Творчий доробок М.В.Лисенка у контексті мистецької педагогіки

     З 1876 р. М.В.Лисенко оселився у Києві, з властивими йому енергією і запалом поринув у творчість, не забуваючи при тому педагогічну, виконавську та музично-громадську діяльність. Тісні творчі зв'язки підтримував М.Лисенко з видатними українськими письменниками — Іваном Франком, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським; він був наставником молодшого покоління українських композиторів — К.Стеценка, М.Леонтовича, Я.Степового та інших; був також у дружніх взаєминах з П. І. Чайковським.

     Оцінивши  зацікавленість слухачів української провінції, М.В.Лисенко вже з кінця 70-х рр. не обмежувався виступами в Києві, а виїжджав до інших українських міст: Полтави, Чернігова, Катеринослава тощо, – виступаючи як піаніст-соліст та акомпануючи співакам, що виконували його твори. А в 90-х роках він задумав систематичні гастролі для охоплення концертами якнайбільшої території України і провів чотири великих гастрольних турне (1892 – 93, 1897, 1899, 1902) з хором.

     Програма концертів складалася з двох відділів, на початку кожного відділу Лисенко виступав як піаніст з виконанням власних творів, а далі хор співав українські та російські пісні та оригінальні твори Лисенка. Диригували хором помічники Лисенка, акомпанував він сам. Поїздки ці пов'язані були з великими труднощами, оскільки всі організаційні турботи лягали на самого Лисенка. Але вони давали йому величезне моральне (більш, ніж матеріальне) задоволення. Слухачі реагували на концерти дуже щиро, вітали виконавців.

     В цей час на Україні посилився колоніальний гніт після введення закону про заборону ввозити на Україну книжки, надруковані українською мовою за кордоном. Дуже болісно композитор переживав ці часи, але не дозволяв собі опустити руки, навпаки працював ще з більшим запалом. Велике історичне значення має написаний у цей період вокальний твір на слова М. Старицького «На прю!» («Вперед на бій!»), поява якого в 1876р. була прямим протестом проти репресій, виявом обурення громадянина й митця самодержавною деспотією.

     В Києві ж у 1880-х та, особливо, 1890-х  роках відчутно дало себе знати підвищення загального рівня музичного життя, що не в останню чергу було результатом  систематичної діяльності Лисенка. Одним із проявів зрослої культури стало поширення камерно-ансамблевого музикування, а серед учасників різноманітних ансамблів одним з найдієвіших знову ж таки виявився Микола Лисенко.

     Він охоче брав участь і в концертах численних співаків, підтримуючи їхні програми та доповнюючи їх власними сольними виконаннями. З останньої чверті XIX ст. М.Лисенко тісно пов'язує свою діяльність з українським театром, бере активну участь в роботі трупи М. Старицького, співпрацює з кращими представниками передової української театральної культури — акторами М.Кропивницьким, П.Саксаганським, М.Заньковецькою , М.Садовським та іншими.

     80-і  і 90-і роки ХІХ ст. були найбільш плідним періодом у творчому житті митця: в цей час він написав свої кращі опери («Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба»), створив багато сольних і хорових композицій на тексти Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки та інших. В цей же період він пише три дитячі опери: «Коза-дереза», «Пан Коцький» та «Зима і Весна», побудовані на мотивах народних казок, пісень, танців.

     У 1900 році М.Лисенка спіткало велике горе: несподівано померла його дружина – Ольга Антонівна, залишивши п’ятеро дітей. Це був справжній, великий і щирий друг, жінка, яка розуміла його і допомагала як уміла в його складній і важливій справі служіння своїй вітчизні.

     У 1904 році М.Лисенко відкрив першу в Україні національну музично-драматичну школу (з 1913 року — ім.М.В.Лисенка), яка працювала у програмному режимі вищих мистецьких навчальних закладів; у 1905 році разом з О.Кошицем організував музично-хорове товариство «Київський Боян», головою якого був до кінця життя.

     На 1911 рік припадає завершення великої  праці митця – збірки українських  народних пісень. Крім чотирьох випусків для голосу з фортепіано та дванадцяти хорових десятків, Микола Віталійович  надрукував ряд спеціальних збірок – українські народні дитячі пісні та танці під назвою «Молодощі», збірку «Весілля» та інш. В цілому Лисенкові фольклорні збірники охоплюють майже всі пісенні жанри: обрядові, побутові, історичні та думи (всього понад 600 зразків).

     Поступово М.Лисенко переходить до написання малих фортепіанних форм (романси, фортепіанні мініатюри, пише одноактну оперу «Ноктюрн»).

