Категорія «буття», її зміст і специфіка

Зміст

 ВСТУП…………….....................................................................................................3

1. Основні етапи у тлумаченні «буття».....................................................................5
2. Поняття «буття» сьогодні.......................................................................................6
1. Структура буття……………………………………………...........................7
2. Основні сфери буття……………………………………………………….11
3. Основні протиріччя буття……………………………………………….....12

ВИСНОВКИ...………................................................................................................15

Література...................................................................................................................17

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність  теми. Існують питання, на які за тисячі років кращі мудреці людства не змогли дати прийнятної відповіді. Наприклад: як і чому є те, що є? або: що є, як воно є і чому?

У повсякденні людина, спостерігаючи  довкілля, проживаючи в ньому, впевнюється  в такому: по-перше, світ є "тут" і "тепер", є в наявності; по-друге, світ зберігається як відносно стабільне  ціле.

Якщо це піддається сумніву та роздумам, виникає проблема буття. Проблема буття  глобальна, безгранична в своїй  загальності та невичерпна в деталізаціях. Вона вічна і рішення її неоднозначне. Це очевидно навіть при побіжному  погляді на історичні концепції  категорії "буття".

Будь-яке філософське судження починається з поняття про буття. Питання про те, що таке буття, виникло разом із зародженням філософії, та буде постійно супроводжувати її, поки буде існувати мисляча людина. Це вічне питання та невичерпне.

Поняття «буття» – базове в філософії, оскільки синтезує феномени «людини», «світу», «відношення». Під буттям у найширшому сенсі слова розуміється поняття про існування, про суще взагалі. Буття – те, що є, є в наявності, існує як процес (становлення) та результат (стан). Буття, суще, реальність як всеохоплююче поняття – це синоніми. Буття є все те, що є: це і матеріальні речі, це і всі процеси (фізичні, хімічні, геологічні, біологічні, соціальні, психологічні, духовні), це їх, властивості, зв’язки та відносини. Буття є абсолютний предикат «світу в цілому» та будь-якого його елемента ( в тому числі й людини) окремо, і тому поняття «буття» та «світ» можуть вживатися як тотожні.

Об’єкт  дослідження: поняття «буття».

Предмет дослідження:  поняття «буття», його специфіка, зміст, структура, форми.

Мета дослідження: визначити, що таке «буття», його специфіку, структуру, форми.

Виходячи з мети дослідження поставленні такі завдання, як:

1. Прослідкувати основні історичні етапи у тлумаченні поняття «буття», адже без знання розвитку думок про поняття неможливо зрозуміти, чому на сучасному етапі це поняття трактується саме так, а не інакше;
2. Визначити, що являє собою буття;
3. Визначити структуру буття та його форми.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Основні етапи у тлумаченні «буття»

В епоху античності першу спробу усвідомити буття зробив Парменід. Серед думок, які самі по собі є суб'єктивні породження людського, він виявив думку, яка ніби би виводить за межі суб'єктивного, не думка про щось, а думка як така, не існування чогось, а просто існування. Натхнені цією ідеєю філософи-елеати взяли абстракцію чистого буття за реальність більш дійсну, ніж буття чуттєвих речей, за постійну та незмінну верховну єдність, що панує над багатовідмінністю рухомого й мінливого світу матеріальних речей. Для них, а потім для Платона, характерно розрізнення «буття на думку» – видимої, зовнішньої реальності, і «дійсного буття», доступного лише філософського розуму. Платон. наприклад, під істинним буттям мав на увазі «царство чистих думок і краси» як щось умосяжне на відміну від світу чуттєвих речей.

За Аристотелем, буття – це жива субстанція, що характеризується такими принципами: по-перше, кожна річ є самостійний факт, на який ми звертаємо свою увагу (принцип матеріальності або фактичної даності речі), по-друге, кожен об'єкт має структуру, частини якої співвіднесені один з одним (знаменита аристотелівська концепція активної форми), по-третє, кожна річ обов'язково вказує на своє походження (принцип причинності), по-четверте, кожна річ має своє певне призначення (принцип цілі). Субстанція як гранична основа всього сущого не є такою, якщо в ній відсутній хоч один з цих компонентів буття.

