Творчий доробок М.В.Лисенка у контексті мистецької педагогіки

    В окремий цикл композитор об'єднує й три ліричні п’єси, створені на основі народних пісень: «Без тебе, Олесю», «Пливе човен води повен», «Ой, зрада, карі очі, зрада». Таким чином, у фортепіанній творчості М.Лисенка яскраво проявилися інтимно-камерні тенденції.

    Характеризуючи фортепіанну творчість М.Лисенка, слід відмітити широко представлені й типові для романтичної фортепіанної музики танцювальні жанри – мазурки, вальси, полонези та тарантелу. Для Миколи Віталійовича, як і для інших романтиків, танці, написані для фортепіано, не мали прикладного значення, а були високохудожніми музичними творами. Через танець розкривався романтичний художній світ.

    Зразком стрімкого темпераментного танцю є «Тарантела», а інтимної лірики – «Меланхолійний вальс» (ор.17 № 2) та вальс «Розлука». М.Лисенко написав також великі за розміром танцювальні п'єси концертно-віртуозного характеру, що посідають проміжне місце між мініатюрою і великою формою: два «Концертні вальси»(ор.6 та ор.17, № 2) і два «Концертні полонези» (ор.5 та ор.7). М.Лисенко звертався й до старовинних західноєвропейських танців, яким надавав українського колориту. До них належать два «Гавоти» (ор.22, «Ходить гарбуз по городу», та Гавот ор.29).

    М.Лисенко  написав ряд фортепіанних творів на історичну тематику. Про це свідчать програмні назви або музичний зміст цих творів. Героїчний образ козацтва розкритий у маршових жанрах: «Обозному марші», «Кубанському марші» (він має епіграф: «Славне було Запоріжжя всіма сторонами»), «Запорізькому марші». Як транскрипції для фортепіано, М.Лисенко створив свої хорові обробки героїчних козацьких пісень: «Максим козак Залізняк», «Гей не дивуйте, добрії люди».

    Як  відзначає Л.Корній [17], заслуга М.Лисенка полягає в тому, що він зумів наповнити традиційні романтичні жанри новою національною характерністю, інтонаційністю й стилістикою, – тобто створив яскраві національні різновиди романтичних жанрів. Інколи такі п'єси, не задумуючись, називають салонними. Проте, як було показано вище, притаманні для них інтонації та виразові засоби, запозичені з українських народних пісень, роблять музичний зміст свіжим, не банальним. Це, здебільшого, – настроєві мініатюри високої художньої вартості.

    Підсумовуючи  проведений огляд, можемо констатувати, що у кожному з музичних жанрів М.В.Лисенком була створена нова якість національного стилю й зароджувалися ті стильові риси, які розвинулися в українській музиці XX ст.

    Фортепіанна творчість М. Лисенка поповнила репертуар виконавців вітчизняним матеріалом, дала імпульс для домашнього музикування, сприяла розвитку камерно-інструментальної творчості та виконавства на Україні. 

1.3 Виконавська та педагогічна діяльність М.Лисенка 

    Велику  частку свого таланту та творчої  енергії віддав М.Лисенко виконавській та педагогічній діяльності, яку розпочав по закінченні навчання, повернувшись на Україну, до Києва (1869р).

    На  той час Київ став досить значним  осередком музичної культури. Тут  у 1863 році був відкритий відділ Російського  музичного товариства (РМТ), діяльність якого на Україні відіграла позитивну роль у справі пропаганди кращих зразків російської та світової музичної класики. Вперше в музичному житті України з концертної естради звучали твори М.Глінки, симфонії Л.Бетховена, Й.Гайдна, Ф.Шуберта, твори І.С.Баха,

К.-М.Вебера, Ф.Шопена, поступово витісняючи малохудожній розважальний репертуар.

     Микола  Віталійович брав активну участь у концертному житті товариства. Впродовж сезонів 1865 – 1867рр. композитор 7 разів брав участь у концертах як соліст-піаніст, виконував великі фортепіанні твори у супроводі симфонічного оркестру, віртуозні концертні парафрази. Він був також постійним учасником складних фортепіанних ансамблів. В концертних сезонах з 1879 по1882 рр. М. Лисенко продемонстрував багато складних і рідко виконуваних творів камерної музики: секстет М.Глінки, твори Ф.Шуберта, Р.Шумана та ін..

     В сезоні 1872-1873 рр. М.Лисенко був у складі дирекції РМТ, та всі свої сили і творчу енергію спрямував на служіння своєму народові. Згодом митець розірвав свої стосунки з цією організацією, тому, що вона часто байдуже ставилася до кращих зразків хорової російської музики і абсолютно ігнорувала українську музичну культуру.