     В цей же період у митця виник інтерес до композиції на духовні тексти і він написав кілька творів цього жанру: «Камо піду од духа твого» для чоловічого квартету і хор «Пречиста діво, мати Руського краю».

     Влітку 1911 року Микола Віталійович відвідав рідну Полтавщину, с.Гриньки, де минуло його дитинство. Сорок років не був він на цій землі, тужив за широким вільним степом. Побачив. Із пучечком запашного зілля – на спогад – поспішив знову до своїх справ, до своїх творчих задумів. Минув лише рік, і багато із задуманого лишилось навіки нездійсненним.

     Смерть  М.Лисенка, яка настала 6 листопада 1912 року, була непоправною втратою для  української музичної культури. Похорон Лисенка перетворився у грандіозну демонстрацію народної любові і поваги до покійного. Цілі номери газет присвячувались його життю і діяльності. Кращі представники братньої російської культури висловлювали свій глибокий сум з приводу смерті Лисенка і давали високу оцінку творчості і громадській діяльності великого українського композитора.

     Високо  оцінив М.Лисенка ще за його життя  один із основоположників російського  реалістичного театру К.С.Станіславський: «Я гаряче люблю українську музику. Якщо Чайковського ми називаємо чарівником російської музики, то Лисенка – цього чудового композитора, музика якого зачаровує своєю красою, – ми сміливо можемо назвати сонцем української музики».

     «...З  Миколою Віталійовичем зв’язані в мене спогади найдорожчих молодих літ, в його хаті стільки незабутнього пережито! Старицький, Лисенко — сі ймення для інших належать тільки для літератури і хисту, а для мене вони вічно викликатимуть живі образи, як імення близьких і рідних людей, що, властиво, ніколи не вмирають, поки живе наша свідомість. Не знаю, чи буде хто з молодшого покоління згадувати коли про мене з таким почуттям, як я тепер згадую Миколу Віталійовича і Михайла Петровича (я все їх бачу тепер поруч!). Але я б хотіла на те заслужити... » (Л.Українка). 

1.2 Мистецька спадщина композитора 

      Микола  Віталійович Лисенко — засновник  національної музично-творчої школи, основоположник української класичної  музики. Невтомний організатор, закоханий у свою справу подвижник, талановитий художник, палкий і активний пропагандист української музичної культури, М.Лисенко завжди і всюди ставив собі за мету, визначав як надважливе завдання — відкривати громадськості невичерпні художні скарби українського народу.

      Збагачуючись  і озброюючись передовими ідеями і художньо-естетичними критеріями свого часу, вивершуючи знання народного життя, переймаючись болями і радощами народу, усвідомлюючи устремління його на основі неосяжних багатств музичного фольклору, М.Лисенко заклав міцні підмурки для нової в історії світової музики української професійної музичної школи.

      Його  подвижництво й мудрість полягали у  тому, що, невтомно пропагуючи кращі  досягнення великих композиторів, він  готував благодатну основу для майбутніх  конкретних і практичних справ, розраховуючи, врешті, не стільки на схвальну оцінку, скільки на дієву підтримку і допомогу з боку народу саме усвідомленням важливості цієї справи.

     Діяльність  Лисенка дуже широка: він був композитор, піаніст, педагог, диригент, вчений-фольклорист, активний музично-громадський діяч. Своїми теоретичними роботами (про характерні особливості українських дум і пісень, що їх виконував кобзар Остап Вересай, про українські народні музичні інструменти та ін.) він зробив цінний вклад у вітчизняну науку про народну музичну творчість.

      Педагогічною діяльністю М.Лисенко заклав підвалини вищої спеціальної музичної освіти в Україні. Безпосередніми продовжувачами кращих творчих традицій М.Лисенка в українській музичній культурі були К.Стеценко, Я.Степовий, М.Леонтович. Під впливом Лисенка формувалась і розвивалась творчість українських композиторів — М.Вериківського, Г.Верьовки, С.Людкевича, Л.Ревуцького, П.Козицького, представників молодшого покоління — П.Майбороди, Г.Жуковського, А.Свєчнікова та інших.

    Музична спадщина митця велика і різноманітна. Композитор сформував і збагатив майже всі існуючі в українській музичній творчості жанри. Він написав 11 опер, понад 80 творів різних форм на тексти Т.Г.Шевченка, ряд композицій інструментального жанру (фантазія «Козак-шумка», перша частина симфонії, струнне тріо та квартет, фортепіанні п'єси тощо); писав музику до театральних вистав, романси і пісні на слова різних авторів. Музиці М.Лисенка притаманна органічна єдність змісту і форми, глибока ідейність, реалізм, висока композиторська майстерність.

