Найдавніша людність на територіїї україни

в ареалі південної групи племен дніпровсько-донецької культури, в

середовищі якої деякі сучасні дослідники виділяють кілька археологічних

культур. 

Носії дніпровсько-донецької  культури ховали своїх небіжчиків на спині, з

випростаними, щільно зведеними ногами (які, вочевидь, зв’язували або

сповивали) та трохи  зігнутими руками. Кістяки, часто рясно посилані

вохрою, залягають  рядами, іноді у два, а то й у три «поверхи», часом по

декілька в одній  ямі (ймовірно, це були родичі). Місце  поховання,

мабуть, позначалося  невисоким земляним горбиком. Поряд  із тілами

небіжчиків клали крем’яні або кістяні вироби; поховальний одяг

прикрашався підвісками-нашивками із зубів оленя, перламутровими

намистинами, прикрасами з ікол кабана тощо. В окремих  могилах

Нікопольського та Лисогірського некрополів зафіксовані  скупчення

черепів, що, вочевидь, засвідчує культ шанування черепів  предків.

Подібні культи добре відомі з етнографічних джерел; ще порівняно недавно

вони існували в  деяких корінних народів Сибіру й  Далекого Сходу

(наприклад, у юкагирів). 

Антропологічні дослідження показали, що носії дніпровсько-донецької

культури характеризувалися  загальною масивністю, дуже сильним  розвитком

м’язового рельєфу, переважно великими розмірами черепа, що мав

здебільшого видовжену (доліхомезокранну) форму, дуже широким, середньої

висоти, іноді —  дещо сплющеним лицем, чітко окресленим носом. 

Специфічною особливістю  даної групи є значні розміри  та загальна

масивність кінцівок: за спостереженнями Г. Дебеця, ці люди були

довгоногішими, ніж  будь-який із сучасних народів, а кістки їхніх жінок

навіть грубіші, ніж  кістки сучасних чоловіків-москвичів. За розрахунками

цього вченого, вага пересічного чоловіка з поховань

дніпровсько-донецької  культури (без урахування жирового прошарку)

становила 75,5 кг, а  зріст — 172 — 174 см. Таке співвідношення ваги та

зросту вказує на те, що неолітична людність України визначалася

гармонійністю тілесної будови й неабиякою фізичною силою. 

Ще однією специфічною  рисою носіїв дніпровсько-донецької  культури є

винятково гарний стан зубної системи: відсутність випадків прижиттєвого

випадання зубів  та карієсу, який у Західній Європі та Північній Америці

відомий ще з мезолітичної епохи. Зуби здебільшого дуже стерті, що

свідчить про систематичне вживання грубої їжі. Багатьом черепам

властивий «східчастий» прикус. 

Більшість учених відносять  південну групу племен дніпровсько-донецької

культури до особливого варіанта протоєвропейського типу —  вовнизького

(В. Бунак), чи надпорізько-приазовського (І. Гохман). порізько-приазовського (І. Гохман).  

Очевидно, серед неолітичних племен України були поширені не лише

протоєвропейський, а й інші антропологічні варіанти. За аналогією з

сусідніми регіонами  можна припустити, що племена тиської,

бузько-дністровської  культур та культури лінійно-стрічкової кераміки

характеризувалися рисами давньосередземноморського  типу. Що ж до

культури ямково-гребінчастої кераміки, то її носіям, мабуть, була

властива певна  монголоїдна домішка. 

4. Енеоліт (IV —  III тис. до н. е.) 

Наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. деякі племінні групи, які

жили на території  України, освоїли мідь, усвідомивши її переваги перед

традиційними матеріалами. Поява металевих виробів, що мали сталі форми,

ознаменувала початок  нової, перехідної історичної епохи  — енеоліту, або

мідно-кам’яного віку. На думку вчених, визначальними рисами енеоліту є

подальший розвиток ранніх форм відтворювального господарства —

землеробства та скотарства, підвищення продуктивності праці, створення

умов для регулярного міжплемінного обміну. Починається розклад

первіснообщинного ладу, спостерігається майнове розшарування,

виділяється родоплемінна знать. Змінюються вірування, поховальні обряди

та звичаї, виникають  нові форми первісного мистецтва. 

У IV — на початку III тис. до н. е. у Дніпровському Правобережжі та в

деяких лівобережних районах Середньої Наддніпрянщини мешкали

землеробсько-скотарські племена трипільської культури, у  лісостеповій і,

частково, степовій зонах Лівобережжя — середньо-стогівської  культури, у

степовому Причорномор’ї  та в Криму — кемі-обинської культури. 

Трипільська культура, яка сформувалася на початку IV тис. до н. е.,

проіснувала близько 1500 років. В її розвитку простежують  три основних

етапи: ранній (4 — 3,6 тис. до н. е.), середній (3,6 — 3,1 тис. до н.

е.) та пізній (3,1 — 2,5 тис. до н. е.). 

Ранній та середній етапи трипільської культури представлені лише

поодинокими похованнями  в межах поселень (Лука-Устинська, Солончени II,

Верем’є, Незвіско, Ліпкани), з яких походять здебільшого фрагментарні

матеріали. За даними Г. Дебеця та М. Герасимова, черепи із Незвіско та

Солонченів II характеризуються рисами протоєвропеоїдного типу —  масивною

будовою мозкового  відділу, широким обличчям тощо. 

