Крайня необхідність

 

 

4. Перевищення  меж крайньої необхідності.

       Питання про перевищення меж крайньої необхідності у науці кримінального права є дискусійним. Кримінальний кодекс України 2001 року вперше сформулював визначення цього поняття, однак його законодавча конструкція й досі викликає сумніви щодо правильності кримінально-правової регламентації названої обставини, яка виключає злочинність діяння.

        Відповідно до ст. 39 КК особа притягується до кримінальної відповідальності, якщо вона у обстановці крайньої необхідності умисно заподіяла шкоду охоронюваним законом інтересам, і якщо ця шкода є більш значною, ніж відвернена. З цього визначення випливає, що ознаками перевищення меж крайньої необхідності є:

1)  наявність стану  крайньої необхідності, тобто наявність  безпосередньої небезпеки заподіяння  шкоди правоохоронюваним інтересам;

2)  неможливість усунення  існуючої небезпеки діянням, не  пов’язаним із заподіянням шкоди  іншим правоохоронюваним інтересам;

3)  заподіяна шкода  є більш значною, ніж відвернена ;

4)  шкода у стані  крайньої необхідності заподіяна  умисно.

          Доцільно зазначити, що існуючій трактовці поняття «перевищення меж крайньої необхідності» передувало досить складне та неоднозначне формування цієї норми, проте проблема допустимості заподіяння рівнозначної шкоди, коли об’єктом виступає життя або здоров’я людини, так і залишилась невирішеною.

           Кримінально-правова норма про крайню необхідність, закріплена у Кримінальному кодексі України 1960 року, на думку вчених, вона не повною мірою враховувала стан, у якому особа вимушена заподіяти шкоду певним охоронюваним законом інтересам заради відвернення шкоди, що загрожує іншим охоронюваним законом інтересам. При вирішенні цієї проблеми законодавець недостатньо врахував стан особи, яка опинилася у екстремальній ситуації, коли вкрай складно зорієнтуватись, правильно оцінити характер небезпеки, що загрожує певним охоронюваним законом інтересам, обстановку, яка склалася, а також наявність можливих засобів усунення небезпеки. У законі містилась вимога, що заподіяна шкода має бути тільки меншою порівняно з відвернутою, а поняття «перевищення меж крайньої необхідності» не було сформульовано взагалі, що, на думку окремих науковців, обмежувало можливості громадян з усунення небезпеки.

         Так, Т.Г. Шавгулідзе відстоював точку зору, відповідно до якої перевищення меж крайньої необхідності можливо лише при «пошкодженні інтересу рівного або більшого, ніж врятований інтерес». Проте В.М. Козак не погоджувався з таким підходом і доводив, що перевищення меж крайньої необхідності наявне не тільки при порушенні відповідності шкоди заподіяної та шкоди усунутої, а й при можливості усунути небезпеку, що загрожує іншими засобами. Ю.В. Баулін вважав, якщо межі крайньої необхідності визначаються не тільки відповідністю шкоди небезпеці, що загрожує, а й обстановці, при якій вона усувається. Отож треба визнати, що ексцес крайньої необхідності наявний при явній невідповідності заподіяної шкоди характеру небезпеки, що загрожує, або обстановці, при якій усувалась ця небезпека. Незважаючи на те, що наведені точки зору стосуються кримінально-правового регулювання крайньої необхідності до прийняття чинного КК України, вони актуальні й нині.

          Таким чином, законодавець, бажаючи підвищити соціальну активність людей щодо відвернення шкоди охоронюваним законом інтересам, у КК України 2001 року вперше сформулював поняття «перевищення меж крайньої необхідності», виходячи з якого крайня необхідність вважається правомірною за умови заподіяння охоронюваним законом інтересам як менш значної шкоди, так і рівнозначної порівняно з відвернутою.

          І якщо стосовно об’єктів нематеріального характеру такий законодавчий підхід можна сприйняти, та що стосується посягання на такі блага, як життя та здоров’я людини, на думку окремих науковців, з ними погодитись не можна. Аналіз юридичної літератури підтверджує, що окреслена проблема має прямо протилежні підходи з боку науковців, які займались її дослідженням. У житті трапляються безвихідні ситуації, коли бездіяльність може призвести до неминучої загибелі всіх осіб, що перебувають у тяжкому становищі, коли заподіяння смерті з метою врятування життя однієї (декількох) людей визнається допустимим. Так, питання про кваліфікацію дій альпініста, який обрізав мотузку, до якої був прикріплений його товариш, неодноразово обговорювалось на шпальтах монографічних видань. М.Д. Шаргородський вважав, що такі дії мають бути покараними й особа повинна нести відповідальність на загальних підставах.

