Найдавніша людність на територіїї україни

На початку II тис. до н. е. на півдні Східної Європи розпочалася доба

бронзи, підставою для виділення якої стало поширення бронзових виробів:

знарядь праці, зброї, прикрас. У цей період сталися  важливі зміни в

соціально-економічному й етнічному розвитку давнього населення України,

відбувся другий великий поділ праці — відокремлення ремесла від

скотарства й землеробства, посилилася майнова диференціація  членів

первісних колективів, виникли союзи племен. Доба бронзи тривала близько

тисячі років. За цей час в усіх регіонах України чотири рази змінювались

археологічні культури. 

В XI ст. до н. е. у Приазов’ї  з’явилися найдавніші пам’ятки катакомбної

культури, носії якої ховали своїх небіжчиків у підкурганних

камерах-склепах  — катакомбах. Є думка, що в її формуванні брали участь

місцеві ямні племена  та прийшлі північнокавказькі групи (С. Братченко).

Протягом X — IX ст. до н. е. «катакомбники», принаймні частина  яких

належала до індоаріїв, поширилися спочатку на Лівобережжі, а  згодом у

багатьох регіонах степового та лісостепового Правобережжя. Окремі

локальні варіанти катакомбної спільності набули таких  своєрідних рис, що

це дало змогу  виділити в її межах кілька археологічних  культур:

донецьку, інгульську тощо. 

Дослідження палеоантропологічних матеріалів із поховань катакомбної

культури засвідчили розмаїття морфологічних варіантів, властивих окремим

хронологічним та територіальним групам. Зауважимо, що на сьогодні

найкраще вивчений антропологічний склад тих катакомбних  племен, котрі

мешкали у степовій смузі України від Дунаю на заході до Приазов’я на

сході. 

Морфологічні особливості  племен раннього етапу катакомбної  спільності

склалися на основі антропологічних типів населення ямної та

кемі-обинської культур, що у найбільш виразній формі простежується в

окремих районах Нижньої Наддніпрянщини, включаючи Примор’я, та

Приазов’я. 

Що ж до пізніх «катакомбників», то властиві їм фізичні риси сформувалися

під впливом масивних широколицих носіїв північнокавказької культури

Калмикії та Передкавказзя. Просунувшись на терени України, вони повністюкії та Передкавказзя. Просунувшись на терени України, вони повністю

витіснили або асимілювали  місцеву людність. Це засвідчують

антропологічні знахідки у Самаро-Орельському межиріччі, окремих регіонах

Нижньої Наддніпрянщини, в межиріччі Бугу та Дністра. 

Поява прийшлих племен на пізньому етапі існування катакомбної спільності

спричинила істотні  зміни поховального обряду. Так, у  похованнях еліти

зафіксований звичай обличкування черепа — моделювання  лиця глиною (майже

100 випадків), походження  якого пояснюється впливом культурних  традицій

Близького Сходу (В. Отрощенко, С. Пустовалов). Цікаво, що на

модельованих черепах  із курганів басейну р. Молочної, де зазначені

найяскравіші прояви даного обряду, та деяких районів правобережної

Нижньої Наддніпрянщини виявлені посмертні трепанаційні отвори в

потиличній ділянці (С. Круц), Очевидно, це було пов’язано  з підготовкою

черепа небіжчика  до процедури бальзамування. 

Катакомбні племена  басейну Сіверського Дінця широко застосовували звичай

штучної деформації черепа (15 % небіжчиків із ранніх і 60 % із пізніх

поховань, за даними К. Шепель). Він був також властивий людності східних

та південно-східних районів катакомбної «ойкумени»: Північно-Східного

Приазов’я, Нижнього Поволжя, басейну Дону, Калмикії. Перевага

віддавалася циркулярній  деформації, коли голова набувала форми,

витягнутої згори  донизу; при цьому змінювались  і пропорції обличчя,

зокрема збільшувалася  висота лоба. 

У XVII — XVI ст. до н. е. степову та лісостепову зони між Доном та

Прутом населяли індоіранські племена культури багатоваликової  кераміки,

назва яких пов’язана зі звичаєм прикрашати керамічні вироби наліпними

джгутами-валиками (С. Березанська). Носії цієї культури ховали своїх

небіжчиків у підкурганних прямокутних дощатих та кам’яних ямах, іноді в

ямах з підбоями. Ці люди мали риси одного з варіантів

давньосередземноморського типу, а саме: середній зріст (169,6 см у

чоловіків), доліхокранію, вузьке й високе обличчя, вузький  ніс (С.

Круц). 

У XVI ст. до н. е. на терени Лівобережної України зі сходу вторглися

іраномовні племена  зрубної культури, які ховали померлих під курганними

насипами у рублених зрубах, кам’яних ящиках чи прямокутних ямах,

перекритих деревом. Вони поступово відтіснили носіїв культури

багатоваликової кераміки на захід або асимілювали їх. Протягом наступних

століть «зрубники» займали величезні обшири Східної  Європи — від Дністра

на заході до Уралу  на сході, від Ками, Середньої Оки  й Десни на півночі

до прикаспійських степів і Криму на півдні. 

