Творчий доробок М.В.Лисенка у контексті мистецької педагогіки

      Протести  матері тут були безсилими, і вперта наполегливість і сльози дитини, які  енергійно підтримувала обожнююча  свого внука бабуся М.В.Булюбаш, переважали протести, тим більше, що і батько став на сторону тітки»[32].

      У такому середовищі, серед таких людей  і виростав майбутній композитор. Але саме народна стихія, культура і побут народжували у серці  малого Миколи невгасиму любов до рідної пісні, мови, мистецтва.

    З п'яти років хлопчик виявив надзвичайні  музичні здібності і почав  систематично займатись музикою. Першим його вчителем була мати-піаністка, а  згодом — спеціально запрошена вчителька. Коли Лисенкові було 8 років, він  вперше зустрівся зі своїм троюрідним братом Михайлом Старицьким, що жив тоді у с.Захарівці недалеко від Гриньків. Хлопці були однолітками і дуже швидко здружились між собою. Ця дитяча дружба згодом переросла у міцну творчу співпрацю, внаслідок якої з’явилося кілька видатних музично-драматичних творів.

    У 1852 році хлопця відвезли до Києва в  пансіон Вейля, звідки він, провчившись  усього декілька місяців, переходить до іншого — пансіону француза Гедуена. У цьому закладі музика займала  не останнє місце у вихованні  та навчанні. Одинадцятирічний хлопчина показав себе майже одразу як у здібностях, так і в старанності. Він учиться гри на фортепіано, виявляє неабиякий хист піаніста-виконавця і пише перші невеличкі салонні п'єски на теми українських народних мелодій. Відомо, що один з таких творів — полька для фортепіано — був надрукований у Києві.

    Літні канікули Микола завжди проводив у  рідному селі. На той час туди приїжджав з Полтавської гімназії і Михайло Старицький. Хлопці залишали науку і відпочивали, але за розвагами Микола ніколи не забував про музику, любов до якої зростала разом з ним. Він двічі на день сідав за фортепіано і старанно вивчав ту чи іншу п’єсу або технічні вправи.

    Після закінчення пансіону Миколу віддають до 2-ї Харківської гімназії. Навчаючись в ній, М.Лисенко став активним учасником музичного життя міста. Він постійно виступав на вечорах та під час «актів» у гімназії, на благодійних концертах, його запрошували до музичних салонів місцевої інтелігенції. Відкритий і товариський за натурою юнак любив спілкування зі слухачами, охоче виступав перед ними, – ця риса залишилася в ньому на ціле життя.

    Тож, переїхавши після закінчення гімназії у 1860 р. до Києва, М.Лисенко вже не продовжував навчання музики, а зразу ж активно включився до музичного життя як талановитий та ініціативний музикант-аматор. Його заслуги в цій сфері тим значніші, що культурно-мистецьке життя тогочасного Києва було достатньо інертним. З виконанням серйозних творів класичного репертуару та транскрипцій симфонічної музики М.Лисенко виступав у різних музичних гуртках, а з відкриттям Київського відділення Російського музичного товариства (РМТ) став одним з його найдійовіших членів-виконавців.

    У 1859 році Микола Віталійович вступає  на природничий факультет Харківського університету, а ще через рік переходить на той же факультет Київського університету. 1860-ті роки (період навчання у Київському університеті) – це час швидкого формування української національної свідомості Лисенка.

    «Він  усвідомив, чим він є, де він, у  якому краї живе, серед якого люду, які його громадські обов'язки. Вперше його наука, музика, талант стали у пригоді справі: майже з перших студентських років він став етноґрафом-музикантом»[2]. У цей період збір, запис, вивчення, обробка і популяризація народних пісень стає одним з основних його занять. У той же час він пише багато власної музики, причому звертається не лише до дрібних інструментальних жанрів, але й до музично-драматичних творів.

    В університеті М.Лисенко виявив себе і як організатор та керівник студентського хору, з яким він часто виступав публічно. Репертуар цього хору складався переважно з народних пісень, записаних і оброблених самим Лисенком.

    Після закінчення (у 1865 р.) Київського університету М.Лисенко деякий час працював у Таращанському повіті на посаді мирового посередника. Вільний від роботи час Микола Віталійович присвячував збиранню різних етнографічних та музичних фольклорних матеріалів, мав змогу глибше вивчати специфіку виконання пісень народом. Проте дедалі більше відчувалась потреба музичної освіти, набуття спеціальних професійних навичок, юнака вабила консерваторія.

