Фінансові інструменти як об’єкти портфельного інвестування

По-п'яте, рівень оподаткування доходу за окремими фінансовими інструментами. На відміну від акцій, за якими ставки оподаткування доходу є незмінними, по облігаціям, зокрема, державним, можуть встановлюватися певні податкові пільги. Наявність таких податкових пільг може бути достатнім додатковим стимулом для введення окремих інструментів цього виду до складу портфеля, що формується [21].

Розуміючи альтернативність цілей формування портфеля цінних паперів, кожний інвестор повинен сам визначити пріоритети на кожному етапі портфельного інвестування, враховуючи їх у відповідних показниках-критеріях. Кожний інвестор встановлює прийнятні значення мінімальних темпів зростання капіталу, мінімального рівня дохідності, верхнього рівня інвестиційного ризику, мінімальну частку високоліквідних фінансових активів.

Другим етапом формування портфеля є формування основних напрямів інвестиційної політики для досягнення обраних цілей. Цей етап починається з прийняття рішення щодо приросту активів, тобто інвестор має вирішити, яким чином розподілити свої кошти між основними видами активів.

Основні види активів зазвичай включають акції, облігації, нерухомість та іноземні цінні папери. Важливо враховувати можливі державні обмеження по різних класах інвестицій, наприклад національні інвестори не можуть володіти цінними паперами іноземних емітентів, при тому, що зворотні операції ж легальними.

На третьому етапі обирається конкретна стратегія управління портфелем. Вибрана стратегія буде визначатися інвестиційною стратегією. Портфельні стратегії поділяються на активні та пасивні.

Активні портфельні стратегії використовують доступну інформацію та методи прогнозування для підвищення ефективності інвестицій порівняно з простою диверсифікацією. Найістотнішим моментом для всіх активних стратегій є прогнозування чинників, здатних вплинути на інвестиційні характеристики цього виду активів. Наприклад, активні стратегії під час роботи  
з портфелями простих акцій можуть охоплювати прогнозування майбутніх доходів, дивідендів або показника відношення ціни до доходу. Облігаційні стратегії базуються на прогнозуванні майбутнього рівня відсоткових ставок, а стратегії роботи з іноземними цінними паперами — на очікуваних обмінних курсах валют.

Пасивні стратегії не потребують конкретних прогнозів майбутньої інформації. Основою таких стратегій є висока початкова диверсифікація портфеля, що забезпечує максимальну відповідність його дохідності обраному ринковому індексу.

Пасивні стратегії ґрунтовані на припущенні, що вся доступна інформація на ринку відображається в ринкових котируваннях цінних паперів.

Вибравши портфельну стратегію необхідно обрати комбінацію фінансових інструментів, які будуть включені до складу портфеля. Четвертий етап вимагає оцінки окремих цінних паперів. За активної стратегії завданням менеджера є пошук недооцінених активів. На цьому етапі здійснюють спробу сформувати ефективний портфель. Той, який має найвищу очікувану дохідність за заданого рівня ризику або найменший рівень ризику за  заданої очікуваної дохідності.

Останній етап формування портфеля цінних паперів – це оцінка ефективності інвестицій. На цьому етапі відбувається обчислення реалізованої дохідності портфеля і зіставлення одержаного результату з обраним базисним показником. Базисним показником у цьому разі є певна кількісна характеристика поведінки раніше обраного набору цінних паперів. На Заході як базисний показник використовують будь-який загальновідомий фондовий індекс або один з облігаційних індексів. Але схема формування портфеля цінних паперів є циклічною системою, тобто після аналізу ефективності здійснених інвестицій відбувається корегування та зміна усіх помилок та неточностей цього циклу, і так ми приходимо до початкових етапів. Інвестиційний процес є безперервним, постійно відтворювальним процесом.

1.3. Суб’єкти портфельного інвестування

Цінні папери можуть випускатися для первинного розміщення на ринку, обертатися на ньому, погашатися, виступати об’єктами застави і страхування, бути предметом укладання строкових контрактів та об’єктами інших операцій. Таким чином, різноманітність цінних паперів та операцій, які з ними проводять, визначають склад учасників ринку цінних паперів, специфіку функціонування й регулювання їхньої діяльності.

