Специфіка роботи редактора в сучасних умовах

       Головний редактор − це фахівець, як правило, з редакторською або журналістською освітою, який у цілому визначає видавничу програму і керує всім видавничим процесом.

     Редактор  − це основний творчий працівник у видавництві, який безпосередньо відповідає за редагований оригінал, його структурний, інформативний, науковий і мовностилістичний рівень. Образно кажучи, завданням редактора є професійно „провести” доручений йому оригінал всіма етапами редакційно-видавничого процесу – від редагування авторського оригіналу до перевтілення його в конкретний вид видавничої продукції та випуску в світ. Така посада в штатному розкладі має свої різновиди: завідувач редакції, науковий редактор, старший редактор, провідний редактор, редактор, редактор-організатор.

     Виправлення друкарських помилок при підготовці видання – в компетенції коректора. Окрім видавництва посада коректора віддавна „прописалася” також у друкарні. Солідне поліграфічне підприємство, яке дбає про свою високу репутацію серед постійних і нових замовників, прагне мати в себе цього представника редакторських професій аби уникнути можливих помилок на завершальному етапі виготовлення видавничого продукту.

       Художній редактор − це творчий працівник видавництва, який займається художнім редагуванням різних видів видань. Охочіше беруть на цю посаду спеціаліста із художньо-поліграфічною освітою. Завданням художнього редактора є відтворити ідею конкретного видання такими зображальними засобами, які б сприяли його виокремленню серед безлічі видань і були логічно вмотивовані відповідно до тематики, структури та змісту. При цьому слід добитися відповідності оформлення змістові й призначенню видання.

       Технічний редактор − це видавничий працівник, який займається технічним редагуванням видань. На нього покладається відповідальна місія: добитися реального втілення задуму видавництва створити видавничий продукт на високому художньому, структурному, змістовому та поліграфічному рівнях виконання.

       Посада менеджера з продажу з'явилася у видавництвах недавно, хоча вона була й раніше і називалася фахівець із розповсюдження та реклами. У загальному ця специфічна посада потребує від її носія ґрунтовних знань із сфер підприємницької діяльності, фінансів, маркетингу, ринку, податкової діяльності, психології, етикету. Що ж до роботи такого фахівця у видавництві чи книготорговельній структурі, то від нього вимагатиметься додатково достатніх знань щодо специфіки видавничої справи, природи творення й призначення різних видів видавничої продукції, тенденцій, що відбуваються на внутрішньому і міжнародному ринках друкованих та електронних видань. Поява менеджерів у видавництвах зумовлена посиленням конкуренції у сфері видавничого бізнесу та необхідністю ретельнішого пошуку споживачів власної друкованої продукції[14; 212-219].

     Таким чином, поєднання цих професій вимагає  від редактора володіння великим  багажем необхідних знань, навичок  і вмінь у різних сферах, що охоплює  загальна професія „редактор”. 

1.3. Ґендерний аспект у видавничій справі: сучасні закономірності розвитку 

     Про ґендерну рівність у видавничій справі говорити доводиться рідко. Мало хто  й задумується над тим, який усе-таки вплив на всебічне функціонування культури, науки, освіти, зрештою на всі сфери  людського життя, де відчувається вплив друкованого, має наявність тут маскулінного чи фемінного прояву. Важливим є те, що такий вплив – рушій суспільно-політичних процесів сучасного глобалізованого світу.

     Сьогодні  значний інтерес до ґендерних  досліджень в різних галузях можна  пояснити переломним періодом у свідомості нашого суспільства, новими „відкритими” західними віяннями та можливістю українських читачів ознайомлюватися з працями такої тематики найвідоміших представників світового рівня.

     „Інтерес  до проблем ґендерної ідентичності, до розмаїтих колізій фемінності/маскулінності пов'язаний, зокрема, з переглядом і реінтерпретацією культурних моделей, що відбуваються на рубежі століть... Прикметне, що до Ґендерних студій, які започаткувалися на рубежі 80–90-х переважно в українському літературознавстві та соціології, нині звертаються представники різних галузей соціогуманітарних наук. Без цього компонента неможливі політологічні, економічні, екологічні прогнози й висновки.

     Очевидно, зміна пріоритетів пов'язана з  глибшою переорієнтацією: викривальна гострота, пафос заперечення, публіцистичне доведення самої необхідності нових наукових дисциплін тепер поступаються розважливішій аналітичності, академічній скурпульозності”[2; 3-4].

     Зміни, що відбулися в історичному ході подій в Україні реорганізували не лише державний процес, функціонування політичного життя країни, але й українське суспільство. Здавалося б, ці зміни мали б стосуватися і ґендерного паритету в країні, однак, як показують останні соціологічні дослідження, роль жінки, її місце жодним чином не зазнали суттєвих змін. Патріархальне суспільство у нас, на жаль, таки залишилося.