    Сповнений бажання вести активну діяльність у галузі культури й мистецтва, Лисенко прийняв рішення стати музикантом-фахівцем, що вимагало від нього більш солідної освіти. Тож 1867 року він вступає до Лейпцизької консерваторії, яка вважалась однією з кращих у Європі.

    Яскраве музичне обдарування дало йому можливість засвоїти повний курс навчання за два роки (1867 – 1869). Крім обов'язкових класних занять, Лисенко в Лейпцигу вивчав музику М.Глінки, О.С.Даргомижського, О.М.Сєрова, знайомив з нею своїх співучнів та педагогів; він часто відвідував концерти, де слухав твори Й.-С.Баха, Л.Бетховена, В.-А.Моцарта, К.Вебера та інших у виконанні кращих артистичних сил, брав уроки гри на скрипці та органі. Все це дало значно більшу користь для виховання молодого музиканта, ніж консерваторське навчання в Лейпцигу, формалізм і схоластика якого не могли задовольнити М.Лисенка, якому праглося більших і ґрунтовніших знань, хотілося вдосконалювати виконавську майстерність.

       Під час навчання в Лейпцизькій консерваторії М.Лисенко виступив у Празі 25 грудня 1867 року у грандіозному слов’янському концерті. Микола Віталійович грав українські пісні у власній обробці для фортепіано, викликавши величезне захоплення слухачів. Особливо вразила слухачів обробка пісні «Гей, не дивуйте!», прослухавши яку, відомий чеський музикант і етнограф Рейєр збуджено підхопився зі свого місця з вигуком: «То духи од степу!»[32].

     Схвальними  матеріалами на той концерт відгукнулася також газета «Narodni Listy»; одну з рецензій передрукував львівський журнал «Правда»: «...Найкраще ж подобались українські пісні, покладені ним самим з великою пильністю і дотепністю. Лицарський дух мелодії запорозької і оригінальність «козака» має для нас щось чаруючого і дивного. Пан Лисенко гадає намір надрукувати збірник українських пісень. Ми б дуже бажали, щоб швидше знайшов видавця, то тим виданням зробив би справді велику послугу слов’янській літературі...» [32].

     Окрилений успіхом на концерті у Празі, заохочений до подальшої творчої праці, Лисенко із новими силами домагається випуску своєї першої збірки українських народних пісень для голосу з фортепіано. Опублікування цієї збірки пісень композитор вважав загально-громадською справою, що має покласти початок збиранню, вивченню та художньому опрацюванню українського музичного фольклору і відкрити всьому світові чудесні мистецькі скарби українського народу.

     В першу збірку ввійшли такі пісні, як «Ой зійшла зоря» (пізніше була оброблена М.Леонтовичем для соліста-баса і хору), побутова пісня «Оженивсь козак», «Ой мила та Лимериха», ввійшли у збірку і композиції, які, по суті, переростають «обробки» – «Гей не дивуйте», «Максим – козак Залізняк», «Ой гаю мій, гаю», «Дощик» та інші.

     У 1868 році відзначались роковини з дня смерті Т.Г.Шевченка, і М.Лисенкові замовили написати музику до «Заповіту». Композитор із запалом взявся за написання музики, і через деякий час твір для соліста-тенора, хору і фортепіано був надісланий до Львова. Створенням цього хору Микола Віталійович започаткував велику серію музики до «Кобзаря», яка охоплює більш як 80 вокальних номерів різних жанрів – починаючи від пісні або романсу і закінчуючи монументальними кантатами.

     Влітку 1868 року Микола Лисенко одружився з Ольгою О’Коннор і вже разом з дружиною поїхав закінчувати навчання.

     В характеристиці, доданій до випускного свідоцтва про закінчення консерваторії, говориться: «Пан Лисенко при своїй зразковій старанності й чудовому таланті досяг блискучих успіхів і є піаністом, віртуозна техніка й характерне, піднесене та духовно наснажене виконання якого значно виходять за межі того, що звичайно вимагається від учнів. Те ж саме стосується і репертуару вивчених творів такої змістовності та багатогранності, які не часто можна зустріти» [3].

     У 1869р. молодий композитор повернувся на Україну і оселився на постійне мешкання в Києві, який на той час став вже досить значним осередком музичної культури. Від початку 1870 року М.Лисенко відновив свої концертні виступи в Києві вже в новому статусі – як піаніст-фахівець, а не аматор, учасник доброчинних програм. Для українського міста це було новим соціальним явищем, і для нього потрібно було «виховувати» відповідну публіку.