Згідно Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів»

Учасниками інвестиційного процесу в України виступають емітенти, інвестори, саморегулюючі організації та професійні учасники фондового ринку.

Емітент - юридична особа, Автономна Республіка Крим або міські ради, а також  держава в особі уповноважених нею органів державної влади,  яка від  свого  імені  розміщує  емісійні  цінні папери та бере на себе зобов'язання щодо них перед їх власниками.

Інвестори в цінні папери - фізичні та юридичні особи, резиденти і нерезиденти, які набули права власності на цінні папери з метою отримання доходу від вкладених коштів та набуття відповідних прав, що надаються власнику цінних паперів відповідно до законодавства. Інституційними інвесторами є інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди), інвестиційні фонди, взаємні фонди інвестиційних компаній, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії, інші фінансові установи, які здійснюють операції з фінансовими активами в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - також за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Саморегулююча організація професійних учасників фондового ринку - неприбуткове об'єднання учасників фондового ринку, що провадять професійну діяльність на фондовому ринку з торгівлі цінними паперами, управління активами інституційних інвесторів, депозитарну діяльність (діяльність реєстраторів та зберігачів), утворене відповідно до критеріїв та вимог, установлених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Професійні учасники фондового ринку - юридичні особи,  які на підставі ліцензії, виданої Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, провадять на фондовому ринку професійну діяльність, види якої визначені законами України [1].

Діаметрально протилежними класами, які беруть участь в інвестиційному процесі – є емітенти та інвестори. Вони є основними учасниками, на взаємовідносинах яких, базується поведінка інших.

Найсуттєвішими ознаками класифікації емітентів є:

• види емітентів як форми державно-правового утворення (держава, органи муніципальної влади, суб’єкти господарювання);
• організаційно-правова форма емітента (юридичні особи, які можуть випускати всі види цінних паперів, дозволених законодавством країни, окрім державних цінних паперів; особи, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, як правило, вони випускають векселя і чеки);
• напрями професійної діяльності емітента (промислові й торговельні компанії; комерційні банки; інвестиційні компанії й інвестиційні фонди; страхові компанії, пенсійні фонди та інші інституційні інвестори);
• інвестиційна привабливість емітента;
• політика емітента на ринку цінних паперів (активна, розрахована на залучення стратегічних інвесторів, подрібнення капіталу, спрямована на вітчизняний, іноземний капітал тощо);
• національна належність емітента (резиденти, нерезиденти) [26].

Емітенти є тими організаціями, що споживають інвестиційні ресурси, використовуючи їх для реалізації конкретних інвестиційних проектів.

Інвестори ж в свою чергу – це унікальні учасники інвестиційного процесу, які забезпечують його необхідними інвестиційними ресурсами. Інвестори відрізняються за стратегією й тактикою діяльності на фондовому ринку. За стратегією діяльності інвесторів поділяють на стратегічних, портфельних і спекулянтів, за тактикою — на ризикових, поміркованих і консервативних.

Метою стратегічних інвесторів не є не отримання прибутку від володіння акціями, а отримання можливості впливу на функціонування акціонерного товариства. Величину такого впливу визначає кількість акцій, якими володіє інвестор. Для прикладу, 50 % + 1 акція — контрольний пакет акцій, що надає можливість керівництву акціонерним товариством упроваджувати частину найважливіших питань; 25 % + 1 акція — блокувальний пакет акцій, що вможливлює блокування прийняття багатьох питань.

Стратегічними інвесторами зазвичай виступають великі комерційні банки та фінансові групи, що мають значні фінансові можливості, намагаються взяти під контроль найперспективніші підприємства, здебільшого з видобування і перероблення сировини.

Портфельні інвестори сподіваються на отримання доходу від цінних паперів, що перебувають у їхніх портфелях. Під час вибору фінансових інструментів для формування інвестиційного портфеля інвестори зазвичай зважають на три основні критерії — ліквідність, дохідність і рівень ризику. Досягнення оптимального значення за всіма критеріями одночасно неможливе, тому залежно від своєї мети у разі формування портфеля інвестори виокремлюють різні типи портфелів цінних паперів.

Спекулянти значною мірою забезпечують ліквідність ринку цінних паперів, перебираючи на себе основні ризики операцій на ринку цінних паперів.