    Микола Лисенко по праву вважається одним з найвизначніших музичних науковців-фольклористів. Інтерес до народної музики виник у М.Лисенка ще в дитинстві, пізніше, у гімназії та університеті, він поглибився. Митець не тільки записував, науково досліджував, пропагував фольклор Київщини, Полтавщини, Поділля, пізніше – Гуцульщини, а й опрацьовував і формував національно-народну основу музичної мови своєї творчості.

    Фольклорні  зразки митець групував за жанрами й публікував окремими випусками. Вийшли у світ сім випусків, по 40 пісень у кожному, для голосу з супроводом фортепіано (роки виходу — 1868, 1869, 1876, 1887, 1892, 1985, 1911). Крім того, було надруковано п'ять випусків обрядових пісень: два збірники «Веснянок», що являють собою своєрідні хорові сюїти, «Купальська справа», «Колядки та щедрівки», збірку танків і веснянок «Молодощі» (1876р.), музику українського весілля у власній обробці (1896 — 1903pp.) та «Збірник народних українських пісень в хоровому розкладі, пристосованих для учнів молодшого і підстаршого середнього віку в школах народних» (1908р.). В цілому Лисенкові фольклорні збірники (всього понад 600 зразків) охоплюють майже всі пісенні жанри: обрядові, побутові, історичні та думи.

    В усіх піснях композитор завжди намагався якнайвиразніше передати зміст і характер художніх образів, підкреслити найбільш яскраві і цікаві особливості музичної сторони тієї чи іншої пісні. Значне місце займають пісні з соціальною тематикою.

    У фортепіанному супроводі до сольних зразків він прагнув повніше висвітлити ладогармонічну природу, укладену в самій мелодії. У більш ранніх обробках (перший і другий випуски) помітне прагнення до концертності акомпанементу (досить великі фортепіанні вступи й заключення). В піснях пізнішого часу супровід стає значно простішим, в ньому переважає мелодичне начало. Саме ця простота підкреслює виразовість народної мелодії.

    Понад п’ятдесят років свого життя  М.Лисенко як диригент віддав роботі з хоровими колективами. Перші кроки зробив ще в пору студентства в Київському університеті Святого Володимира. Навчаючись у Петербурзі, митець влаштовував хорові концерти, створив «Хор малоросів». У Києві також організував співаків, і навіть таких, що не мали спеціальної освіти.

    Музична практика (основним жанром у концертах  хору Лисенка та інших хорових  колективів на Україні тоді були розкладки народних пісень) вимагала від Лисенка безупинного розширення пісенного хорового репертуару. Саме в період найбільш інтенсивного розквіту диригентської діяльності Лисенка (80 — 90-і роки) він написав свої 12 хорових «десятків» народних пісень (1886, 1887, 1889, 1891, 1892, 1897-1898 — два випуски, 1908 два випуски, 1909 — два випуски, останній випуск залишився в рукопису).

    В хорових «десятках» Лисенко глибоко  розкриває ладо-гармонічну природу народних пісень. Тут він повніше сполучає принципи професіонального мистецтва з характерними особливостями народного багатоголосся (неповні тризвуки, унісонне закінчення, рух паралельними тризвуками). Обробки хорових пісень чоловічого або мішаного хору зроблені тільки для одного куплету.

    Проте у творчості М. Лисенка помітна й тенденція до різноманітної обробки кількох куплетів однієї пісні, тобто до індивідуалізації окремих її образів. «Верховино, світку ти наш» є саме таким зразком опрацювання фольклорної мелодії. Завдяки різній обробці кожного з куплетів пісні характер, лад і фактура її просвітлюються. До того ж тут поєднано два жанри – ліричну пісню й коломийку.

    Велике  місце в цих творах займає народне багатоголосся. Здебільшого поліфонічний виклад мають пісні ліричні або протяжні, сумні, з широкою, багатою на прикраси мелодією. М.Лисенко намагається індивідуалізувати кожний голос хору, розкриваючи тим чи іншим тембром настрої, що є в поетичному тексті і мелодії пісні. Кращі хорові розкладки композитора («Чогось мені трудно-нудно», «Гей, ой чиї ж то сірі воли», «Туман, туман, туманами» та ін.) переростають значення «обробок» і являють собою самостійні, блискучі за своєю майстерністю художні музичні твори.