     Проте обставини української дійсності  були такими, що не дозволяли Лисенкові  обмежитися артистичною діяльністю, зрештою, він і сам цього не хотів. Головним своїм покликанням і завданням вбачав композиторську творчість і був націлений на написання великих творів – оперних, хорових, солоспівів.

     Коріння національної музики Лисенко виводив з народної творчості, а тому величезну увагу приділяв збиранню, опрацюванню та виданню народних пісень, постійному аналізу їхніх особливостей й застосовуванню найхарактерніших рис музичної мови народу у власних творах. Органічним продовженням збирацької роботи було виконання українських пісень хором, – тож Лисенко, починаючи з 70-х років, ціле життя керував хорами, навчав їх і готував з ними концертні виступи.

     Будучи  людиною, відкритою до спілкування, охоче гуртував навколо себе музикантів, закликав діячів української культури до єднання в боротьбі за національну справу. При кінці XIX ст. він став душею перших українських мистецьких організацій – Літературно-артистичного товариства, Українського клубу та ін., – де налагоджував плекання рідного мистецтва. А окрім всього цього, від часу повернення з Лейпцигу М.Лисенко постійно працював вчителем музики, бо це було основним, необхідним йому для життя, джерелом заробітку.

      У 1872 році гурток київських діячів культури на чолі з М.Лисенком і М.Старицьким добився дозволу на публічні вистави українських п’єс. Тоді ж давні товариші створили оперету «Чорноморці» (1872р.) та оперу «Різдвяна ніч». У 1874р. Лисенко з охотою дає згоду Ів.Нечую-Левицькому на спільне створення опери «Маруся Богуславка».

      Того  ж року М. Лисенко їде до Петербурга, де протягом двох років навчається в Петербурзькій консерваторії по класу інструментовки у М.А.Римського-Корсакова. Потрапивши до північної столиці Російської Імперії, Микола Віталійович майже одразу ж включився в дієву репрезентаційну працю. Він почав влаштовувати концерти, в яких демонстрував у хоровому виконанні кращі зразки музичного фольклору.

      Згодом він включив у ці виступи власні композиції та твори близьких йому за духом представників «Могучої кучки»: М.Мусоргського, О.Бородіна, М.Римського-Корсакова, М.Балакірєва. Ця спілка надзвичайно обдарованих музикантів продовжила розвиток художніх принципів, які свого часу заклав геніальний М.Глінка.

      На  початку 1875 року до Петербурга вперше приїхав відомий український  народний співак-кобзар Остап Вересай. М.Лисенко в усьому допомагав знаменитому землякові. Перший виступ Остапа Вересая відбувся у Географічному товаристві. Безсумнівно, через те, що поруч була давно знайома, чуйна, правдива, дорога і поважна людина, яким був для кобзаря Микола Віталійович, співак почував себе значно вільніше, розкутіше і з величезним піднесенням та натхненням виконав програму, проспівавши українські народні пісні та думи.

      Враження  від концерту було надзвичайним. Мовби  самі животворні вітри далеких епох і велич народу потужним поривом пронеслися через душі й серця слухачів. Особливого відчуття тому враженню надавало ще й те, що перед початком вечора було виголошено вступне слово відомого російського фольклориста професора О.Міллера, в якому поруч із загальними роздумами було сказано багато добрих слів і про М.Лисенка як про видатного вченого, збирача української народнопісенної творчості. Згодом О.Вересай з величезним успіхом виступив у так званому «Соляному Городку» в загальнодоступному концерті.

     У березні 1875 року в тому ж залі «Соляного Городка» — місці промислових і кустарних виставок — відбувся концерт слов’янської музики, організований М.Лисенком. Виконувалися українські, російські, польські, сербські пісні, композиції самого Миколи Віталійовича. Тут прозвучало вперше у Петербурзі шість номерів з опери «Різдвяна ніч». Виконавцями були артистки Каменська, Косецька, дружина М.В.Лисенка – Ольга Лисенко та інші.

     В концерті взяв участь також хор аматорів під керівництвом М.В.Лисенка. Передова критика знову відзначила великий успіх концерту, деякі рецензенти називали Лисенка «українським Глінкою». Виступив тут і кобзар Остап Вересай. Його спів супроводжувався «туманними картинами» з діапозитивів, які заздалегідь на замовлення М.Лисенка виконав український художник П.Мартинович, що навчався тоді в Академії мистецтв північної столиці. І знову — вражаючий успіх і добра слава про невичерпне багатство українського фольклору. Все це відіграло свою позитивну та конструктивну роль у формуванні в суспільстві цілісного і правдивого враження про справжній стан такої важливої особливості, показового фактора народного життя, яким є музична культура.