Крайня необхідність

Небезпека, далі, повинна  загрожувати саме правоохоронюваним  інтересам. Такими, насамперед, є піддані  небезпеці інтереси особи (наприклад, життя, здоров'я, тілесна недоторканість, особиста свобода, статева свобода  жінки, майнові, житлові, політичні  та інші охоронювані законом права  та інтереси). Правоохоронюваними інтересами, яким загрожує небезпека, можуть також  бути: безпека виробництва, громадський  порядок (наприклад, для відвернення  небезпеки, що виникла внаслідок  повені і загрожує нормальній роботі підприємства, громадянин руйнує будівлю). Нарешті, небезпека може загрожувати  інтересам держави: зовнішній безпеці, обороноздатності, порядку управління, інтересам правосуддя, збереженню державної  таємниці, майну тощо (наприклад, для  усунення небезпеки, що виникла внаслідок  пожежі і загрожує майну, особа змушена  пошкодити частину цього майна  заради порятунку іншого). Небезпека  при крайній необхідності повинна  бути наявною, тобто безпосередньо  загрожувати правоохоронюваним  інтересам. Якщо така небезпека ще не виникла або,   навпаки, уже  реалізувалася в заподіяній шкоді, то це виключає стан крайньої необхідності. Початковий момент виникнення небезпеки  має місце, коли виникла загроза  безпосереднього заподіяння шкоди (наприклад, існує безпосередня загроза  затоплення, аварії, смерті тощо). Кінцевий момент існування такої небезпеки  визначається або припиненням цієї загрози, або її реалізацією (наприклад, пожежа знищила майно або погашена, паводок спав, зсув припинився, аварія відвернена тощо). Іноді особа може помилково вважати, що безпосередня небезпека існує, а насправді  вона відсутня. Заподіяння шкоди правоохоронюваним  інтересам у таких випадках повинно  розцінюватися за правилами уявної крайньої необхідності, що аналогічні правилам уявної оборони.

4. Другим елементом підстави  крайньої необхідності є відсутність  реальної можливості усунути  небезпеку, що загрожує, іншими  засобами, ніж вчиненням дії, що  підпадає під ознаки якогось  діяння, передбаченого КК.

Неможливість усунення небезпеки  іншими засобами свідчить, що особа  в обстановці, яка склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можливості усунути безпосередню небезпеку  відсутні. Інакше кажучи, заподіяння шкоди  повинно бути єдино можливим засобом  захисту від такої небезпеки. Тому, якщо в особи є декілька засобів усунення небезпеки, у тому числі і не пов'язаних із можливістю заподіяння шкоди, то це означає, що вона не знаходиться в стані крайньої необхідності, а значить, і заподіяну  нею шкоду не можна визнати  правомірною. Зрозуміло, це правило  поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлювала наявність  у неї декількох можливостей  усунення небезпеки, але не скористалася тією з них, що не пов'язана із заподіянням  шкоди правоохоронюваним інтересам. Якщо ж у цій ситуації була допущена помилка, то оцінка заподіяння шкоди  повинна проводитися за правилами  уявної крайньої необхідності.

Очевидно, що в стані крайньої необхідності відбувається сутичка  двох правоохоронюваних інтересів: з одного боку, правоохоронюваному інтересу загрожує безпосередня небезпека, а з іншого - особа перебуває  в такому положенні, при якому  єдиним засобом усунення   цієї небезпеки є заподіяння шкоди  так само правоохоронюваним інтересам. Ця особливість, за якої відбувається сутичка "права з правом", накладає свій відбиток і на ознаки діяння, що вчиняється в стані крайньої необхідності.

5. Ознаки діяння, що вчиняється  в стані крайньої необхідності, характеризують: 1) його мету; 2) спрямованість  (об'єкт) заподіяння шкоди; 3) характер  дій; 4) своєчасність заподіяння шкоди; 5) межі заподіяння шкоди.

6. Мета крайньої необхідності. Слова в ст. 39 КК, що дія в  стані крайній необхідності застосовується "для усунення небезпеки"  означають, що метою крайньої  необхідності є саме усунення  небезпеки. Так, особа уявляє, яким чином небезпека буде  усунена: шляхом знищення або  пошкодження джерела небезпеки,  шляхом перевезення людей у  безпечне місце за допомогою  взятого без дозволу чужого  транспорту тощо.

