Фінансові інструменти як об’єкти портфельного інвестування

З наведених вище розрахунків можна зробити висновок, що рік фінансової кризи (2008 рік) видався для компанії досить важким. В цьому році «Росан-Цінні папери» отримало збиток в розмірі 248 тис. грн., це пояснюється кризовий становищем фінансового ринку України, тому брак надходжень та високі постійні витрати спричинили такий результат. Наступні роки показали кращі результати – 2009 рік – 327 тис. грн.. прибутку, 2010 – 24 тис. грн.

Виходячи з специфіки діяльності Товариство та загальних стратегічних завдань найбільш доцільним є створення інвестиційних портфелів підприємства в першу чергу за рахунок інструментів фондового ринку.

Для визначення структури інвестиційних портфелів «Росан-Цінні папери» розглянемо більш детально всі можливі інструменти інвестування які можуть бути використанні Підприємством в своїй діяльності з точки зору доходності, надійності, забезпеченості, ліквідності, систем оподаткування отриманого (нарахованого) доходу тощо. А також охарактеризуємо наявні державні регулятори в сфери інвестиційної діяльності.

2.2. Правове регулювання процесу  портфельного інвестування (типи, моделі)

Невід’ємним аспектом портфельного інвестування, окрім звичайно знань теоретичних концепцій та підходів до інвестування, а й розуміння правового регулювання економічних відносин в Україні та зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів підприємництва.

Економічна ситуація в Україні зараз активно трансформується під тиском зміни форм власності та впровадження ринкових відносин. Ефективний обіг інвестицій сприятиме подолання економічних негараздів та побудові дієвого національного ринку. Від формування та системи регулювання ринку цінних паперів забезпечить не лише його ефективне функціонування, а й національної економіки загалом. Пріоритетними принципами створення інститутів державного регулювання ринку цінних паперів можна назвати орієнтацію на загальнонаціональні інтереси та стимулювання інвестиційної діяльності в Україні.

У світовій практиці правове впорядкування ринкових відносин здійснюють за допомогою трьох типів правового регулювання:

• міжнародно-правового;
• національного державно-правового;
• інституційно-правового [26].

Міжнародно-правове регулювання здійснюють на підставі міжнародно-правових норм, які були укладені окремими державами або уповноваженими органами цих держав.

Національне державно-правове регулювання здійснюють у межах держави на підставі відповідних нормативних актів. Найважливішим серед нормативних актів є Конституція. Решта нормативних актів мають відповідати (не суперечити) Конституції. Держава реалізує свої повноваження через відповідні державні органи, які ухвалюють нормативні акти у межах власних повноважень.

Інституційно-правове регулювання здійснюють саморегулівні організації шляхом реалізації повноважень, наданих законами чи підзаконними актами, або делегуванням повноважень відповідним державним органам.

У випадку міжнародно-правового регулювання, то воно здійснюється на основі укладених міжнародних угод та в межах відповідних міжнародних організацій. Так в Європейському Союзі міжнародно-правове регулювання здійснюється в межах Міжнародної організації комісій з цінних паперів (IOSCO). На сьогоднішній день єдиного ринку цінних паперів в Європі не існує, окремі національні ринки регулюються національними законодавчими актами, це означає, що учасниці ЄС слід внести відповідні зміни до чинного законодавства або розробити нові законодавчі акти з урахуванням положень основоположних документів Європейського Союзу.

Головними правовими документами з регулювання діяльності у сфері цінних паперів в інтегрованій Європі є Директиви Ради ЄС. Згідно директив, розроблених Радою, можна виділити низку положень, що регулюють європейські ринки цінних паперів:

• положення про мінімальні вимоги до цінних паперів уразі їх допуску до котирування на національних фондових біржах, а також зобов’язання емітентів публікувати щорічні звіти про результати господарської діяльності та їх фінансовий стан. (№ 79/279);
• положення про порядок створення та діяльності інститутів колективного інвестування (№ 85/611);
• положення про заборону торгівлі цінними паперами особам, які мають інсайдерську інформацію, тобто інформацію недоступну іншим інвесторам (№ 89/592);

Основними принципами міжнародно-правового  регулювання є :

• принцип гармонізації  мінімальних стандартів;
• принцип взаємного визнання;
• принцип уніфікації норм;
• принцип координації діяльності національних комісій цінних паперів.