     І хоча українські феміністичні кола „з усіх сил рвуться”, щоб якось  таки становище українок змінилося, проте, на жаль, перед більшістю із них, як і в часи, скажімо, Ольги Кобилянської чи Лесі Українки, галантні чоловічі руки чемно закривають двері у політичне, економічне, міжнародне функціонування інтересів України[5; 25]. До прикладу, можна взяти публікації 2000 року науковців Інституту соціології НАН України: „Українське суспільство: моніторинг –  2000 р. Інформаційно-аналітичні матеріали”, „Київ і кияни: соціологічні хроніки незалежності”, „Ґендерний аналіз українського суспільства”. Згідно з такими інформаційними матеріалами, в Україні – 55 % дорослого населення, коли їх запитали про рівність прав чоловіків і жінок, відповіли, що українські жінки й чоловіки мають рівні права, до того ж чоловіки переконані в цьому значно частіше – 65 %, за жінок – 47 %.

     Власне, через такі ґендерні настрої в  українському суспільстві Соломія  Павличко кінець минулого сторіччя і  початок нового ознаменувала фактом цілковитої відсутності в українському політичному дискурсі серйозного жіночого голосу. У своїй статті „Жіночий дискурс сучасної України” вона зазначає: „Офіційний дискурс жіночого в українському суспільстві традиційно зводиться до поняття материнства, дитинства, сімейних справ...”[10; 93].

     Певною  мірою ґендерні стереотипи почали зароджуватися  і в галузі історичного дослідження видавничої справи та редагування в Україні. А тут особливо плідно слід працювати, оскільки паритетність висвітлення видавничої діяльності жінок і чоловіків не збережено.

     Скупі відомості про жінок-видавців, жінок  редакторів в українській видавничій справі, наче компенсуються великим масивом інформації про діяльність щодо видання книжок чоловіками. Хоча про факт існування першої жінки-друкарки у XVII ст. зазначає дослідник історії видавничої справи М.Тимошик: „В архівних документах засвідчується й рідкісний факт в історії вітчизняної видавничої справи – ім'я жінки-друкарки, яку звали „Дмитровая Кульчицькая”. В актах Львівського братства між 1663 і 1664 роками не раз зустрічається фраза, що було заплачено „Друкарци Дмитровуй”. Йдеться про дружину складача і гисера братської друкарні у Львові Дмитра Кульчицького. Вона настільки досконало оволоділа чоловіковою справою, що могла працювати самостійно”[13; 180]. Звісно, це не єдина постать жінки в історії українського друкарства, зароджується така певність, що тут проявило свій талант чимало українок, тому й переконання, що ця згадка у праці сучасного дослідника – перший крок до важливого та клопітного відшукування та чоловічого реабілітування про таке „затирання” жіночого сліду.

     На  сьогодні маємо кілька видань, де чітко розмежовано маскулінну та фемінну видавничу діяльність. До прикладу, видання „Видавнича справа та редагування в Україні: постаті і джерела (XIX – перша половина ХХ ст.)” В аналізованому контексті в добірку першої тематичної частини ввійшло кілька біографічних нарисів про жінок-видавців та редакторів: Христину Алчевську, Наталію Кобринську, Софію Русову та Олену Кисілевську. Судячи зі вступу до видання, ці українки залишили помітний слід у видавничій галузі, запропонували власні концепції, власні підходи до організації редакційно-видавничої справи в Україні. До видання ж долучали біографічні нариси найталановитіших та найкращих, тих, які можуть бути гідними прикладами для сучасників. Хоча чотири біографічних написи про жінок на тлі тридцяти трьох про чоловіків – очевидна та беззаперечна непропорційність, однак автори об'єктивно та, виходячи з власних можливостей, якнайповніше висвітлити діяльність на цій ниві українського жіноцтва. Про сучасне обличчя видавничої справи зазначено у двотомному виданні М. Романюка „Оратаї журналістської ниви”, де в першому томі серед 164 біографічних довідок тільки – 11 про сіячок тої ниви, відповідно в другій книзі серед 154 – про жінок-редакторів, видавців зазначено у 20 довідках.

     Сучасна ж книговидавнича справа на етапі свого розвитку по-різному формує пріоритети свого розвитку, дуже часто це залежить від того, хто власне стоїть на чолі тої чи іншої видавничої структури.