Для античної філософії в тій  чи іншій мірі властиво нерозчленуваня буття і мислення у всіх аспектах: гносеологічному, онтологічному і етичному. У той же час у ній були закладені основи для пізнання сущого у наступні століття (обґрунтування істини, добра, краси, свободи через поняття буття, творча активність буття і діалектика буття і небуття тощо).

Настання християнської ери з'єднало філософію з інтенсивним богопізнанням. У середині століття оформилося так званий онтологічний доказ буття Бога, яке складається у виведенні Абсолютного Буття з поняття буття, а саме: те, більше чого не можна помислити, не може існувати тільки в розумі.

В епоху Відродження і особливо в новий час відбувається секуляризація філософії, а згодом і все більш явний поділ філософії і природної науки. У зв'язку з цим характерна «об’єктивізація» поняття буття і одночасно розвиток суб'єктивістських концепцій.

Буття осмислюється як щось тілесне, речове, як об'єктивна реальність, що протистоїть людині та її розуму. Природа мислиться поза відношенням до неї людини, як свого роду механізм, який діє сам по собі. Ці ідеї – продукт величезного успіху механіки, з якої виводити фундаментальні філософські принципи і яка розглядалася як зразок для всіх інших наук. 
Для концепцій буття в новий час характерний субстанційний підхід: у світу є субстанція (незнищенний і незмінний субстрат буття, його гранична підстава) і є її акциденції (властивості), похідні від субстанції, які переходять і змінюються.

У некласичних філософських концепціях XX століття акцент став робитися на бутті, перш за все, як людському існуванні: буття є наше життя.

Неокласична філософія новітньої  доби, продовжуючи традицію нового часу, спираючись на досягнення сучасної науки, працює над створенням новітньої  філософської картини світу, яка  б з'єднала в єдиному Універсумі «світ» і «людину».

2. Поняття «буття» сьогодні

 

Сучасна філософія знову повернулася  до теми онтології як універсальної  теорії  буття.   На   основі   синтезу   природничо-наукових, філософських та інших знань вона пропонує свої різноманітні погляди на сутність буття — екзистенціалізм трактує буття як внутрішню здатність людини (екзистенцію), її неповторність,  одиничність,  протилежність «предметному буттю»; неотомісти під буттям розуміють «чисте буття» – Бога тощо. Сучасна матеріалістична філософія вважає, що буття – це реально існуюча стабільна, самостійна, об'єктивна, вічна, безмежна субстанція, що містить у собі все суще матеріального й духовного світу. Матерія і дух перебувають у стані єдності, але водночас вони є протилежними за своєю сутністю). В основі категорії буття лежить ідея, що реально існуючий світ розвивається в просторі й часі й має внутрішню причину, джерело руху в самому собі.

 

1. Структура буття

 

Буття не є незмінним, нерухомим, безформним, а завжди має певну структуру, тому можна структурувати буття (світ) по різних основам.

1. Субстанціональна основа. (Субстанція (лат. – «сутність») 
   загальна первинна основа всіх речей; нескінченний, саморушний, нічим не обмежений початок).

Виділяються дві субстанції буття:

а) матеріальна (матерія, природа, фізичне, об’єктивне тощо);

б) духовна (свідомість, дух, мислення, психічне, суб'єктивне тощо).

2. Системна основа (Система (грец. - «ціле, складене з частин») – сукупність, об'єднання взаємозв'язаних і розташованих у відповідному певному порядку елементів (частин) якогось цілісного утворення).

Матеріальне і духовне  буття, як системи, поділяються на такі підсистеми:

а) матеріальні: природне буття, буття суспільства, буття людини;

б) духовні: людський суб'єктивний дух; внелюдський об'єктивних дух.

3. Структурна основа (Структура (лат. – «будова, зв'язок») – міцний, відносно стійкий зв'язок (відношення) і взаємодія елементів, сторін, частин предмета, явища, процесу як цілого).