За своїм статусом інвестори можуть бути корпоративними, інституційними та індивідуальними.

Інституційні інвестори — це портфельні інвестори, які формують портфель цінних паперів на підставі фундаментального прогнозу поведінки їхніх котирувань у довготерміновому і середньотерміновому періодах, а потім керують цим портфелем. Зазвичай це фахівці, робота яких полягає в управлінні чужими коштами.

Індивідуальні або приватні інвестори — це фізичні особи, які використовують свої нагромадження для придбання цінних паперів. Індивідуальний інвестор найчастіше зацікавлений у тому, щоб вільні грошові кошти принесли прибуток, що слугуватиме джерелом доходів при досягненні пенсійного віку або забезпечить фінансову стабільність його родині.

У розвинених країнах саме дрібні вкладники є джерелом ресурсів фондового ринку. Саме населення формує левову частку грошових надходжень суспільства. За умов ринкових відносин заощадження набувають чіткого економічного змісту – інвестиційний капітал. . Заощадження населення можуть спрямовуватися у фінансово-кредитні організації, цінні папери, страхові та пенсійні поліси, дорогоцінні метали, іноземну валюту, нерухомість. Проте населення, яке зберігає цінності в національній та іноземній валюті поза фінансово-кредитною системою і не вкладає їх в економіку, не бере участі в інвестиційному процесі. Для прикладу, в США населення володіє приблизно 70 % фінансових активів, їхня частка майже у 5 разів перевищує частку держави.

В Україні існує значний нереалізований інвестиційний потенціал фізичних осіб. За розрахунками в Україні менше 10% грошових заощаджень населення задіяне в депозити та цінні папери. Низька інвестиційна активність населення передусім зумовлена із втратою довіри до українських цінних паперів, неможливістю вкладень в іноземні цінні папери, слабкістю фінансових інструментів, нерозвиненістю фондових і консультаційних центрів. Зважаючи на ці дані, нині дуже гострою є проблема залучення населення до активної інвестиційної діяльності шляхом трансформації заощаджень у фінансові ресурси виробництва.

Активізація участі населення на фондовому ринку уможливить прискорення формування середнього класу, зацікавленого в ринкових реформах; залучення великої кількості людей до інвестиційного процесу; збільшення ліквідності й капіталізації фондового ринку; підвищення ринкової культури інвесторів, а також зробить український фондовий ринок менш чутливим до поведінки іноземних інвесторів.

Важливими кроками у досягненні цих завдань є:

• встановлення органами виконавчої влади жорсткого контролю за дотриманням норм чинного законодавства емітентами та професійними учасниками фондового ринку;

• передбачення в межах чинного законодавства механізмів захисту прав інвесторів під час здійснення санації, банкрутства, реорганізації або ліквідації емітентів;

• забезпечення інформаційної прозорості фондового ринку, вдосконалення системи надання інформації з метою отримання наявними й потенційними інвесторами надійної інформації про об’єкти інвестування та вартість цінних паперів для ефективного розподілу капіталу;
• приведення українського законодавства щодо інвестиційної діяльності у відповідність із законодавствами країн ЄС;
• захист акціонерів від розмивання їхніх часток у статутному фонді (капіталі) шляхом зобов’язання акціонерних товариств розміщувати цінні папери лише за ринковою вартістю та забезпечувати переважне право власників простих акцій на придбання акцій додаткових емісій;
• запобігання укладенню угод, щодо яких є особистий інтерес посадовців товариства або акціонера-власника контрольного пакета акцій;
• лібералізація грошових розрахунків за угодами із цінними паперами за участю нерезидентів.

Ефективне функціонування ринку цінних паперів пов’язане з наявністю цілісної інфраструктури та професійних учасників фондового ринку. Професійні учасники здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів на підставі відповідної ліцензії. Саме до цієї групи суб’єктів інвестиційного процесу належить ТзОВ «Росан-Цінні папери». В українському законодавстві професійна діяльність на ринку цінних паперів визначається як підприємницька діяльність з перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою цінних паперів та організаційного, інформаційного, технічного та іншого обслуговування випуску та обігу цінних паперів, що є, як правило, єдиним або переважним видом діяльності. До видів професійної діяльності на ринку цінних паперів належать: