Найдавніша людність на територіїї україни

Реферат на тему: 

“Найдавніша людність території України” 

(доба палеоліту,  мезоліту, неоліту, енеоліту, бронзи) 

 

ПЛАН 

1. Доба палеоліту  (I млн років тому — X тис. до н. е.) 

2. Мезоліт (IX —  VI тис. до н. е.) 

3. Неоліт (VI — початок IV тис. до н. е.) 

4. Енеоліт (IV —  III тис. до н. е.) 

5. Доба бронзи (II тис. до н. е.) 

Список використаної літератури 

1. Доба палеоліту  (I млн років тому — X тис. до н. е.) 

Найдревніші сліди  життєдіяльності людей на теренах  України належать до

ранньоашельської  епохи. Ще кілька десятиліть тому вважалося, що витоки

первісних міграцій на її простори слід шукати на південному сході (у

Кавказькому регіоні). Однак дослідження багатошарової стоянки біля

с.Королеве в Закарпатті, найнижчий шар якої датується часом гюнцького

зледеніння (близько 1 млн років тому), істотно змінили ці уявлення (В.

Гладилін). Так, колекція ранньоашельських знахідок з Королеве, яка

включає чопери, примітивні ручні рубила, різаки тощо, виготовлені з

місцевої вулканічної породи, знаходить аналогії серед палеолітичних

знарядь Передньої  Азії (Убейдія) та Чехії (Бечов). Це підводить до

висновку про те, що шляхи первинного заселення території  України

проходили через  Балкани та Центральну Європу. Освоєння людиною

українських теренів  тривало і в наступну історичну  епоху: в Закарпатті,

Прикарпатті, Поліссі, Наддніпрянщині, Північно-Західному Причорномор’ї,

Криму, Донбасі, Приазов’ї  відомо кілька сотень мустьєрських

місцезнаходжень. Деякі з них склалися на місцевій ашельській основі,

інші пов’язані з черговими хвилями міграцій, що відбулися вже в

мустьєрський час (В. Станко). 

Багаторічні дослідження з’ясували, що в добу верхнього палеоліту

територія України  була заселена надзвичайно щільно: загальна кількість

населення становила  тут близько 60 тис. осіб. На сьогодні в її межах

відомо близько 800 пам’яток даного історичного періоду, де виявлені

унікальні господарсько-побутові комплекси з залишками жител  із кісток

мамонта, крем’яними та кістяними знаряддями, зразками первісного

мистецтва тощо. Разом  із тим антропологічні матеріали  з

верхньопалеолітичних  місцезнаходжень України мають  украй фрагментарний

характер (уламки черепів  і зубів із Чулатово І, Новгород-Сіверського,

Анетівки II, Пушкарів, Мізина; уламки плечових кісток з

Новгород-Сіверського  та Кормані IV і кістки лівої ноги з поселення

Городок II), що не дає  змоги відтворити морфологічні риси творців

матеріальної та духовної культури цього періоду. 

Певне уявлення про антропологічний тип верхньопалеолітичної людності

України дають знахідки в інших регіонах Східної Європи: Подонні

(Костьонки) та  на Клязьмі (Сунгир). 

Отже, антропологічний  склад неоантропів Східної Європи був неоднорідним.

Це пояснюється  кількома обставинами, а саме: поліморфізмом

верхньопалеолітичної  людності; міграціями первісних колективів із досить

віддалених територій; змішуванням прийшлих та місцевих груп, серед яких,

очевидно, були й  нащадки носіїв мустьєрських традицій. 

2. Мезоліт (IX —  VI тис. до н. е.) 

Приблизно 12 — 10 тис. років тому на земній кулі відбулися глибокі10 тис. років тому на земній кулі відбулися глибокі

кліматично-географічні  зміни, спричинені загальним потеплінням. Льодовий

панцер, що протягом тисячоліть сковував Європу, повільно відповз на

північ і через деякий час звільнив береги глибокого прісноводного озера,

яке існувало на місці сучасного Балтійського моря. Це величезне

водоймище, рівень котрого був значно вищий від рівня Світового океану,

було відгороджене від Атлантики гігантською крижаною греблею. Після

прориву льодової перемички  біля гори Білінтен у Центральній Швеції

рівень цього холодного прильодовикового озера впав на 30 м, і воно

заповнилося теплими  солоними водами Атлантичного океану. Це привело до

різкого потепління й зволоження клімату. На теренах України, як і

повсюдно у Північній півкулі, поступово склалася сучасна гідрофізична

мережа й виникли  ландшафтні структури помірної зони: ліс, лісостеп і

степ. Розпочалася  нова геологічна епоха — голоцен, яка триває й нині. 

Початок голоцену в  Наддніпрянщині збігся з початком нової  історичної

доби — мезоліту, або середнього кам’яного віку. В нових

кліматично-географічних умовах первісні громади освоїли  й нові форми

господарювання. Зникли мамонти, а з ними й колективне загінне полювання,

яке донедавна складало основу життєдіяльності людей. Це спонукало

мисливців мезолітичної доби до індивідуального пошуку здобичі  й винаходу

лука — далекобійної дистанційної зброї, що мала неабияку вбивчу силу.

Так, на стоянці Ігрінь І поблизу Дніпропетровська знайшли  хребець

бізона, відросток  якого пробито кістяним наконечником стріли наскрізь. 