Принцип гармонізації мінімальних стандартів вперше був закріплений в директиві № 79/279, яка регулює найважливіші аспекти (вимоги) допуску цінних паперів до котирування на біржах. До цих вимог належать визначення правового статусу компанії; встановлення мінімального розміру її капіталу, резервного фонду, включно з прибутками та збитками; період її функціонування.

Принцип взаємного визнання зазначає проспекти випусків цінних паперів, опубліковані в разі допуску їх до обігу на фондовій біржі в одній країні, якщо вони зареєстровані в комісії з цінних паперів цієї країни, підлягали визнанню в інших країнах-учасницях.

Принцип уніфікації стандартів закріплює директива №85/611, що регулює  порядок створення і функціонування інститутів колективного інвестування. Зокрема, в преамбулі цього міжнародно-правового документа наголошено: з огляду на те, що національні законодавчі акти країн-учасниць по-різному регулюють діяльність інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, в інтересах захисту прав інвесторів доцільно запровадити однакові стандарти державно-правового регулювання. Також цей принцип зазначає, що належна поінформованість інвесторів щодо прав власності на істотні або великі пакети акцій є одним із засобів захисту їхніх інтересів, а також підвищення довіри до ринку цінних паперів.

Принцип координації діяльності комісій з цінних паперів також закріплений у нормах директиви. Так, директива прямо зобов’язує їх співпрацювати одна з одною, у разі потреби здійснювати обмін будь-якою інформацією в інтересах такої співпраці. Під час розгляду проспекту випуску цінних паперів, наданого емітентом іншої країни, комісія з цінних паперів зобов’язана повідомити про це країну-емітента й ухвалити відповідне рішення після проведення консультацій з останньою.

Важливе значення у сфері міжнародного регулювання фондових ринків належить Міжнародній організації комісій з цінних паперів (ІОSСО). Ця організація була створена в 1974 р. з метою стимулювання співпраці між комісіями з цінних паперів країн Північної та Південної Америки. Втім, 1984 р. з регіональної міжнародної організації вона перетворилася на всесвітню міжнародну організацію; на початку 1990-х років її учасниками були комісії з цінних паперів близько 100 країн світу .

Головними завданнями ІОSСО є: налагодження співпраці між комісіями з цінних паперів з метою забезпечення ефективнішого державного регулювання національних ринків цінних паперів, обмін досвідом державно-правового регулювання й на цьому ґрунті основі перетворення менш досконалих регулятивних систем на досконаліші; об’єднання зусиль у створенні єдиних стандартів поведінки на ринках цінних паперів і здійснення державного нагляду за міжнародними угодами з цінними паперами; надання взаємної допомоги з метою забезпечення єдності й неподільності ринків цінних паперів і боротьби з правопорушеннями.

Національне державно-правове регулювання здійснюють уповноважені органи відповідної держави в межах її території. Елементами державного регулювання ринку цінних паперів виступають :

• здійснення регулювання державними органами, відповідно уповноваженими;
• виконання державними органами регулятивних функцій в межах визначеної ними концепції;
• здійснення державно-регулятивної діяльності шляхом ухвалення обов’язкових нормативних актів;
• здійснення контролю за виконанням ухвалених рішень.

Активне втручання держави в діяльність ринку цінних паперів зумовлене передусім необхідністю захисту суспільних інтересів, створення відкритого та впорядкованого ринку та надійної системи захисту прав та інтересів учасників інвестиційного процесу на фондових ринках.

Роль держави в регулюванні ринку цінних паперів зазвичай полягає у такому:

• ідеологічна й законодавча функція (розроблення концепції розвитку ринку, програми її реалізації, управління програмою та законодавчих актів для розвитку ринку);
• концентрація ресурсів на створення інфраструктури фондового ринку;
• встановлення «правил гри»;
• контроль за фінансовою сталістю й безпечністю ринку (реєстрація і контроль за входом на ринок, реєстрація цінних паперів, нагляд за фінансовою сталістю інституційних інститутів, контроль за виконанням правових та етичних норм, вжиття санкцій);
• створення системи інформації про стан ринку цінних паперів і забезпечення її відкритості для інвесторів;
• формування системи захисту інвесторів від втрат (зокрема державних і змішаних схем страхування інвестицій);
• запобігання негативному впливу на ринок цінних паперів інших видів державного регулювання (монетарного, фіскального, валютного);
• запобігання надмірному розвитку ринку державних цінних паперів (який відволікатиме частину грошової пропозиції інвестиційних ресурсів на покриття невиробничих витрат держави).