     Такий аналіз у книговидавничій галузі дав можливість з'ясувати, що маємо  таку ж тенденцію, як і в інших сферах реалій українського життя – більшість керівних посад тут займають чоловіки. Так до прикладу, на ХІІ Форумі видавців у Львові – національній книжковій виставці-ярмарку, згідно з відомостями його каталогу [15; 1] видавничі структури, які представляли свої видання, а саме 73 % очолюють чоловіки і лише 27 % жінки. Водночас у збутовій політиці показники цілком протилежні – тут 63 % зайняті жінки і лише – 37 % чоловіки. Аналогічна ситуація у редакторській політиці, щоправда, у сучасному строкато хаотичному видавничому житті важко зрозуміти, хто, власне, керує тим чи іншим видавництвом – головний редактор, оскільки чимало з видавництв саме так зазначають своїх керівників, чи директор, зазвичай, генеральний директор або, як модно зараз, президент видавництва. Тим не менше, 36 % головних редакторів це чоловіки і 64 % - жінки.

     Підсумовуючи  сказане, слід зазначити, що сьогодні про  ґендерний паритет у видавничій діяльності, почали говорити значно сміливіше. Щоправда, це стосується історичного  аспекту, втім перші кроки зроблено, які водночас показали, що такі дослідження, як і в інших галузях соціогуманітарних наук цінні тим, що дозволяють глибинно проаналізувати ті внутрішні процеси, які не можна було витлумачити чи пояснити керуючись загальноприйнятими критеріями та оцінками. Сьогоднішній статистичний погляд на сучасну українську книговидавничу справу з ґендерної перспективи підштовхує до нових роздумів. Той факт, що керівну роль тут, здебільшого, займають чоловіки може пояснити чимало тенденцій та закономірностей розвитку цієї царини, особливості позиціювання на ринку того чи іншого видавництва, зрештою й те, які видання, якого виду літератури і яких авторів є пріоритетними для них. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. СУЧАСНІ  ВИДАВНИЦТВА ТА ОСОБЛИВОСТІ РОБОТИ        РЕДАКТОРА В НИХ 

        2.1.     Вплив комп'ютеризації на редакційно-видавничий процес 

     Від кінця 80-х – початку 90-х років  минулого століття в більших, а згодом і в середніх та малих, видавництвах СРСР усе частіше стала з'являтися відносно дорога, як на той час, але варта понесених затрат на її придбання автоматизована техніка: комп'ютери, принтери, сканери. Оснащений відповідними програмами, цей комплект невеликих за обсягом і зручних у користуванні технічних засобів, що міг розміститися на одному робочому столі користувача, склав своєрідну настільну видавничу систему.

     Наявність такої системи спонукала більші чи менші зміни не лише в штатному розкладі цілого видавництва чи його редакційного підрозділу, а й в усталеному порядку проходження видавничого оригіналу. Деякі керівники видавництв, особливо з числа новоутворених, де не була достатньо відпрацьована стара, або класична, як її тепер називають, схема редакційно-видавничого процесу, поспішили по-революційному змінити перевірену століттями технологію редакційної роботи з авторським оригіналом: ліквідовувалися коректорати, запроваджувався безпаперовий (лише на електронних носіях) обмін між верстальниками, редакторами та авторами перших, других і підписних версток, стискувалися в часі нічим не обґрунтовані графіки проходження у видавничих підрозділах оригінал-макета майбутнього видання, замінювалися назви посад у штатному розкладі[7; 7].

     У такому суцільному „комп'ютеризаційному запалі” й серед науковців знайшлися бажаючі поставити з ніг на голову не лише окремі теоретичні постулати, а й оголосити в цілому революцію в теорії видавничої справи та редагування. Сутність „революційної” теорії полягала не тільки в спробі запровадити нові термінологічні поняття (скажімо, традиційний науковий термін „теорія видавничої справи та редагування” замінити „едитологією”), а й змінити сутність традиційного розуміння редагування як процесу передусім творчого. Та в результаті автоматизації багатьох рутинних процесів редакторської роботи, що стало можливим завдяки комп'ютеру, змінилася все ж не методика, а техніка редагування.

     Зміна технології виготовлення друкарського продукту вплинула й на перерозподіл обов'язків, які віддавна склалися між видавництвами і друкарнями. Процес набору змістової та службової частин майбутнього видання, його верстки, виготовлення художнього оформлення й кольороподіл у відповідному форматі та за іншими художньо-технічними параметрами перейшов від поліграфістів до видавців. Додрукарським етапом, таким чином, став не придатний для набору в друкарні машинописний видавничий оригінал, як це було раніше, а виведений на плівки, або записаний на електронному носії у видавництві оригінал-макет майбутнього видання. Із постійною „пропискою” настільних видавничих систем на робочих столах редакторів поліграфісти стали займатися тепер лише тим, що вони й повинні робити, - друкувати, відтворювати підготовлені видавцями оригінал-макети.

     Повертаючись  до задекларованих деякими теоретиками  так званих революційних змін в організації  самого редакційно-видавничого процесу, викликаного нібито суцільною його комп'ютеризацією, спробуємо на основі аналізу практики довести поспішність і хибність бодай кількох таких декларацій.