря заволодіти нею. Таке діяння не можна розглядати як крадіжку або грабіж, оскільки крайня необхідність, на його думку, перетворює право просити у право примушувати.

        Дослідження крайньої необхідності продовжується і у ХІХ столітті. Цей період характеризується виникненням теорії німецького філософа Канта, суть якої полягає у неможливості шляхом погрози покаранням стримати людину від вчинення злочину, коли її життю загрожує небезпека, усунення якої можливо лише в разі позбавлення життя іншої людини. В основу цієї доктрини покладено поняття свободи волі, тобто спроможність особи обирати на свій розсуд поступати згідно зі своєю волею та своїм інтересом, а не по волі і в інтересах «іншого» .

        У цей же період формуються інші обґрунтування неможливості покарання заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності. Так, Філанджері вважав, що не може бути караним заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, оскільки звичайна людина не завжди спроможна витримати небезпеку, яка їй загрожує (проявити певний героїзм), маючи можливість перекласти її на іншу людину.

          Історія українського права розпочинає своє існування з кодексу права «Руська Правда». У зв’язку з невідповідністю правових норм, закріплених у «Руській Правді», зміною суспільної і політичної ситуації, що склалася у ХV–ХVІ століттях, виникає необхідність створення іншого джерела права – Статуту Великого князівства Литовського (1529 р.). У ХVІ столітті Статут являв собою джерело правової культури литовського, українського і білоруського народів. Статут 1529 р. вперше визначив поняття злочину, умисел і необережність, замах і закінчений злочин, а також закріпив право на заподіяння певної шкоди при крайній необхідності та необхідній обороні: «Якби хто захищав свій маєток або своїх підданих від нападу і при цьому вбив шляхтича, то не повинен платити головщину. Хто скоїть напад на чийсь дім, а хазяїн, знаходячиcь у домі і захищаючи свій дім, уб’є або поранить у своєму домі цього насильника або кого із його співучасників, то він не повинен платити ні за вбивство, ні за рани, але ще має право зажадати одержання з цих поранених виплати за напад».

       Також щодо поняття крайньої необхідності то ст. 46 «Кримінального Уложенія» 1903 року було закріплено положення про те, що не вважається злочинним діяння, «учиненное для спасения здоровья, свободы, целомудрия или иного личного или имущественного блага своего или другого лица от опасности, которая произошла вследствии угрозы, незаконного принуждения или иной причины и которая была неотвратима в то самое время другими средствами, если учинивший деяние имел достаточное основание считать причиненный им вред маловажным сравнительно с охраняемым благом». Можна стверджувати, що вперше на законодавчому рівні крайня необхідність набула універсального характеру: заподіяння шкоди «дозволяється» для врятування не тільки абсолютних цінностей заподіювача шкоди та інших осіб (здоров’я, свобода, доброчесність), а й інших цінностей, перелік яких законом не визначається. При цьому вказується, що підставою для заподіяння шкоди є «погрози», «примус», «небезпека». Таким чином, «Кримінальне Уложеніє» 1903 року вперше визначило межі заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності: заподіяна шкода має бути меншою, ніж шкода, що загрожує.

        До радянських часів у теорії кримінального права детальне обґрунтування крайньої необхідності було здійснено М.С. Таганцевим. Вчений, обґрунтовуючи свою точку зору щодо безпідставності покарання особи за вчинене в стані крайньої необхідності діяння, виходив з «юридичних властивостей» цих діянь, які, на його думку, є одним із засобів боротьби за право, а тому не повинні піддаватись покаранню.

         Під станом крайньої необхідності М.С. Таганцев визначав порушення якого-небудь охоронюваного законом інтересу або невиконання якого-небудь правового обов’язку, або посягання на правову норму заради захисту правоохронюваного інтересу від загрожуючої небезпеки. Відмінність крайньої необхідності від оборони вчений вбачав у тому, «… що при обороні шкода заподіюється нападнику, а при необхідності – третім особам або навіть міститься тільки у порушенні закону».

        Умовами, що викликають небезпеку, М.С. Таганцев визнавав: стихійні сили природи; напад тварин, фізіологічні (біологічні) процеси в організмі людини; дії особи, яка не перебуває у стані осудності, при цьому захист від дій такої особи направлений не проти неї особисто, а проти інтересів третіх осіб; будь-чиї «умисні» дії, від яких особа не обороняється, а заподіює шкоду правам третьої особи (наприклад, рятуючись від вбивці, особа вторгається у чуже помешкання»).

         Таким чином, у правовій науці до початку ХХ століття крайня необхідність набула самостійного кримінально-правового значення і розглядалась окремо від необхідної оборони. Заподіяння шкоди третім особам у стані крайньої необхідності було підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності.

          25 грудня 1958 року, доки Верховна Рада СРСР затвердила Основи кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік. У цьому правовому акті крайня необхідність отримує своє самостійне місце у розділі «Про злочин». У ст. 14 Основ 1958 року поняття крайньої необхідності було суттєво удосконалено. У цій нормі зазначалось, що «… не є злочином діяння, яке хоча і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинене в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що загрожує інтересам Радянської держави, суспільним інтересам, інтересам особи або правам цієї особи або інших громадян, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода».

          Таким чином, вперше крайню необхідність законодавець визначив як обставину, що виключає саме злочинність діяння, зазначивши, що дії, вчинені за цих обставин, не є злочинними.

          Найбільш значимою тенденцією у розвитку крайньої необхідності до початку ХХ століття стало розширення випадків правомірного заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам, від окремих приватних випадків до закріплення широкого кола юридичних фактів виникнення стану крайньої необхідності та встановлення критеріїв допустимості шкоди, заподіяної в стані крайньої необхідності.

         Такий підхід залишається і зараз, проте обставина, що розглядається, з прийняттям КК 2001 року зазнала суттєвих змін.

      Незважаючи на закріплення крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння, у ст. 39 КК України, в юридичній літературі немає однозначного визначення поняття крайньої необхідності. Слід відзначити негативну тенденцію, притаманну законодавчому визначенню крайньої необхідності ще за чинності Кримінального кодексу 1960 року. Ця тенденція полягає у тому, що початок визначення крайньої необхідності «не є злочином дія…» є невдалим, оскільки ці слова підкреслюють схожість аналізованих дій зі злочином, і тим самим не стимулюють громадян до відвернення небезпеки у стані крайньої необхідності. В юридичній літературі такий підхід критикувався як по відношенню до крайньої необхідності, так і відносно законодавчого визначення необхідної оборони.

         На думку вчених для визначення поняття «крайня необхідність» варто скористатися одним із методів формальної логіки, суть якого полягає у визначенні поняття обставин, що виключають злочинність діяння через рід та видову відмінність конкретної обставини, що входить до цього інституту. Кожну ознаку загального поняття обставини, які виключають злочинність діяння, необхідно співставити з ознаками крайньої необхідності. Для послідовного визначення кожної з видових ознак крайньої необхідності потрібно виділити обов’язкові ознаки. Отже крайня необхідність, як один із видів обставин, що виключає злочинність діяння, має такі обов’язкові ознаки: 1) діяння; 2) зовнішня подібність із злочинами; 3) наявність певної підстави;    4) суспільна корисність або соціальна прийнятність (допустимість);                   5) передбаченість законодавством України.