 

          Аналогічної точки зору дотримуються М.О. Овезов, М.М. Паше-Озерский, М.І. Якубович та інші радянські криміналісти. Вони зазначають, що цей випадок не може бути виправданий станом крайньої необхідності, і альпініст, який обрізав мотузку, має нести кримінальну відповідальність. Ю.В. Баулін, розглядаючи зазначений випадок, стверджує: «... правомірними повинні бути визнані дії альпініста, який обрізав мотузку, до якої був прив’язаний його товариш, який зривався та тягнув його у безодню. У цьому випадку заподіяна шкода цілком відповідає характеру небезпеки – смерть однієї людини усуває загрозу смерті двох людей».

          На думку окремих вчених, з якими я цілком погоджуюсь, виправдання людини лише тим, що смерть однієї людини запобігає настанню смерті двох людей, несе в собі велику небезпеку заохочення подібних дій суспільством. Адже, особа, яка перебуває в екстремальних умовах, не завжди спроможна точно зіставити заподіювану шкоду та шкоду відвернену, особливо коли йдеться про життя або здоров’я людини. Тому виникає проблема правової оцінки ситуації, коли особа заподіює смерть іншій особі (не причетній до виникнення небезпеки, що їй загрожує) заради врятування власного життя. Відповідно до змісту ст. 39 КК України це визнається правомірним, не кримінально караним діянням, що на мою думку, не може бути виправданим, насамперед з точки зору моралі.

          Отже, на засадах етики і моралі проблема припустимості врятування власного життя або здоров’я за рахунок заподіяння шкоди життю або здоров’ю іншої особи не може вирішуватись позитивно, про що йдеться у багатьох наукових дослідженнях. Так, на думку М.М. Турецького, заподіяння рівної шкоди порівняно з відвернутою не усуває суспільно небезпечний характер вчиненого та суперечить загальнолюдській моралі. Автор зазначає, що навіть неприпустимо рятування свого майна за рахунок знищення чужого рівноцінного майна, а тим більше недопустимо рятування власного життя за рахунок загибелі іншої людини. Щодо цього питання, то не можна сказати, що воно є повністю дослідженим, адже існує багато різних думок серед вчених, які займаються цим питанням, дискусії ведуться і до сих пір.

          Також треба мати на увазі, що особа, перебуваючи в стані крайньої необхідності, часто в екстремальних ситуаціях, є непідготовленою до відвернення виниклої небезпеки, у стані сильного душевного хвилювання тощо. У зв’язку з цим ч.3 ст.39 встановлює, що “особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці”. КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес крайньої необхідності. Такі дії повинні бути кваліфіковані на загальних засадах, проте стан крайньої необхідності повинен враховуватися судом як обставина, що пом’якшує покарання (п. 8 ч.1 ст. 66).

         До системи обставин, що виключають злочинність діяння, відносять необхідну оборону, уявну оборону, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння, пов'язане з ризиком, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації. Крайня необхідність має свої певні особливості, які відрізняють її від інших.

          Насамперед, крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборони за такими ознаками: 1) підставою необхідної оборони є суспільно небезпечне посягання людини, що викликає необхідність у його негайному відверненні або припиненні; підстава крайньої необхідності - небезпека, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам, яку не можна усунути в даній обстановці інакше, ніж заподіянням шкоди; 2) при необхідній обороні шкода повинна бути заподіяна лише тому, хто посягає; при крайній необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи, тобто при необхідній обороні відбувається сутичка "права з не правом", а при крайній необхідності, навпаки, сутичка "права з правом"; 3) при необхідній обороні заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна відповідати небезпеці посягання та обстановці захисту; при крайній необхідності заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена; 4) перевищення меж необхідної оборони тягне привілейовану відповідальність і лише у випадках, спеціально передбачених статтями 118 і 124 КК, а за перевищення меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних засадах, хоча сам факт такого перевищення розглядається як обставина, яка пом'якшує покарання.

            Щодо крайньої необхідності та уявної оборони, то 1) при уявній обороні під час невизначеної обстановки відсутнє реально небезпечне посягання, а в крайній необхідності небезпека, що виникла є наявною, дійсною (реальною); 2) при уявній обороні особа, перебуваючи у невизначеній обстановці, помилково сприйняла певну поведінку іншої людини за наявне посягання, при крайній необхідності, дії з боку іншої людини становлять реальну небезпеку, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам; 3) при уявній обороні, через помилкове сприйняття наявності посягання потерпілому заподіюється шкода, при крайній необхідності шкода заподіюється так званим третім особам.