Більш репрезентативними є краніологічні та остеологічні серії, що

походять з пізньотрипільських могильників: Вихватинського, Більче-Злоте

та Чапаєвського. 

У середині IV тис., до н. е. Дніпровське Лівобережжя та басейн

Сіверського Дінця замешкували скотарські племена середньостогівської

культури, в межах  якої нині часто виділяють кілька археологічних

культур. Середньостогівці, що їх багато сучасних дослідників розглядають

як перших індоєвропейців на теренах України, частково асимілювали, а

частково відтіснили на північ дніпровсько-донецьку людність. 

Найчисленніша краніологічна  серія середньостогівської культури (12

черепів) походить із ґрунтового Олександрійського могильника на р.

Оскол. Цим знахідкам  притаманні значний розвиток м’язового  рельєфу,

доліхокранія, дуже широке, середньої висоти, гарно  профільоване обличчя, окранія, дуже широке, середньої висоти, гарно профільоване обличчя,

тобто риси протоєвропейського типу (Т. Сурніна). Що ж до нових

матеріалів з могильника Ігрінь, то вони засвідчують наявність в

антропологічному  складі людності даної культури тендітнішого

морфологічного компоненту (І. Потєхіна). 

Вчені вважають, що у  фізичному типі мезолітичного, неолітичного та е

неолітичного населення Лівобережжя простежується певна генетична

спадкоємність. Крім того, антропологічні матеріали дають  підстави для

висновку про досить тісні контакти між середньостогівськими й

трипільськими племенами. 

Окрему групу енеолітичних пам’яток Нижньої Наддніпрянщини та Степового

Лівобережжя становлять могильники новоданилівського типу, походження

яких остаточно  не з’ясоване. Здебільшого вони невеликі за розмірами:

одне-два, іноді п’ять-шість  поховань. Новоданилівські пам’ятки були

залишені людьми з типово протоєвропеоїдними рисами, притаманними

попереднім неолітичним племенам окреслених регіонів, фізичний тип яких у

свою чергу мав  місцеве мезолітичне підґрунтя (І. Потєхіна). Це ж

стосується й носіїв нижньомихайлівської культури, які  наприкінці IV тис.

до н. е. освоїли  південну смугу степів між Доном та Дунаєм. 

У середині III тис. до н. е. в Криму, пониззі Дніпра та Південного Бугу

поширилися племена  кемі-обинської культури, походження якої багато

дослідників пов’язують з Північним Кавказом. Кемі-обинці

характеризувалися яскраво вираженою доліхокранією, значною висотою

мозкового відділу  черепа, розвинутим м’язовим рельєфом, вузьким і

високим обличчям, різко профільованим у горизонтальній площині (С.

Круц). Таке поєднання ознак має аналоги серед різних груп давньої

людності Закавказзя, Близького Сходу, Середньої Азії, де у V — III тис.

до н. е. були поширені різновиди східносередземноморських

(індосередземноморських) морфологічних варіантів (М. Абдушелішвілі). 

Принаймні останню  чверть III тис. до н. е. — початок II тис. до н. е.

Дніпровське Лівобережжя, за винятком північних районів, і частину

Правобережжя займали  скотарсько-землеробські племена ямної  культури, чия

назва пов’язана  з характером поховань — у прямокутних  ямах під курганним

насипом. У згаданий час «ямники» поступово заселили все степове

Причорномор’я і  вийшли на Балкани. Таким чином вони стали замешкувати

величезний ареал  — від Волги до Дунаю. 

Загалом носії ямної  культури характеризувалися видовженою, високою

мозковою коробкою, середнім за шириною й висотою, мезогнатним, добре

профільованим обличчям, високим зростом — близько 173 см у чоловіків та

160 см у жінок  (Т. Кондукторова, Г. Зіневич, С. Круц та ін.). Разом із

цим між окремими територіальними групами ямних племен існували певні

відмінності, які  в найвиразнішій формі простежуються  за лінією північ —

південь України. 

На особливу увагу  заслуговують племена культури кулястих амфор, що

мешкали на теренах  Волині наприкінці енеоліту. Це пояснюється  дискусіями

довкола їхньої ролі у формуванні індоєвропейської спільноти. На жаль,

морфологічні особливості  людності даної культури вивчені  недостатньо: насті даної культури вивчені недостатньо: на

сьогодні обстежено  лише чотири чоловічих та шість жіночих  черепів, які

характеризуються  мезокранією, середнім розвитком м’язового  рельєфу,

середнім за шириною  обличчям. Існує припущення, що цей  комплекс ознак

склався під впливом населення південної групи культури лійчастого

посуду, яка локалізувалась на теренах Польщі, Південної Німеччини,

Чехії, Словакії, Західної України (Т. Кондукторова). 

Загалом антропологічний  склад енеолітичної людності України  був досить

строкатим. У його формуванні брали участь морфологічні складники, що

мали різне походження: масивний протоєвропеоїдний тип, генетичні витоки

якого пов’язані  з неолітичними племенами; різновиди грацильного

давньосередземноморського типу, представленого серед різних груп

південних європеоїдів; помірно масивний варіант, поширений у Центральній

Європі, та ін. Ці компоненти інтенсивно взаємодіяли, що спричинювало

появу змішаних антропологічних  варіантів. 

5. Доба бронзи (II тис. до н. е.)