На теренах України  на сьогодні відомо понад 300 мезолітичних

місцезнаходжень. Серед них — і довгочасні поселення з залишками жител,

де могли мешкати  від 50 — 60 до 100 — 150 осіб, і короткотривалі

стоянки, і поодинокі  поховання, і колективні родові некрополі. Зібрані

під час розкопок цих пам’яток остеологічні колекції не мають собі рівних

у світі. 

Уперше скелети  людей мезолітичної доби були знайдені в Криму: в гротах

Фатьма-Коба, де був  похований чоловік зрілого віку, та Мурзак-Коба, де

виявлено парне  поховання — чоловіка зрілого  віку та жінки 20 — 23 років.

Дослідження показали, що всі вони характеризуються доліхокранією,

широким обличчям, різко випнутим носом. Ці риси були властиві носіям так

званого протоєвропейського, або пізньокроманьйонського, типу (Г.

Дебець). Цікаво, що «мурзак-кобинець» мав неправильний, «східчастий»

прикус зубів, наслідком  якого є випинання вперед нижньої  щелепи.

Висловлювалося припущення, що це — не природжена, а набута за життя

ознака, пов’язана з давнім чинбарним виробництвом: для надання шкіряним

ременям міцності й  еластичності їх протягом тривалого  часу жували. Це

спричинювало стирання верхніх різців і утворення неправильного прикусу. 

Між мезолітичними  племенами Наддніпрянщини існували напружені стосунки і

відбувалися часті  збройні сутички. Ймовірною причиною таких взаємин була

неоднорідність етнічного  складу цих племен. Дані висновки добре

узгоджуються з  підсумками антропологічних досліджень. их досліджень. 

Зусиллями Г. Дебеця, Т. Кондукторової, І. Гохмана доведено, що в добу

мезоліту в Дніпровському  Надпоріжжі мешкали представники трьох

антропологічних типів: давньосередземноморського, протоєвропейського та

змішаного, який утворився  в результаті їх метисації. 

Давньосередземноморський  тип представлений у найдавнішому могильнику

поблизу с. Волоське.  

Протоєвропейський тип властивий небіжчикам із Василівки  І і частині

небіжчиків із Василівки III, похованим у зібганому положенні. Вони

визначаються високим  зростом, доліхокранією, високою мозковою коробкою,

значним розвитком  рельєфу, широким обличчям, середньої  ширини носом, що

добре виступає з площини лиця. Подібні морфологічні варіанти були

поширені серед  мезолітичної людності Центральної  та Північної Європи

(могильники Гоєдик  у Франції, Лепинський Яр у  Подунав’ї, Звейнеки в

Латвії, Оленячий Острів у Карелії, Попово в Росії), генетичні витоки

якої сягають пізнього палеоліту. 

У фінальному палеоліті  в лісостеповій та степовій зонах України

з’явилися вихідці  з Верхнього та Середнього Дніпра, які, очевидно, мали

риси протоєвропейського типу. Вони витіснили з Надпоріжжя місцеву

людність — носіїв культури Східного Гравету Причорномор’я, яким був

властивий давньосередземноморський тип. У пониззі Південного Бугу, на

Інгулі та у Приазов’ї  прибульці змішалися з місцевими  племенами (Л.

Залізняк). Наслідком цих процесів, пов’язаних із формуванням кукрекської

мезолітичної культури, була поява нового антропологічного типу, що

характеризується  доліхокранією, помірно широким обличчям, середнім за

шириною носом. Він  представлений невеликою серією випростаних кістяків

могильника Василівка III (7 поховань). 

Процес формування антропологічного складу мезолітичної людності

Наддніпрянщини тривав тисячоліття: міграційні хвилі накочувалися то з

півночі, то з півдня, то з заходу, то зі сходу, аж поки

північноєвропеоїдний (протоєвропейський) тип не став домінувати у цьому

регіоні. 

3. Неоліт (VI — початок IV тис. до н. е.) 

Неолітична доба — остання, завершальна стадія кам’яного віку, яка

характеризується  переходом від привласнювальних форм господарства

(мисливство, рибальство, збиральництво) до відтворювальних  (землеробства

й тваринництва). У цей історичний період люди доместикували майже всі

види теперішніх свійських тварин, винайшли прогресивніші способи обробки

каменю (шліфування, розпилювання, свердління), навчилися  виготовляти

нові знаряддя праці — сокири, тесла, долота, а також глиняний посуд. Усе

це викликало такі величезні зрушення в життєдіяльності  первісної людини,

що їх англійський археолог Гордон Чайлд назвав неолітичною революцією. 

В межах України  відомо понад 600 неолітичних місцезнаходжень. На думку

багатьох фахівців, вони належать принаймні до семи археологічних

культур; а саме: бузько-дністровської, тиської, лінійно-стрічкової

кераміки, носії яких вже перейшли до землеробства й скотарства;

ямково-гребінчастої кераміки, людність котрої займалася  традиційними

промислами —  мисливством, рибальством і збиральництвом; твом і збиральництвом;

сурсько-дніпровської, дніпровсько-донецької та кримської, що їм були

характерні як традиційні, так і нові форми господарювання. 

На особливу увагу  серед різних категорій пам’яток неолітичної доби

України заслуговують великі колективні некрополі: Маріупольський,

Вільнянський, Вовнизький, Дереївський, Нікопольський, Лисогірський та

інші, звідки походить понад 800 кістяків. Більшість із них  зосереджено в

районах Дніпровського  Надпоріжжя, Приазов’я та Сіверського Дінця, тобто