Носії зрубної культури, що мешкали на теренах України, характеризувалися

високим зростом (174 см у чоловіків), видовженою формою мозкового

відділу черепа, середньою  шириною обличчя. За багатьма краніологічними

ознаками (надто за шириною обличчя) вони займають проміжне становище між

носіями культури багатоваликової  кераміки та «зрубниками» Поволжя. Це

добре узгоджується з висновками археологів про напрямки міграцій племен

зрубної культури та їхніми взаєминами з місцевим населенням

Дніпровського Лівобережжя  та степової зони України (І. Шарафутдінова, В. провського Лівобережжя та степової зони України (І. Шарафутдінова, В.

Отрощенко). 

У XV — XIII ст. до н. е. Північно-Західне Причорномор’я населяли племена

сабатшівської культури, антропологічний склад яких поки що не

з’ясований. 

Північно-західним сусідом сабатинівців була осіла людність культури

Ноуа, яка займала  лісостепове Подністров’я. Вона була морфологічно

неоднорідною: деякі  черепи мають ознаки відносно широколицего масивного

типу, інші — тендітнішого вузьколицего (М. Великанова, Т. Кондукторова,

О. Некрасова). Ця історично-культурна спільність склалася внаслідок

взаємодії місцевих землеробських та прийшлих скотарських племен, що й

знайшло відображення в антропологічному складі її носіїв. 

Сабатинівська культура й культура Ноуа, очевидно, були пов’язані зі

фракійським світом. 

У першій чверті II тис. до н. е. в північно-західних регіонах України

мешкали племена  культур шнурової кераміки, або бойових  сокир:

середньодніпровської, які заселяли лісову зону Верхньої та Середньої

Наддніпрянщини; городоцько-здовбицької  та стжижовської, що жили на

півночі Волині, у верхів’ях та середній течії Західного Бугу;

підкарпатської, котра локалізувалась у Прикарпатті й суміжних районах

Поділля. На думку  багатьох учених, культури шнурової кераміки, поширені

також в інших  регіонах Центральної, Північної та Східної Європи,

належали північній групі індоєвропейських племен, до складу яких входили

предки германців, балтів та слов’ян. 

За підсумками дослідження невеликої краніологічної серії Т. Кондукторова

дійшла висновку про те, що носії городоцько-здовбицької  та стжижовської

культур характеризувались  яскраво вираженою доліхокранією, середньою

висотою мозкової коробки, вузьким обличчям, із площини якого  різко

виступав ніс. Аналоги такого поєднання ознак є серед племен шнурових

культур Польщі та Словаччини. 

Прямими нащадками  «шнуровиків» в XVI — XI ст. до н. е. були творці

тшинецько-комарівської культури, поширеної на правобережжі Північної

України, у Прикарпатті, верхній та середній течії Дністра, Південній

Білорусі. Вони визначалися середнім зростом (близько 168 см),

доліхокранією, невеликими розмірами обличчя, вузьким носом. Отже,

тшинецько-комарівські  племена, з якими багато дослідників пов’язують

початковий період історії слов’ян успадкували  риси своїх попередників. 

У XI — X ст. до н. е. лісостепову смугу Дніпровського Правобережжя

населяли землеробські племена білогрудівської культури, яким була

властива загальна грацильність, мезодоліхокранія, вузьке обличчя (Л.

Литвинова). Це — пряме продовження генетичної лінії, започаткованої

племенами культур  шнурової кераміки. 

Що ж до носіїв бондарихінської культури, поширеної у заполіській та

лісостеповій зонах Лівобережжя (XIII — VIII ст. до н. е.), то їхні

фізичні риси поки що невідомі. На думку дослідників, бондарихінці, яких

пов’язують з  фіно-уграми, були нащадками місцевих неолітичних племен

ямково-гребінчастої кераміки. 

Отже, в добу бронзи на теренах України активно взаємодіяли  різні за

походженням антропологічні типи, носії яких належали до основнихологічні типи, носії яких належали до основних

етнічних масивів  Східної Європи, а саме: східних  гілок індоєвропейців —

індоіранців та індоаріїв; прафракійського, фіноугорського та

праслов’янського, що остаточно склалися в наступні історичні епохи.  

Список використаної літератури 

Давня історія України. – К., 1997. - Т. 1. 

Кондукторова Т. С. Антропология древнего населения Украины. Киев, 1972. 

Круц С. І., Кубишев  А. І., Отрощенко В, В., Пустовалов С. Ж. Обличчя

людини доби бронзи // Золото степу: Археологія України. Київ; Шлезвіг,

1991. 

Сегеда С. Антропологія : Навч. посібник. — К.: Либідь, 2001. — 336 с.