     Залишивши РМТ, М.Лисенко розвиває активну  діяльність серед однодумців – людей, які співчували розвиткові української музичної культури та поступово стає центральною постаттю у мистецько-культурних колах Києва.

     Дуже  часто замислювався М.Лисенко над  необхідністю відкрити свою школу, яка  систематично поповнювала б український культурний осередок кваліфікованими музикантами.

     Згадуючи  1903 рік, у якому відбувся великий урочистий ювілей Миколи Віталійовича Лисенка, М.Старицький писав: «Громадянство зібрало значну суму і піднесло її композиторові. На ці гроші Микола Віталійович і заклав свою власну музично-драматичну школу; це значно поліпшило його матеріальний стан, і, головне, позбавило його прикрої залежності від начальниць інституту, випадковости приватних лекцій. І справи музично-драматичної школи одразу пішли добре завдяки його авторитету як музичного педагога і взагалі завдяки тій пильності і художній гідності, яку вніс Микола Віталійович у справу школи...»

     М.Старицький підкреслював: «Це була перша на Україні українська школа... Минаючи відділ української драми, в школі і так запанувала одразу українська атмосфера: українська мова в канцелярії, портрети українських діячів, українці-викладачі. І, незважаючи на цей «дух», прикрий для більшості тогочасних учнів музично-драматичних шкіл, - школа Миколи Віталійовича одразу придбала велику популярність завдяки імені Миколи Віталійовича і його відношенню до цієї справи» [32].

     Музично-драматична школа М.В.Лисенка» почала функціонувати восени 1904 р. в будинку № 15 по вулиці Підвальній.

     В статуті школи говорилося, що основним завданням нового музичного закладу було створення нових кадрів кваліфікованих акторів та музикантів. Школа надавала вищу освіту, оскільки програми музичних дисциплін відповідали програмам консерваторій, а виклад предметів драматичного відділу – програмам Московського філармонійного музично-драматичного училища. Всі предмети, що викладалися у школі, поділялись на спеціальні та допоміжні. До спеціальних належали: гра на фортепіано, скрипці, віолончелі, різних оркестрових інструментах, сольний спів, теорія музики і творчості, диригування оркестрове і хорове, сценічна гра та декламація. Допоміжними вважалися музично-теоретичні дисципліни (елементарна теорія, гармонія, сольфеджіо, енциклопедія, інструментовка), хоровий спів, інструментальна гра, камерний ансамбль, оперні класи, міміка, танці, фехтування та ряд історико-гуманітарних наук.

     Право на навчання в школі мали особи  всіх соціальних прошарків населення від 9 до 14 років, до класів співу і тромбона – від 16 до 17 років, чоловіки і жінки, які склали вступні іспити. Лише до вступу у підпершу (підготовчу) групу музичного відділу потрібно було мати тільки добрий музичний слух, пам’ять і добрий стан здоров’я. Особи, що вступали до драматичного відділу, мусили мати ще й сценічну зовнішність. Курс навчання в музичних класах тривав 9 років.

     Немаючи можливості офіційно проголосити свою школу українською, М.Лисенко при активному сприянні педагогів-однодумців виховував у своїх учнів любов до українського мистецтва. Саме тут вперше на Україні було відкрито відділ української драми (1906р.) та клас бандури (1907р.).

     Склад педагогічного персоналу М.Лисенко  старанно підбирав. Так, у школі викладав відомий на той час теоретик Г.Любомирський, клас скрипки вела О.Вольсовська, класи  оперного й сольного співу – професори  М.Зотова, О.Муравйова та О.Мишуга. На драматичному відділі викладала М.Старицька – дочка М.П.Старицького, викладачем хорової справи на диригентському факультеті працював М.Д.Леонтович.[31]

     Основним  педагогом фортепіанних класів був  сам М.Лисенко. Кількість його учнів  була значною. На кожного учня М.Лисенко заводив у власній записній книжці своєрідний «особистий листок», де занотовував увесь репертуар учня на зиму і літо, музичні п’єси для іспиту та його дату, репертуар по класу ансамблю. Ці нотатки демонструють прекрасну обізнаність М.Лисенка з найрізноманітнішою фортепіанною літературою, як педагогічною, так і художньо-виконавського плану.

    На  основі багаторічної праці М.Лисенко  виробив власну оригінальну систему  музичного виховання: «Спочатку учень виконував чисто технічний матеріал – гами, вправи, етюди. Потім прослуховувались приготовлені п'єси. За ходом виконання Микола Віталійович робив короткі вказівки найрізноманітнішого характеру. Це було виправлення аплікатури, вказівки на недоробки технічно важких місць, але частіше й докладніше Микола Віталійович зупинявся на особливостях музичної інтерпретації твору. Всі зауваження Миколи Віталійовича були точними, влучними і конкретними» [31].