7. Спрямованість (об'єкт)  заподіяння шкоди. У стані крайньої  необхідності шкода заподіюється  правоохоронюваним інтересам держави,  суспільства або особі. У літературі  вважають, що шкода при крайній  необхідності може бути заподіяна  лише інтересам "третіх осіб", тобто підприємствам, установам,  організаціям або окремим громадянам, що не викликали небезпеку  і звичайно не пов'язані зі  створенням цієї небезпеки. Типовим  є приклад, коли водій сільгосппідприємства, залишивши на дорозі бідони  з молоком, відвозить у лікарню  потерпілих від аварії, що виникла  не з вини водія, а в цей  час молоко викрадається невідомими. Шкода в такому випадку заподіюється  сільгосппідприємству, яке ніяким  чином не причетне до виникнення  небезпеки, що загрожувала потерпілим. Проте у ряді випадків особа  змушена заподіювати шкоду самому  джерелу небезпеки, щоб ліквідувати  його, локалізувати, знизити інтенсивність  впливу тощо (наприклад, перехожий,  побачивши некерований автомобіль, що рухається з гори, спрямовує  його в кювет, попереджаючи  тим самим наїзд на дітей). Іноді  стверджують, що за правилами  крайньої необхідності слід розглядати  заподіяння шкоди тому, хто нападає,  якщо ним явно є особа неосудна, малолітня або   така, що діє  в стані фактичної помилки.  Але це не так. У цьому  випадку має місце необхідна  оборона, ознакою якої є заподіяння  шкоди саме тому, хто посягає,  незалежно від його фізичних  або психічних властивостей.

8. Характер дій. Відповідно  до закону крайня необхідність  припускає лише активну поведінку  суб'єкта. За своїми зовнішніми  ознаками крайня необхідність  може виражатися, наприклад, у  різних самоуправних діях, пов'язаних  із вилученням майна, його ушкодженням  або знищенням, викраденням зброї  або наркотичних засобів, крадіжкою  транспорту, приховуванням злочинів, розголошенням державної або  військової таємниці, порушенням  різноманітних правил безпеки,  заподіянням шкоди життю або  здоров'ю людини, позбавленням його  особистої волі тощо. Подібні  дії за зовнішніми своїми ознаками  здатні підпадати під різноманітні  види злочинних посягань. Так,  умисне знищення або пошкодження  чужого майна підпадає під  ознаки ст. 194 КК, а розголошення  відомостей, що становлять державну  таємницю, під погрозою вбивства  підпадає під ознаки злочину,  передбаченого в ст. 328 КК, тощо.

9. Своєчасність заподіяння  шкоди полягає в тому, що вона  може бути заподіяна лише протягом  часу, поки існує стан крайньої  необхідності. Якщо ж такий стан  ще не виник або, навпаки,  уже минув, то заподіяння шкоди  в цьому випадку (так звана  "передчасна" і "спізніла" крайня необхідність), може тягнути  відповідальність на загальних  засадах.

10. Межі заподіяння шкоди.  КК не визначає межі заподіяння  шкоди в стані крайньої необхідності, проте висновок про ці межі  може бути зроблений, виходячи  з тлумачення ч. 2 ст. 39 КК, що визначає  перевищення меж крайньої необхідності  як умисне заподіяння шкоди  більш значної, ніж шкода відвернена. Отже, граничною і правомірною  у стані крайньої необхідності  повинна визнаватися заподіяна  шкода, якщо вона рівнозначна  шкоді відверненій або є менш  значною, ніж відвернена шкода.

Інакше кажучи, закон пов'язує правомірність заподіяної шкоди  із співрозмірністю цієї шкоди небезпеці, що   загрожує: фактично заподіяна  шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потенційна шкода, яка містилася в загрожуючій  небезпеці.

Визначення рівної або  меншої значимості заподіяної шкоди  передбачає її порівняння із загрожуючою  шкодою. Але відвернена шкода - це завжди потенційна шкода, яка містилася  в небезпеці, що погрожує, а заподіяна  шкода - це завжди шкода фактична, реальна. Крім того, нерідко зазначені види шкоди спрямовані на блага різної суспільної значущості і це здатне ускладнити оцінку їхньої спів-розмірності (наприклад, небезпека, що загрожує здоров'ю  людей, усувається шляхом знищення приватного майна). Тому вирішення питання про  порівняльну їхню ціннісну характеристику в кожному випадку залежить від  конкретних обставин справи. При однорідності відверненої і заподіяної шкоди  можливе порівняння їх за допомогою  критеріїв, зазначених у законі або  вироблених судовою практикою (наприклад, за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень, за вартістю знищеного або ушкодженого  майна тощо). У разі ж зіставлення  якісно неоднорідних видів шкоди  критеріями виступають загальновизнана  людська мораль; ієрархія цінностей, де вищою цінністю визнається людина і її права та свободи; правосвідомість  і правова культура населення  тощо. У будь-якому разі КК визнає правомірним позбавлення життя  людини в стані крайньої необхідності для порятунку власного життя, якому  загрожувала безпосередня небезпека, яку в даній обстановці не можна  було усунути іншими засобами.

11. Перевищення меж крайньої  необхідності (ексцес) - це умисне  заподіяння шкоди правоохоронюваним  інтересам, якщо така шкода  є більш значною, ніж відвернена  шкода (ч. 2 ст. 39 КК). Тому умисне  позбавлення життя двох або  більше осіб у стані крайньої  необхідності для порятунку життя  однієї особи повинно визнаватися  ексцесом крайньої необхідності, оскільки це свідчить про заподіяння  більш значної шкоди порівняно  зі шкодою відверненою. Іноді  вважають, що такий ексцес має  місце за наявності можливості  усунути погрожуючу небезпеку  іншими засобами, ніж заподіянням  шкоди. Але тут   не можна  говорити про перевищення меж  крайньої необхідності, бо наявність  можливості усунути небезпеку  іншими засобами свідчить про  те, що особа не перебувала  в самому стані крайньої необхідності  і тому, природно, не могла перевищити  її межі.

Треба мати на увазі, що особа, у стані крайньої необхідності часто  перебуває в екстремальній ситуації, є непідготовленою до відвернення  небезпеки, що виникла, відчуває сильне душевне хвилювання тощо. У зв'язку з цим ч. 3 ст. 39 КК встановлює, що особа  не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного  хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити  відповідність заподіяної шкоди  цій небезпеці.

КК не передбачає спеціальної  відповідальності за ексцес крайньої необхідності. Такі дії повинні бути кваліфіковані на загальних засадах, проте перевищення меж крайньої необхідності враховується законом  як обставина, яка пом'якшує покарання (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК).

12. Крайню необхідність  слід відрізняти від необхідної  оборони за такими ознаками: 1) підставою необхідної оборони  є суспільно небезпечне посягання  людини, що викликає необхідність  у його негайному відверненні  або припиненні; підстава крайньої  необхідності - небезпека, що безпосередньо  загрожує правоохоронюваним інтересам,  яку не можна усунути в даній  обстановці інакше, ніж заподіянням  шкоди; 2) при необхідній обороні  шкода повинна бути заподіяна  лише тому, хто посягає; при  крайній необхідності шкода заподіюється  правоохоронюваним інтересам держави,  суспільства або особи, тобто  при необхідній обороні відбувається  сутичка "права з не правом", а при крайній необхідності, навпаки,  сутичка "права з правом"; 3) при необхідній обороні заподіяна  тому, хто посягає, шкода повинна  відповідати небезпеці посягання  та обстановці захисту; при  крайній необхідності заподіяна  шкода повинна бути рівнозначною  або менш значною, ніж шкода  відвернена; 4) перевищення меж необхідної  оборони тягне привілейовану  відповідальність і лише у  випадках, спеціально передбачених  статтями 118   і 124 КК, а за  перевищення меж крайньої необхідності  відповідальність настає на загальних  засадах, хоча сам факт такого  перевищення розглядається як  обставина, яка пом'якшує покарання.

3.УМОВИ ПРАВОМІРНОСТІ  КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ

1. Умови правомірності  крайньої необхідності стосуються  як заморожуючої небезпеки, так  і захисту від неї.

2. Умови правомірності  крайньої необхідності, які характерні  для загрожуючої небезпеки:

А) Джерело небезпеки, яке  викликає стан крайньої необхідності, може бути найрізноманітніше: це різні  сили та явища природи (повінь, землетрус, пожежа, дія низьких температур, тощо), дії людини, рухи машин, механізмів, напад тварин, інші обставини, які  становлять небезпеку життю і  здоров’ю людей або загрожують державним, суспільним інтересам. Так, при пожежі в населеному пункті виникла  необхідність зруйнувати чийсь будинок, щоб будинок не перекинувся на інші будинки. В цьому прикладі та в наведених раніше знищення державного чи особистого майна розцінюється як правомірні дії. Таким були визнані  дії двох молодих людей, яких завірюха застала в полі, і вони, не маючи  змоги дістатися до населеного пункту, щоб зігрітися (врятувати життя), спалили частину соломи, що належала колгоспові.

Стан крайньої необхідності може виникнути внаслідок тяжкої хвороби людини, яка вимагає негайної доставки в лікарню. Так от, самовільне оволодіння транспортним засобом в  цих цілях буде розцінюватись  як правомірне.

Крайня необхідність має  місце і у випадку колізії  обов’язків, коли особа виконує  один з них, більш важливий, невиконання  якого потягнути за собою більш  небезпечні наслідки, ніж невиконання  іншого обов’язку, яким особа в  даному випадку вимушена знехтувати.

Часто стан крайньої необхідності виникає внаслідок суспільно-небезпечних, злочинних дій іншої особи. Наприклад, касир під час розбійного нападу передає нападаючому, який погрожує пістолетом, державні гроші.

Б) Небезпека повинна бути наявною. Тільки така небезпека створює  між інтересами, які охороняються законом, зіткнення, при якому збереження одного може бути здійснено лише шляхом порушення іншого. Загроза завдання шкоди особистим чи   суспільством інтересам у майбутньому, чи загроза, яка вже минула, не створює стану  крайньої необхідності. Касир передає  гроші злочинцю, який погрожує розправитись у майбутньому, якщо вимога не буде виконана. Ці обставини не виключають відповідальності касира за передачу державних грошей злочинцеві. Адже в даному випадку ще не виникла  безпосередня небезпека для життя  і здоров’я касира, а отже, немає і стану крайньої необхідності. У тих випадках, коли на особі  лежить спеціальний обов’язок боротися з небезпекою, її наявність  не може, безумовно служити підставою  для посилання на стан крайньої необхідності при врятуванні тих особистих  інтересів, ризикувати якими особа  повинна була в боротьбі з цією небезпекою. Через це пожежник не має  права ухилитися від гасіння  пожежі, посилаючись на те, що це у  нього єдина можливість уникнути опіків.