З іншої сторони держава також виступає як невід’ємний учасник процесу інвестицій і виступає:

• крупним емітентом (фінансування державного боргу) та інвестором (державна власність в цінних паперах підприємств);
• макроекономічним регулятором, використовуючи інструменти ринку цінних паперів в операціях на відкритому ринку під час проведення грошової політики;
• значним дилером на ринку державних цінних паперів через НБУ.

Державне регулювання фондового ринку здійснюється у вигляді прямого впливу на його функціонування, а також у вигляді опосередкованого впливу на ринок. Прямий вплив держави на інвестиційний процес передбачає: комплекс законодавчих актів з проблем ринку цінних паперів; постанови і розпорядження виконавчих органів з цих проблем; заходи, яких вживають інші державні органи, з введення нових і зміни чинних положень і норм, які стосуються діяльності на ринку цінних паперів (ліцензування, реєстрація тощо).

До системи важелів опосередкованого впливу належать: податкова політика держави; процеси роздержавлення й приватизації; вихід держави на ринки позикових капіталів (емісія казначейських векселів, середньо- й довготермінових облігацій тощо); контроль за грошовою масою; зовнішньоекономічна політика держави (регулювання операцій з іноземною валютою, золотом, заходи зі стимулювання експорту тощо).

Інституційно-правове регулювання здійснюють саморегулівні організації, зазвичай фондові біржі. Регулювання здійснюється згідно до державних правових норм та принципів. Джерелами такого регулювання виступають статутні положення та правила торгівлі відповідних саморегулівних організацій. На відміну від державно-правового регулювання, ґрунтованого на можливості застосування примусово-владного впливу на учасників ринку, інституційно-правове регулювання значною мірою спирається на зацікавленість учасників дотримуватися інституційно-правових норм, що, своєю чергою, зумовлене добровільним характером участі в саморегулівній організації.

Визначити однозначно найефективнішу модель організації системи регулювання й контролю ринку цінних паперів неможливо. Різноманіття методів та підходів у цій сфері визначається рівнем розвитку ринку цінних паперів, особливостями законодавства різних країн, соціальною та правовою культурою суспільства, рівнем організації професійних учасників фондового ринку та ін..

У світовій практиці вирізняють дві основні моделі державного регулювання ринку цінних паперів.

Перша модель — регулювання фондового ринку зосереджується переважно в державних органах, і лише невелику частину повноважень щодо нагляду, контролю, встановлення правил держава передає саморегулівним організаціям професійних учасників ринку. Прикладом даної моделі може бути ринок цінних паперів Франції.

Друга модель — максимально можливий обсяг повноважень передається саморегулівним організаціям; серед методів контролю переважають не жорсткі нормативні приписи, а переговорний процес, індивідуальні домовленості професійних учасників ринку, але при цьому держава зберігає за собою основні контрольні функції, можливість будь-якої миті втрутитися в процес саморегулювання. Прикладом цієї моделі може слугувати ринок цінних паперів Великої Британії [21].

У практиці розвинених зарубіжних країн рівень централізації й жорсткість державного регулювання фондового ринку коливаються між цими крайніми моделями.

Серед 30-ти країн із розвиненими ринками цінних паперів понад 50 % мають самостійні відомства — комісії з цінних паперів (модель США), майже у 15 % країн за ринок цінних паперів відповідає Міністерство фінансів, 15 % країн мають змішану систему управління. У деяких країнах із банківською моделлю ринку (найвиразніші приклади — Німеччина, Австрія, Бельгія) головну відповідальність за фондовий ринок несе Центральний банк і орган банківського нагляду (якщо він відокремлений від Центрального банку). Універсальною в цьому плані є Швейцарія, де немає єдиного державного органу з централізації регулювання ринку цінних паперів (ці функції розподілені за регіонами).