    Аналізуючи  фортепіанну методику М.В.Лисенка, Н.Кашкадамова наводить приклади, зокрема, для активізації сприймання та розуміння інтерпретаційного задуму вчитель іноді ілюстрував окремі фрагменти твору за фортепіано, проте дотримувався переконання, що не слід показувати учневі цілого твору, щоб не нав'язати йому своєї волі, а активізувати його власну уяву.

    Максимальну увагу він звертав на всебічний розвиток учня, а набуття технічних навичок підпорядковував основній меті – вихованню свідомого і культурного, всебічно розвиненого музиканта. Відмітимо, що ще працюючи в Інституті шляхетних дівчат, маючи вільний час, М.Лисенко збирав всіх своїх учениць до класу, вчив їх грати з листа в 4 і 8 рук, або сам сідав за інструмент і програвав ученицям ті твори, яких вони не могли почути, перебуваючи у стінах закритого учбового закладу.

    Показовим для його методики є і те, що М.Лисенко часто і багато розповідав про різні концерти, про видатних музикантів і тут же демонстрував найцікавіші та найпотрібніші для музичного розвитку твори. Часом запрошували в Інститут виконавців, що гастролювали тоді в Києві.[15]

    Добрий  і привітний у житті, М.Лисенко був водночас дуже вимогливим та принциповим у важливих питаннях української музики, мови, фаховості. Особливо в молоді роки він палко реагував на кожен прояв недобросовісності з боку учня, зразу ж «спалахував, мов сірник» і гостро ганив неуцтво. Вичитуючи недбалого учня, Микола Віталійович іноді далеко відхилявся від питання про невивчені гами чи п'єси: суспільний обов'язок, сила волі, цілеспрямованість – ось що ставало темою розмови, і слова вчителя глибоко западали в дитячу душу.

     Слід  відмітити і те, що М.Лисенко починав навчання із співу популярних пісень і романсів, народної пісні, свіжість і краса яких розвивали естетичні смаки у учнів. Далі знайомі мелодії треба було передати на роялі, причому у різних регістрах, це знайомило учнів з властивостями інструмента і давало перші навички володіння ним. Перші ж вивчені легкі твори учень повинен був вміти грати в різних тональностях. На жаль, цей метод чомусь не знайшов наслідування в сучасній системі виховання піаніста, хоч набуття ще в дитинстві уміння вільно транспонувати дуже потрібне, особливо піаністу-концертмейстеру.

     На  всіх вікових рівнях навчання Лисенко-педагог приділяв постійну увагу технічному розвиткові учня: він вів систематичну роботу над гамами, вправами та етюдами, поступово підвищуючи їхню трудність і домагаючись досконалого опанування завдань. Так, вже на закінчення молодшого курсу починалася розробка октавної техніки – розучувалися гами та тризвуки подвійними октавами, було строго розплановано послідовність завдань.

     Щодо  методів навчання, зауважимо, що М.Лисенко практикував своєрідну систему змагань, так, гами учениці грали на двох і трьох роялях одночасно і нудне заняття, якого діти завжди намагаються уникнути, ставало цікавим і навіть приємним.

     Улюбленим предметом його вихованців у школі було сольфеджіо, особливо музичні диктанти, які проходили дуже жваво. Педагог умів зробити так, щоб багато і з охотою працювали, найбільшою нагородою вважалося, коли він оцінював: «добре» або «не маю що сказати».[31]

     Підсумовуючи  характеристику фортепіанної методики М.Лисенка, підкреслимо, що народна пісня і класична музика були основою, на якій М.Лисенко навчав, поставивши собі завдання виховувати музикантів-професіоналів. Для успішного розв’язання цього питання треба не тільки виробити систему музично-теоретичного навчання, але й мати власний український репертуар – як педагогічний, так і концертний, на створення якого композитор поклав багато зусиль і часу.

     З наведеного аналізу можемо робити висновки, що Лисенкова система музичного виховання була розроблена досить детально і передбачала однаковий розвиток як теоретичної, так і практичної частини навчання. [18] Теорія і сольфеджіо, основи композицій, слухання музики, сольна і ансамблева гра, читання з листа, транспонування і публічні виступи – всім цим повинен був оволодіти молодий музикант. Школа скоро стала популярною, і її плідна діяльність почала відчуватись вже через 3-4 роки. У 1908р. школа нараховує вже 230 учнів. 1918 року музично-драматична школа Миколи Лисенка, де композитор працював до останніх днів, була реорганізована у Вищий музично-драматичний інститут імені М.В.Лисенка.