           Крайня необхідність та затримання особи, що вчинила злочин характеризуються тим, що 1) затримання особи, що вчинила злочин тут дії насамперед спрямовані на затримання злочинця, який вчинив злочинне посягання, а при крайній необхідності дії спрямовані лише для усунення небезпеки; 2) при затриманні особи, що вчинила злочин сам злочин вчинений (закінчений), а при крайній необхідності існує наявність небезпеки заподіяння шкоди об’єктові захисту, тобто небезпека виникла є дійсною, наявною і ще не минула; 3) при затриманні особи, що вчинила злочин певна шкода здійснюються щодо особи, що вчинила злочин, при крайній необхідності шкода завдається третім особам.

            Щодо крайньої необхідності і виконання наказу та розпорядження, то правомірність виконання обов’язкового наказу, на відміну від крайньої необхідності, виключає злочинність діяння за будь-якими мотивами. Для визнання заподіяння шкоди правомірним достатньо, щоб воно було підпорядковано цій меті і зовсім необов’язково, щоб ця мета фактично була досягнута. При крайній необхідності ж шкода визнається правомірною тільки за умови, що вона заподіяна з метою усунення небезпеки. Що ж стосується об’єктів заподіяння шкоди при виконанні наказу або розпорядження, то потрібно зазначити, що вони повністю збігаються з тими, яким заподіюється шкода у стані крайньої необхідності. Збігається й характер діяння, оскільки і крайня необхідність, і виконання наказу або розпорядження діяння мають зовнішню подібність зі злочинами й можуть бути вчинені як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності. Закон не визначає поняття «перевищення меж виконання наказу або розпорядження». Проте у науковій літературі зазначається, що шкода, заподіяна охоронюваним законом інтересам при виконанні наказу не може бути безмежною. Її межі визначаються змістом цього наказу, саме така шкода і визнається правомірною, відповідно, якщо виконавець вийшов за ці межі, тобто заподіяв явно надмірну шкоду, ніж це передбачено наказом, його дії доцільно розглядати як перевищення меж заподіяння шкоди. Що ж до виконання явно злочинного наказу або розпорядження, то відповідно до ч. 4 ст. 41 КК особа підлягає кримінальній відповідальності. Разом з тим, М.І. Тяжкова зазначає, що коли підлеглого примушують до виконання злочинного наказу, наприклад, під погрозою зброї, спричинення шкоди розглядається за правилами про крайню необхідність. Тобто шкода, заподіяна внаслідок виконання такого наказу, повинна бути менш значною, ніж відвернута, а відтак, хоч і не виключається правомірне заподіяння шкоди, проте в такому випадку це відбувається за інших підстав (крайня необхідність). Таким чином можна сказати, що юридична природа виконання наказу є відмінною від природи крайньої необхідності. Наказ передбачає обов’язкове виконання адресної вимоги до підлеглого, небезпека, що загрожує при крайній необхідності, не носить (і не може носити) адресної спрямованості, не може мати на меті підкорення волі іншої особи (виконавця). У цьому і полягає відмінність юридичної природи цих двох обставин, незважаючи на те, що окремі їхні ознаки схожі.

           Такі обставини, як: фізичний або психічний примус; діяння, пов’язане з ризиком; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації мають багато спільного з крайньою необхідністю.

         Отже, збіг змісту багатьох ознак крайньої необхідності і ознак фізичного і психічного примусу; діяння, пов’язаного з ризиком; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

          Таким чином, можна дійти до висновку, що крайня необхідність займає в системі обставин, що виключають злочинність діяння, центральне (особливе) місце серед тих, в основу яких покладено як здійснення суб’єктивного права, так і виконання юридичного обов’язку. Такі обставини як фізичний або психічний примус; діяння, пов’язане з ризиком; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації мають спільні з крайньою необхідністю витоки, оскільки зміст багатьох ознак цих обставин є подібним.

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Відмінність  крайньої необхідності від необхідної  оборони.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

З викладеного можна зробити  висновок, насамперед те що аналіз історичного  розвитку свідчить, що первісно в основу визнання заподіяння шкоди в стані  крайньої необхідності незлочинною, був  покладений принцип: «що не дозволено  законом, дозволено необхідністю». Поступово в процесі розвитку суспільних відносин крайня необхідність набувала різного правового статусу. Найбільш значимою тенденцією у розвитку крайньої необхідності до початку ХХ століття стало розширення випадків правомірного заподіяння шкоди охоронюваним законом інтересам – від окремих  приватних випадків до закріплення  широкого кола юридичних фактів виникнення стану крайньої необхідності та встановлення критеріїв допустимості шкоди, заподіяної в стані крайньої необхідності. Також  вперше в історії розвитку кримінально-правової норми, що регулює крайню необхідність, у КК 2001 році внесено кардинальні  зміни:

 

– відповідно до Конституції  України змінено пріоритетність інтересів, які є об’єктом захисту  в умовах крайньої необхідності, на користь особистих інтересів  перед інтересами держави та суспільства;