Підсистеми буття структуруються таким чином:

а) Буття людини. У цьому бутті можна виокремити деякі найбільш характерні для людського буття форми. Серед них насамперед слід виділити предметно-практичну діяльність. Людина як фізичне тіло здійснює вплив на інші фізичні тіла з метою задоволення власних потреб. У цьому разі вона виступає як мисляча річ серед інших речей, що особливо підкреслювали матеріалісти минулого. Але тут можна зробити закид, що таке тлумачення недостатнє і навіть антигуманне. Водночас воно необхідне, адже немає тіла – немає і людини, хоча ми і "їмо для того, щоб жити, а не живемо для того, щоб їсти". Не задоволені елементарні потреби – не може існувати і зростати духовність.

Друга форма буття людини – практика соціального творення. Людина – істота суспільна. Неможливо стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в ізоляції від інших людей, без запозичення знань та знарядь праці. Тому люди систематично докладають зусилля для створення оптимального для їх життя соціального устрою. Прикладами прояву соціального творення можуть слугувати соціальні революції, реформи, політичні перебудови, законотворчі зусилля тощо.

Третя форма буття людини – її самотворення, самодіяльність. Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуком ідеалів, що її приваблюють. По-друге, людина прагне одержати максимально  адекватне уявлення про світ, в  якому живе та пізнає. Нарешті, вона постійно конструює проекти перетворення світу (в тому числі і саму себе), прагнучи створення гідного себе середовища, в якому вона хотіла б жити.

Слід зауважити, що подібне "аналітичне" роз'єднання форм буття не означає їх реальної ізоляції. Навпаки, вони здатні існувати лише спільно. Буття людини приречене стати небуттям, якщо хоча б одна з цих форм буде ліквідована. В житті будь-якої людини обов'язково наявні всі форми буття, хоча розвинутість тієї чи іншої у різних людей суттєво відрізняється.

б) Буття речей, процесів. Це буття ділиться на:

а) першу природу, тобто  на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого;

б) другу природу –  буття речей та процесів, створених  людиною.

Матеріалістичне вирішення  проблеми буття передбачає існування  світу поза і незалежно від  існування людини, яка, однак, є частиною цього світу. Людина суттєво змінює навколишню дійсність, створює "штучну природу", сприятливу для задоволення потреб свого життя.

Але "штучна природа", задовольняючи  потреби людини, одночасно призводить до загрозливого стану щодо збереження "першої природи". Дедалі більше відчуваються кризові явища в навколишньому  середовищі. Оточуюче людину середовище створене біотою – біологічними організмами, які живуть на Землі близько 4 млрд років. Вони не лише пристосувалися самі до земних умов, а й пристосували до себе навколишнє середовище. Біота  – система життя – за 4 млрд років навчилася регулювати стан навколишнього середовища, підтримуючи  кліматичні характеристики, температуру  океану, склад поверхні вод, суші, ґрунту.

Людство не винайшло нічого, що могло б замінити біоту як регулятора навколишнього середовища. Але за час свого існування (відносно короткого) воно вже знищило 70% природних екосистем, які здатні переробити всі відходи  людської діяльності. Про це свідчать очевидні факти: руйнування озонового  шару, знищення планктону морів та океанів тощо.

Людство свого часу вибрало  неправильний шлях – пішло на завоювання природи. В доісторичні часи початок  використання вогню, розвиток підсічно-вогневого  землеробства стало початком знищення природних екосистем. Проте навіть у XVIII ст. людство знаходилося в  гармонії з природою. А в кінці XIX ст. почав спостерігатися дисбаланс  між впливом людини на навколишнє середовище і можливістю біоти реагувати  на нього. Сьогодні обсяг допустимого  впливу на біосферу перевищено у 8–10 разів. У навколишнє середовище викидаються  тисячі тон речовин, яких у ньому  ніколи не існувало.

Де ж вихід? Пропонуються різні способи подолання кризи. Перший – "повернення в печери", назад – до натурального природного життя. Зрозуміло, що цей рецепт неприйнятний. Людство не умовиш позбутися цивілізації, всіх здобутків, яких воно досягло.

Другий спосіб – ідея генетичних та інших змін самої людини, щоб несприятливі фактори виявилися  сприятливими. (Вихлопні гази? Нічим  дихати? Не біда! За допомогою генної інженерії змінимо себе так, щоб  на автомагістралі нам дихалося легше, ніж на гірському курорті.)